Додж

— Ні, не маємо, — різко сказала вона. За роки роботи в ДКР Марлоу отримала чимало скарг, і більшість із них були з простої причини: вона не мала ані краплі терпіння до політики, некомпетентності, хибних амбіцій... ну, список провин був довгим.

Ейвері тепер мав вирішити: навіщо взагалі показувати пальцем, особливо на Констант Марлоу? Він сказав і запитав усе, що потрібно. Час рухатися далі.

— Щось вийшло? Оффенбах?

— Усі сліди вичерпалися.

— Ти думаєш, він там?

Якщо вже збрехав, краще триматися курсу.

— Сумніваюся. Тут для нього занадто гаряче. Ти ж стріляв у поліцейського, знаєш, як це буває.

— Ти повертаєшся до Чикаго?

— Спочатку до Гопвелла, подивитися, як іде суд.

Один із підозрюваних у пограбуванні на Олд-Беннет-роуд стояв перед судом в Іллінойсі за вбивство Синтії Хупер. У вині Оффенбаха не було сумнівів; у них було відео, на якому він був на місці події. Але щодо чоловіка, який зараз стояв перед судом, ні його невинуватість, ні вина не були однозначними.

— Де ти зупинилася? Там безпечно?

— Я в укритті. Все гаразд.

Його голос, як завжди мелодійний, раптом став грубуватим. — Якщо ти у відпустці, поводься як людина у відпустці. Дивись телевізор, бігай, роби те, що зазвичай роблять там, де ти зараз. Не біжи за ним.

— На добраніч, Річарде.

Вона вимкнула телефон і подивилася на пакет із сендвічами, які купила. Вони потрапили до міні-холодильника. Вона з’їсть їх завтра або викине. Швидше за все, це буде смітник. У неї залишилося ще два «Орео».

Діставши гвинтівку з футляра, вона висунула затвор і прицілилася в ствол — з кінця приклада, звісно. Чисто. Не було причин, щоб було інакше, але завжди треба переконатися. Зброя пахла мастилом і очищувачем Hoppe’s No. 9, а також — солодким ароматом полірувального засобу для меблів Pledge, що витав із насиченої дерев’яної ложі.

Вона любила довгоствольну зброю. В армії вона була снайпером і взяла ці навички з собою, коли приєдналася до тактичної команди Департаменту кримінальних розслідувань штату Іллінойс. Це була гвинтівка Winchester Model 70. Вона з’явилася на ринку ще в 1930-х роках і була робочою конячкою мисливців. Її називали «гвинтівкою стрільця» і вона підходила для будь-якої дичини; вона випускалася в калібрах від плоского і швидкого .223 до потужного .338. Її гвинтівка стріляла одним із найбільших патронів — .308.

Саме з цією «70-кою» її батько навчив її полювати, і вона успадкувала її — разом із купою боргів та чималим запасом метамфетаміну — коли він зустрів нещасливий, але неминучий кінець. Йому було п’ятдесят, їй — двадцять п’ять.

У Марлоу не було часу на сентиментальність, і якщо, наприклад, їй доводилося вибиратися з поганої ситуації й залишати зброю, то нехай так і буде. У цій зброї їй подобалася не її історія, а те, що вона була в її руках такою ж звичною, як шия й плечі коханого.

Вона також була точна, як гріх.

І ще одна особливість: її батько купив її багато років тому без жодних документів. Її неможливо було відстежити.

Оскільки кулі були великими, магазин, який не знімався, міг вмістити лише три. Але Констант Марлоу ніколи не потребувала надмірної кількості боєприпасів. Якщо їй доводилося вбивати з довгоствольної зброї, одного патрона завжди вистачало.

Затвор повернувся на місце, і, тримаючи палець на спусковому гачку, вона штовхнула його вперед, а потім вниз, щоб не було натягу на пружині ударника. Вона поклала зброю назад у футляр.

Марлоу роздяглася, прийняла душ. Вона одягла боксерки та футболку, а потім довго сушила своє густе волосся.

Поклавши свій SIG із ввімкненим запобіжником на тумбочку біля ліжка, вона засунулася під ковдру, але залишилася сидіти, випрямившись. Вона зателефонувала.

— Привіт. — Голос був таким же баритоном, як голос Ейвері — тенором.

— Ти не спиш.

— У ліжку з піцою, — сказав Еван Квілл.

У чоловіка був ОКР, і те, що він їв у ліжку, означало, що він був вкрай виснажений. Так було під час кожного судового процесу, який він проводив, відколи вона його знала.

Квілл був прокурором у справі, про яку вона щойно згадала: чоловік, звинувачений у співучасті у смерті Синтії.

Може, він невинний, а може, й ні...

Він запитав: — Ти ще у Вісконсині?

— Так. — Потім вона сказала йому: — Мені зателефонував Річард Ейвері.

— І що?

— Почув, що я тут, у так званих «відпустці». Не був задоволений, але не наважиться нічого з цим зробити.

— Я читав про того заступника шерифа, якого там застрелили. Як він?

— Впритул, в обличчя. Він виживе. Але все одно... О, Квіне, я майже його спіймала. Він відчув мою пастку. Як він це робить?

Настала пауза.

— Я почну готувати документи про екстрадицію, щоб повернути його до Іллінойсу, якщо його там затримають.

Це нагадування про належну процедуру, ймовірно, не було докором їй за те, що вона хотіла обійти судовий процес і особисто вручити вирок, а не тягнути його назад на суд. Він був типом людини, яка логічно й методично обмірковувала завдання, що чекали на нього в тривалому судовому процесі. На відміну від неї, Еван Квілл не імпровізував і не порушував правил.

Вона запитала: — А суд?

Завага. — Передано присяжним. Я впевнений. У нього немає захисту — якесь дивне алібі, що він планував вбити збоченця.

— Що?

— Так. І таємничий незнайомець на шосе 28, який насправді це зробив.

— Чоловік на трав’янистому пагорбі.

Квілл сказав: — У кожній справі є такий. Ти впевнена, що Оффенбах все ще в Гарбінгері?

— Я впевнений.

Він хвилину не відповідав. Вона зробила ковток молока і запитала: — Є якісь думки, скільки часу присяжні будуть радитися?

— Хочеш кинути монетку?

— Будь обережним, Квілле.

Чи він засміявся з цього? Не можна було бути впевненим. Він сказав: — Я буду в суді. З озброєною охороною.

— Ти не будеш у суді вічно... І ти ніколи не знаєш, як Оффенбах на тебе накинеться.

— Потрібно трохи поспати. Я подзвоню завтра.

Після чергової паузи він сказав:— Зачекай. Можна задати тобі серйозне питання?

— Гм?

Коли вона почула його слова, вона голосно розсміялася. І дала йому відповідь.

Потім вони роз’єдналися.

Вона підключила телефон до зарядки та вимкнула світло. Вона лягла в ліжко й дивилася на нерівну стелю, сподіваючись заснути, хоча й розуміла, що це займе якийсь час.

— У мене все болить.

Марлоу зауважує: — Ти ж щойно пробігла десять миль сьогодні вранці.