Додж

Як саме він це зробить, він не був упевнений. Але це було єдине, що він дізнався про себе. Зіткнувшись із проблемою, він відкидався на спинку крісла, курив люльку і чекав, поки з’являться ідеї. Вони з’являлися. Час. Ось у чому був секрет. Саме стільки, скільки потрібно. Він добре заробляв, граючи в швидкі шахи, але партії завжди були в категорії «Рапід» — від десяти до шістдесяти хвилин на матч, ніколи «Бліц» чи «Булет», де весь поєдинок мав відбутися відповідно за десять і менше трьох хвилин. Він знав, що досконалість вимагає планування, але що надмірне планування може зірвати такий важливий елемент — імпровізацію.

Перемога в партії після втрати ферзя, відмивання грошей, метамфетамін, хабарництво, перевезення дівчат з Колумбії до Індіанаполіса... вбивство свого заклятого ворога. Якими б складними не були ці виклики, Пол Оффенбах завжди знаходив рішення.

Він повернув крісло так, щоб побачити останній промінь сонця над пагорбами, наповнив чашу напівзігнутої конічної люльки тютюном Astley’s No. 2 і запалив синє полум’я своїм шиплячим бутановим запальничкою — тією самою, яку він використовував на Синтії Хупер, як він тепер пригадав.

* * *

Констант Марлоу ішла стежкою, що звивалася від парковки до входу в лікарню Святого Франциска в північній частині Аппер-Фоллс.

Заклад розташовувався на ділянці площею близько чотирьох акрів, доглянутій, хоча й позбавленій барвистих квітів; тут переважала звичайна трава. Все було приємним, охайним, приємним для ока. Але найцікавішим був вузький струмок, що стрімко біг уздовж східного краю, живлений одним із водоспадів, які дали місту його назву.

Цей водоспад, що забарвлював у насичений коричневий колір скелі, по яких стікав, був скромним, заввишки близько двадцяти футів. Більш вражаючі водоспади, що приваблювали туристів, були нижче за течією.

Усередині бездоганної лікарні Марлоу направили до відділення інтенсивної терапії на першому поверсі. Там вона знайшла палату № 5, перед якою сиділа блондинка років двадцяти з гаком, міцної статури, яка розмовляла по мобільному телефону. Вона була одягнена в облягаючу сукню темно-синього кольору. І в тілесні панчохи. Марлоу не могла пригадати, коли востаннє вона одягала цей аксесуар; пару вона отримала в подарунок десь півроку тому. Вони лежали нерозпаковані. Десь.

Жінка носила на шиї на шнурку бейдж із фотографією та написом «СЕРЕДНЯ ШКОЛА ЛАНГСТОНА ХЬЮЗА».

Навпроти неї сидів заступник шерифа округу, який виконував охоронні обов’язки.

Марлоу показала своє посвідчення, і він кивнув.

Дівчина, яка розмовляла по телефону, відклала його й повернулася своїм гарним обличчям до агентки з запитливим поглядом.

Марлоу представилася Джесіці Ломбарді.

Вони потиснули один одному руки.

— Як він?

— Це буде довгий шлях. Але ми вилікуємо його. — Її очі були рішучими, а щелепа стиснута, і Марлоу згадала, що сказав шериф Бреддок.

Горе тій медсестрі, яка спробує відірвати її від нього...

— Як тут кава? — запитала Марлоу.

— Лише наполовину така жахлива, як ти думаєш.

— Давай ризикнемо.

Вони пройшли коридором, наповненим тривожними запахами лікувальних закладів. У кафетерії Марлоу купила дві великі чашки. — Поїсти? — запитала вона Джесіку, яка зайняла столик біля вікна з видом на струмок. Та похитала головою.

Марлоу приєдналася до неї і сіла. Пакетики з цукром і капсули з вершками були марною тратою.

Жінки попивали каву.

Гострі карі очі Джесіки дивилися на стіни. — Ти знала, що така помаранчева фарба змушує їсти швидше?

— Ні, не знала.

— Наша шкільна їдальня? Такого самого кольору. Марно витратили фарбу. Дітям дають двадцять хвилин. Тож їм краще все з’їсти до дзвінка. — Її голос затремтів. За мить вона додала: — Тоні пощастило. — Джессіка пояснила, що куля влучила йому в щоку й пролетіла наскрізь. Не зачепила жодного життєво важливого органу, хоча пролетіла зовсім близько, і якби він не прискорився так швидко, як це зробив, він би загинув, коли Оффенбах вистрілив інші постріли, які його повністю оминули.

— Бог його оберігав. — Її погляд був спрямований на Марлоу. Не на шрам. — Тобі так само подобається бути поліцейським, як і Тоні?

— Мені це підходить.

— Йому теж. Ти детектив.

— Приблизно так.

— Це те, ким він хотів бути. Хоче бути. Він би добре справлявся. — Погляд на голий лівий безіменний палець Марлоу. — Деякі чоловіки мають талант у надлишку. Їм просто треба трохи вище оцінювати себе.

У відповідь — кивок. Потім Марлоу сказала: — Ти знаєш, що хтось допомагав Оффенбаху.

— Чула. Векслер. — Вона скривилася.

Кава, правду кажучи, була непоганою. Зголод дався взнаки. Але пізніше. — Коли шериф Бреддок згадав Векслера, він так от зреагував. Але більше нічого не сказав. Що ти про нього знаєш?

Губи Джесіки стиснулися, а погляд, спрямований на пошарпані стіни, став холодним. Марлоу міг уявити, як вона стикається з недисциплінованим школярем, озброєним косяком або балончиком з фарбою для графіті. — Він жахливий. Тоні розповідав мені, чим він займається. Ті люди в лісі, що сидять на метамфетаміні? Ми знаємо, що він продає їм. І ходять чутки про торгівлю людьми в Мілуокі. Жінок і дівчат. Огидно, — виплюнула вона. — А ще в нього є зведений брат, Руді, який — підлий хуліган.

Хоча й дуже поганий боксер.

— Раніше Фоллс було приємним місцем. Але Тоні сказав, що такі люди, як Векслер, виїхали з міст. Тепер вони в маленьких містечках. Там менше поліції, яка б їм заважала. — На її круглому обличчі засяяла занепокоєність. — Тоні не може говорити, але він пише. Він сказав, що була жінка, яку Оффенбах приїхав сюди вбити. Це ти?

— Так.

— Не вийшло. Тож обидва, Векслер і Оффенбах, не можуть бути дуже задоволені тобою. Ти будеш обережна?

Стежити за спиною від загроз від двох людей не набагато складніше, ніж від одного.

Марлоу запитав: — Чому Векслер досі на волі?

Джессіка презирливо скривилася. — Кажуть, він дуже розумний і тримається подалі від брудної роботи. Так каже Тоні. Але я не знаю, чи згодна з ним. Шериф Бреддок тут давно. Він знає свою справу. Ні, справа в тому, що Векслер володіє половиною нерухомості в окрузі та десятком підприємств. Він наймає людей на хороші посади, людей, які могли б отримати лише роботу, де потрібно питати, яку гарнір ви хочете. Він влаштовує людей на роботу в окружну адміністрацію — незалежно від того, чи вони чогось варті, чи ні».

Марлоу згадала, що коли Векслер наказав адміністратору мотелю віддати ключ Оффенбаху, той одразу ж це зробив.