Додж

— Тоні одного разу патрулював і знайшов метамфетамін у чоловіка, який працював на Векслера. Той хлопець тинявся біля школи, і це просто вивело Тоні з себе. Але шериф відпустив його. Це могло бути кримінальним злочином. Тоні зробив йому зауваження. Бреддок сказав: — Слухай, у нас тут водяні мокасини. Більш небезпечної змії ти не знайдеш. Але ми даємо їм спокій. Вони їдять щурів і бавовняних ротів. А щоб вбити одну, треба йти в річку чи ставок, на їхню територію, а це робота, до якої ми не готові»». — Вона зітхнула.

Марлоу вирішила, що Бреддок не був корумпованим чоловіком, але, незважаючи на вигляд сивого стрільця, він був слабким і не хотів ризикувати чудовою роботою в досить приємному містечку, беручись за таку небезпеку, як Векслер. О, для Бреддока справедливість все-таки була: шериф мусив би оглядати місця злочинів, де гинули старшокласники з голкою в руці, а потім їхати додому на вечерю, маючи за єдину компанію під час поїздки лише свій гарячий сором.

Але для Констант Марлоу — ні. Якоїсь справедливості було замало.

Вона, однак, не була шерифом округу Гарбінгер.

Жінка почала пити каву, але поставила стаканчик із пінопласту. Вона схрестила руки й подивилася у вікно. — А знаєте, що найгірше? Щодо Тоні?

— Що саме?

— Він навіть не мав би тут бути. На її обличчі відбивалося більше огиди, ніж гніву, коли вона кивнула у бік коридору. — Він не мав бути тим заступником, який зустріне маршала. Бреддок збирався доручити це комусь іншому. Піту Джейкобсону. Але той сказав, що не може. Йому довелося взяти вихідний. Він сказав, що його мати хвора. Але він збрехав. Він прогуляв роботу, щоб піти грати в азартні ігри, на турнір з покеру. Шериф зателефонувала Тоні, щоб доручити йому цю справу.

Вона зітхнула, і її обличчя стало нерухомим, як камінь. — Тоні не був у цьому впевнений. Не був упевнений, що зможе це зробити — працювати з якимось великим і вишуканим федеральним маршалом. Я вмовила його. Сказала, що він зможе.

Марлоу замислився, чи не заплаче вона. Майже. Але ні, вона опанувала себе, лише похитала головою. — Гадаю, ти хочеш його побачити, але, боюся, він, мабуть, ще спить.

Марлоу сказав: — Давай його розбудимо, чому б ні. Гадаю, він не буде проти.

* * *

Вона сховала свій помаранчевий «Аккорд» за сміттєвим контейнером на парковці металообробного підприємства у західній частині Аппер-Фоллс.

Потім Констант Марлоу пройшла п’ятдесят метрів до свого мотелю, несучи рюкзак, зелений стьобаний чохол для рушниці та поліетиленовий пакет із продуктами з гастроному.

«Cozy Staye» — дивне закінчення на «e», можливо, спроба надати назві староанглійського колориту, — було її справжнім місцем проживання тут, її оперативною базою. Вона заселилася вчора ввечері — після швидкої поїздки з округу Вандалія.

Вона потягнулася за ключем і виявила, що в кишені все ще має пістолет Руді, той маленький .25. Вона забула залишити його в сміттєвому баку в центрі міста, як обіцяла. Чи облився він залишками з викинутих стаканчиків з-під кави, банок з-під газованої води та стаканчиків з-під йогурту, коли копав?

Сподіваюся, що так.

Мотель, що мав форму підкови, потребував кількох нових шарів жовтувато-коричневої фарби. Парковка вже п’ять років чекала на гарячий асфальт. Сусідство, здавалося, населяли люди не найвищої моральної статури. Заселятися треба було біля вікна з товстого плексигласу, що потребувало Windex, і саме там ти отримував рушники та пульт від телевізора. Автомат з напоями мав одну з найвражаючих засувок і замків, які Марлоу коли-небудь бачила.

У своїй кімнаті вона поклала речі на ліжко, замикала двері на ланцюг і присунула стільця під ручку; без таких заходів їх міг вибити навіть міцний дванадцятирічний хлопчик.

Марлоу відкрила рюкзак і дістала жовтий поліетиленовий пакет, вміст якого так спокушав її, коли вона чекала на Оффенбаха у «Вестерн-Валлі-Лодж».

Ніяких відволікань...

Тепер вона могла спокійно насолоджуватися.

З пакета вона дістала пачку печива Oreo. Вона воліла те з подвійною кремовою начинкою, хоча в гастрономі були лише звичайні. Таке теж підійде.

Марлоу з’їла три штуки, запиваючи їх маленькою пляшкою незбираного молока, перш ніж її телефон загудів.

На екрані з’явився номер абонента.

Чорт...

Не відповідай.

Потім вирішила: краще знати, на чому вона стоїть.

— Так?

— Констант.

Річард Ейвері був помічником спеціального агента, відповідальним за чиказьке відділення IDCI. У нього був характерний голос, легкий і мелодійний. Вона завжди цікавилася, чи не співає він у хорі.

— Я щойно дізнався від колег із півдня штату. Ви у Вісконсині?

Вона знала, що новина про дзвінок шерифа Бреддока, який перевіряв її повноваження, зрештою дійде до Ейвері, який був її безпосереднім керівником.

— Так.

Вона сподівалася залишитися в заростях, доки Оффенбах не загине. Але цей план зірвався після того, як застрелили заступника шерифа Тоні Ломбарді.

— Поясни.

Вона намагалася приховати нетерпіння в своєму хрипкому голосі: — Я отримала інформацію, що Оффенбах тут. Від одного з моїх інформаторів. Маркуса Вашингтона. З Південного Чикаго. Ти його знаєш. Він раніше давав нам хорошу інформацію.

Ейвері, якому було близько п’ятдесяти, виглядав як справжній спеціальний агент. Широкі плечі, тулуб, що звужувався до тонких стегон і ніг, потужна грудна клітка і підтягнутий живіт між ними. У його резюме були зазначені юридична освіта та певний досвід роботи прокурором. Хоча він носив гарні костюми та вишукані запонки, він не гребував одягати бронежилет і вибивати двері, щоб заарештувати підозрюваного. Вона вірила, що, як і вона, Ейвері набагато більше полюбляв рейди, ніж паперову роботу.

Але він став адміністратором. І зараз настав час для адміністрування.

— Ти у відпустці. Ти не можеш проводити розслідування.

Вона не запитала: «А чому ні?». Однак її мовчання говорило саме за це.

Голос Ейвері пом’якшав. — Я знаю, як ти почуваєшся після… того, що сталося. Але в нас є міжштатні протоколи. Вони працюють. Там, у Вісконсині, ти поза юрисдикцією. А заступника шерифа застрелили? Ми якимось чином…?»

З самого початку Марлоу запитала себе, чи могла вона передбачити, що Оффенбах залучить молодого правоохоронця, щоб той став його щитом. Вона відповіла «ні», і на тому все. Тепер її розлютило, що він турбувався про те, як прикрити собі спину.