Додж

Він поставив телефон на підвіконня, щоб бачити екран. Телефон був у беззвучному режимі, і він не хотів пропустити дзвінок від Тревіса. У цей самий момент сталося одразу дві речі: ліва частина штори різко злетіла всередину, і з підлоги пролунав гучний тріск.

За цим послідувала третя подія: віддалений гуркіт пострілу з довгоствольної зброї.

Оффенбах кинув автомат і притиснувся до брудних і пахучих дубових дощок під собою.

Хвиля огиди. Марлоу все розгадала. Вона, мабуть, подивилася Google Maps і знайшла і його будинок, і халупу. Вона зрозуміла, що це ідеальне місце для засідки.

Ще один тріск, коли куля вирвала деревину з підлоги ближче до нього. Ще один гуркіт грому.

Він схопив телефон, щоб зателефонувати Тревісу й сказати йому піднятися на вершину пагорба, звідки стрілятиме Марлоу. До речі, він також гнівно запитає, чому той пропустив повз себе кляту яскраво-помаранчеву машину?

А потім: він на мить заплющив очі, почувши скрип старовинних дощок підлоги.

Він обернувся.

Констант Марлоу цілилася з пістолета, невеликого напівавтомата, йому в голову. В іншій руці вона тримала телефон. Вона сказала в апарат: — Усе гаразд. Дякую. Можеш іти. Вона сховала мобільний.

Хто був снайпером?

Це майже не мало значення.

Кінець гри. Він катував і вбив її подругу, і тепер вона збиралася зробити те, заради чого приїхала до округу Гарбінгер: вбити його.

Вона перемогла.

Оффенбах зітхнув.

Гаразд. Натисни на курок. Покінчи з цим. Коли смерть наближалася, його думки не були про матір, і, звичайно, не про батька, ані про жодну з тих багатьох жінок, які були в нього за ці роки. На мить з’явилася кузина Сара. Потім він уявив собі шахового гросмейстера Гаррі Каспарова.

Він напружився, гадаючи, як довго він залишатиметься притомним після пострілу.

Але вона не вистрілила.

Її хрипкий голос: — Кинь мені свій пістолет. І ти знаєш, як це зробити.

Він витягнув «Глок» з-за пояса лише великим і вказівним пальцями. І кинув його до її ніг.

Вона поклала напівавтоматичний пістолет на стілець і сховала свій пістолет у передній частині пояса, де могла легко дістати його в разі потреби. Вона підібрала штурмову гвинтівку, викинула магазин, а потім виштовхнула патрон із патронника. Вона використала кінчик цього патрона, щоб виштовхнути два штифти, що утримували верхню частину зброї на основному корпусі. Зброя розділилася на дві частини. Вона викинула штифти у вікно в кущі, а частини зброї — на підлогу.

Автомат тепер слугував лише предметом для розмови.

— Встань і підтягни сорочку. А потім обернися навколо своєї осі.

Він зробив, як вона просила.

— А тепер підверни штанини.

Він підкорився; він ніколи не носив кобури на щиколотках.

Він подумав: «Отже, є ще один шлях до Трейл-Рідж-Роуд, окрім шосе 22. Ймовірно, Марлоу довелося пройти кілька миль лісом і чагарниками. Рослинність тут була густою. Це мала бути важка мандрівка».

А що це було?

Він примружився, спостерігаючи, як Марлоу дістає щось із кишені куртки.

Оффенбах був збентежений і думав: «Чому вона носить із собою маленьку сіру сумочку?»

* * *

Констант Марлоу ніколи раніше не бачила Пола Оффенбаха зблизька. Побачивши його тепер, вона подумала, що він менший, ніж вона очікувала.

Але в її професії це не рідкість. Часто уявний образ жертви збільшується під час переслідування.

Що не означає, що вони стають менш небезпечними, коли ти нарешті опиняєшся з ними віч-на-віч.

Пістолети були сховані в зачиненому тканинному мішечку. Вона зняла куртку, як і він. Вони стояли на відстані двох метрів один від одного посеред халупи, яку освітлювало сонячне світло, що проникало крізь вікна та щілини в стінах. Пилові частинки та спори пилку повільно кружляли навколо них.

Вона час від часу задавалася питанням, чому її тягне до рукопашного бою, чому вона всюди носить із собою сірий мішечок. Хтось сказав, що, можливо, це тому, що вона випробовує себе. Інший припустив, що, будучи жінкою, вона має перевагу несподіванки.

Їй було смішно, що ці думки висловлювали саме чоловіки.

Насправді відповідь полягала в тому, що кулаки просто приносили більше задоволення, ніж зброя, ножі... і, якщо бути чесною, наручники та попередження про права Міранди.

У цьому конкретному випадку це було тому, що вона мала намір забити на смерть вбивцю Синтії Хупер. У мотелі вона б задовольнилася тим, щоб просто застрелити його. Тепер у неї була нагода змусити його відчути те, що відчувала її подруга.

Зігнувши кулаки, опустивши центр ваги, вона погойдувалася туди-сюди, готова зустріти атаку.

Оффенбах був спокійний — моторошно спокійний. Він прийняв стійку бойових мистецтв. Справжню, не таку, як дивна імітація Руді. Марлоу ніколи не вистачало терпіння, щоб навчитися таким навичкам. Тренування тривали вічно, а спаринги для неї були скоріше схожі на танець. Щоб стати боксером, треба було стрибати на скакалці, робити гімнастику та бити по боксерських мішках; треба було бігати. Потім ти виходив на ринг і бив, бив, бив.

Швидко наступаючи, тримаючи кулаки в центрі й опустивши голову, він відтіснив її серією ретельно націлених ударів. Вона заблокувала більшість, хоча й отримала болючий удар у груди. Принаймні в грудину, а не в сонячне сплетіння. Але він не відступив достатньо швидко, і вона влучила аперкотом у його підборіддя.

Його голова відкинулася назад, він видав слабкий крик, і його очі миттєво наповнилися сльозами. Рука притиснулася до рота.

Можливо, сенсеї бойових мистецтв не вчать одного з перших правил вуличних боїв: не тримати язик між зубами.

Обличчя Оффенбаха знову стало спокійним, і він сплюнув кров’ю.

Її спокійні очі відповідали його. Ненависть вирувала в обох, але між ними не було ані краплі відволікаючого гніву.

Вони зіткнулися раз, двічі, тричі, передпліччя відбивали передпліччя, деякі удари досягали мети. Він був сильним, і його випади були швидкими.

На відміну від лісоруба Руді, він не намагався схопити її за сорочку. Його вибір, ймовірно, не був пов’язаний із чесною грою. Вона припустила, що він вважав: спроба такого маневру зв’яже одну з його рук, щоб схопити її, а це означало втрату захисного бар’єру, що виставило б його обличчя на ланцюг жорстоких, блискавичних ударів.

Його приціл був точним — і він влучив їй у підборіддя, — але вона вміла перекочуватися, щоб збити силу удару, і той завдав їй незначної шкоди.