Додж

Жінки сидять у ресторані «Стенлі» біля шосе 44, одна в бежевій уніформі, інша — у джинсах, шкіряній куртці та подряпаних черевиках. Вони однолітки, хоча Марлоу здається старшою. Можливо, це через її суворий одяг. А може, через сірі очі, сповнені тягаря. Це помітно навіть тоді, коли її губи вигинаються в посмішці. Таке трапляється рідко.

Заступниця шерифа округу Вандалія Синтія Хупер махає рукою, просячи ще два пива. У «Стенлі» кружки охолоджують до антарктичної температури, тож для перших кількох ковтків доводиться обмотувати серветкою крижану ручку. Пиво приносять, і жінки вдруге за вечір обіймаються та цокаються келихами.

Пити — це нормально; вони не на службі.

Марлоу вражена майстерністю своєї подруги у бігу на довгі дистанції. Вона сама тепер зізнається: — Я бігаю. Але тільки коли мене переслідують. Або я переслідую».

Хупер зауважує: — Але тепер я знаю, що незалежно від того, переслідують мене чи я переслідую, я можу пробігти повні десять миль».

Марлоу киває, визнаючи логіку.

Потім Хупер каже: — Тож є дещо, про що я хотіла б поговорити».

Звучить серйозно.

Марлоу робить ковток і чекає. Вона не любить урочистих розмов. Уникає їх, як шершнів.

— Я б дуже хотіла, щоб ти стала хрещеною матір’ю моєї доньки чи сина.

— Ну, ти ж знаєш, що я буду. — Марлоу нахиляє голову. — Є якісь новини, якими ти хочеш поділитися?

— О, Боже, ні. Поки що ні.

— А що з другим кроком?

— Чоловік? Я над цим працюю. Ця вакансія все ще відкрита. Але знаєш? Минулого тижня я зупинила Берні Фромма. За перевищення швидкості. У нього приємна посмішка. І цей хлопець, скажу тобі, добре збудований. Він розповів мені анекдот, поки я складала протокол.

— Що це було?

— Анекдот? Гаразд». Хупер робить ковток і кладе долоні на стіл, ніби жарт може вислизнути, якщо вона його не втримає. — Ти маєш поставити мені два запитання. Перше: «Чим ти заробляєш на життя?» Друге: «Що в цьому найважче?» Давай.

Марлоу хмуриться. — Я маю тебе запитати?

— Так, давай.

— Чим ти заробляєш на життя?

Хупер відповідає: — Я комік.

— А що найважче…

— Таймінг.

Марлоу, здивувавши саму себе, голосно сміється. — Якщо хтось розповідає анекдот і його цитують, він одразу потрапляє на перше місце у списку потенційних партнерів. Потім вона запитує: — Ти впевнена, що хочеш, щоб у твоєї дитини хрещеною мамою була поліцейська?

— О, поліцейських хоч греблю гати. Я хочу, щоб у неї була хрещена, яка б була справжньою крутою бабою.

Це вимагає ще одного цокання чашками.

Хупер каже: — Давай замовляймо. Я не можу затриматися. Завтра рання зміна.

— Щось смачненького?

Заступник презирливо хмикає. — Навряд чи. Були скарги на дітей, які ганяють на квадроциклах за новим житловим масивом.

— Де?

— На Старій Беннетт-роуд. Чула про неї?

— Ні, ніколи, — каже Марлоу й розгортає меню.

Четвер, 6 квітня

Детективна робота полягає в розгадуванні загадок, часто найнесподіванішими способами.

Це було одне з тих речей, які подобалися Констант Марлоу.

Заходячи в старовинну будівлю з червоної цегли на Хаммет-стріт у центрі Аппер-Фоллс, вона замислилася, чи не знайдеться тут розгадка у справі про Пола Оффенбаха.

Сьогодні, у майже такому самому вбранні, як і вчора, але з чорною футболкою, вона піднялася сходами і біля металошукача здивувала охоронця, коли заявила, що озброєна, і показала свій значок IDCI. «Службові справи». Вона промайнула повз нього, залишивши чоловіка, який був майже на пенсії, вирішувати, чи варто створювати проблеми.

У бюро реєстрації правочинів вона використала ті самі два слова, звертаючись до секретарки — ентузіастичної жінки років двадцяти п’яти, яка одразу ж зацікавилася інтригою і сказала: — Все, що зможу. Безперечно. — Марлоу замислилася, чи не зробить та салют.

— Ось що мені потрібно: будь-які записи про нерухомість у цьому окрузі, що належить Полу чи будь-якому іншому Оффенбаху.

Її вчорашній візит до лікарні Святого Франциска був частково для того, щоб поговорити з Джесікою Ломбарді та висловити співчуття Тоні, що вона й зробила, коли його розбудили.

Вона також хотіла поставити йому кілька запитань.

Давайте його розбудимо, чому б ні. Не думаю, що він буде проти...

Він був більш ніж готовий допомогти, написавши нерозбірливим, розмитим від морфіну почерком, що заступник шерифа зрозумів, що Оффенбах — фальшивий, бо той стверджував, що нічого не знає про округ, хоча насправді здавався цілком обізнаним із його географією.

Можливо, він колись мав тут нерухомість, припустила Марлоу. Можливо, він її досі має.

І якщо так, то, можливо, саме там він і переховується.

Через вік будівлі окружної адміністрації Марлоу уявив собі, що жінка з архіву витягне величезні, запилені томи карт на хрусткому, пожовклому папері.

Але комп’ютери прийшли в округ Гарбінгер одночасно з усім іншим світом. Блондинка — вона була втіленням слова «зухвала» — сиділа на табуреті перед своїм терміналом і блискавичними рухами, незважаючи на довгі бірюзові нігті, набрала запит.

За лічені хвилини результати були готові, і стало зрозуміло, що розгадати цю загадку тут не вдасться.

У жодних документах не було згадки про якогось Оффенбаха, Пола чи когось іншого, хто б володів нерухомістю в окрузі Гарбінгер або деінде в штаті.

— Ви можете пояснити, про що йдеться? — запитала жінка, і Марлоу з блиску в її очах зрозумів, що вона — шанувальниця телешоу про реальні злочини.

— Розслідування.

Це не зовсім відповідало рівню деталізації, якого хотіла жінка.

Тоді вона додала пошепки: — Між нами кажучи, це секретна інформація. Але справа серйозна.

Обличчя працівниці просяяло.

Марлоу запитав: — Тут є відділ реєстрації актів цивільного стану?

— Так, офіцере… детективе?

— Я агент.

Ще краще.

— Другий поверх.

Нагорі Марлоу зустріла жінку, яка керувала цією справою. Вона була досить приємною, але не переймалася кримінальними змовами і хотіла повернутися до стосика свідоцтв про народження. Можливо, дев’ять місяців тому через сильні бурі на кілька днів зникло електропостачання, і пари з «Гарбінгера» сиділи вдома, не маючи чим зайнятися.

Ця чиновниця дозволила Марлоу самостійно проводити пошук, і після короткого інструктажу щодо роботи комп’ютерної системи її відпустили копатися в базі.

З набагато меншою швидкістю пальців, ніж у клерка з «Судових справ» внизу, вона ввела свій запит.