Додж

Глава 4

— Такого ми тут не бачимо, що стосується злочинів. Не думаю, що таке бачать десь.

— Оффенбах унікальний. Чистий соціопат. Але до того ж він геніальний. Він грає в шахи, так оплатив половину свого навчання в коледжі. Він грає чотири-п’ять партій одночасно. Іноді з зав’язаними очима.

— Ви можете так робити?

— Гадаю, що так.

— Ви багато про нього знаєте.

Кивок.

Бреддок запитав: — Чому ви не зв’язалися з нами?

— Я найкраще працюю сам. — Це було правдою, але в цьому було більше промовчаного, ніж сказаного. — Ваш заступник, у нього є сім’я?

— Дружина. І вони як дві краплі води. Все роблять разом. Рибалять, полюють, їздять на велосипедах... це справжня їзда на велосипедах. На «Харлеях». Джессіка зараз з ним, і горе тій медсестрі, яка спробує її відібрати». Одна рука на мить відірвалася від керма, щоб погладити вуса. — Який у цьому був сенс? Прикидатися, що він маршал?

— Я маю здогадуватися, він хотів поліцейського як живий щит.

— Що?

— Оффенбах би мене знайшов. Він і його заступник увірвалися б, а потім він став би за Тоні, зробивши його щитом. Він знає, що я завагалася б. Це все, що потрібно для переваги. Кілька секунд. Він би мене вивів, а потім його.

— У своєму житті мала справу з досить низькими особами, але ніколи з кимось таким, як він.

Бреддок утретє поглянув на її шрам. Це сталося, коли вона була на поєдинку в Трентоні. Боксерські рукавички не ріжуть шкіру так. Шрам залишився після закінчення бою, на вулиці.

Шериф перебирав пальцями по керму. Вона замислилася, чи справді він грав на клавішних.

— Мені потрібно, щоб ти залишилася тут. Якщо ми знайдемо Оффенбаха, ти будеш важливим свідком.

— Ви його не знайдете. Він уже зник.

— Ви це точно знаєте?

— Він спробував мене виманити, але провалився, а тепер ви з поліцією штату розшукуєте його по всьому округу. Він відступить — піде в підпілля. Чикаго, або одна з його баз у Флориді чи за кордоном. Він влаштує мені ще одну пастку десь інде.

— Ми це врахуємо. Припускаю, що «Вестерн Валлі Лодж» — не твоє справжнє місце проживання. Де ти зупинилася, агенте Марлоу?»

— Ми маємо номери телефонів одне одного.

— Ага. Мабуть, краще тримати таку інформацію при собі. — Він похитав головою. — Глечики з водою в комоді. Що це було?

Вона кивнула йому. — На добраніч, шерифе.

Йдучи до своєї машини, вона пильно стежила за сусіднім лісом, який був би чудовим місцем для снайпера.

Бо вона знала так само добре, як і те, що це прохолодний весняний вечір, наповнений ароматом жасмину, що Пол Оффенбах нікуди не зник.

Він все ще був в Аппер-Фоллсі, штат Вісконсин, або десь поблизу, і залишиться тут, доки не станеться одне з двох: або він вб’є її, або вона вб’є його.

* * *

Він сидів на ганку старовинного будинку, якому було вже сто років, серед невисоких пагорбів у неорганізованому окрузі Гарбінгер.

Поруч із ним стояла пляшка 25-річного шотландського віскі «Макаллан», а Пол Оффенбах милувався краєвидом — хвилястим і лагідним, що вже готувався до квітневого розквіту. У його впевнених руках складаний ніж обходив внутрішню частину його люльки. Хоча курильний прилад, безумовно, потрібно було чистити з певною періодичністю, скребти його не було необхідності.

Він просто насолоджувався звуком. Це було схоже на зіткнення леза з кісткою.

Оффенбах часто приїжджав до цього будинку в молодості, і ця споруда площею чотири тисячі квадратних футів зберігала для нього приємні спогади. Крім того, що було приємно, її було практично неможливо відстежити. Оскільки у Середньому Заході у нього більше не було живих родичів, Оффенбах використовував цей будинок як схованку, склад і базу для робіт у північному Іллінойсі та південному Вісконсині. Тут у нього було кілька мільйонів доларів, які неможливо було відстежити, та два десятки одиниць зброї. Ніяких наркотиків. Після пограбування на Олд-Беннет-роуд у окрузі Вандалія, штат Іллінойс, він одразу продав весь запас. Наркотики було надто легко — у буквальному сенсі — винюхати.

Цей скрегіт нагадав йому про заступницю шерифа, Синтію Хупер, як він дізнався, що її звати, яка натрапила на «Спринтер», до якого він зі своєю командою проникав на Олд-Беннет-роуд — на її нещастя і на його радість.

Скрегіт, звук леза на кістці...

Оффенбах раніше з тривогою задавався питанням, чому йому приносить таке задоволення біль: задоволення від шоколаду, задоволення від односолодового віскі, оргазмічне задоволення. Поки хтось інший міг насолоджуватися стогонами та шепотом коханої під час пристрасного злягання, він поринав у екстатичну мрійливість від звуку криків, запаху крові, задиханих благань зупинитися...

Але Пол Оффенбах давно усвідомив, що його любов до болю не була вадою, не була злочином. Як це могло бути? Він просто був вірним своїй природі. Акула не була поганою, коли харчувалася звисаючою кінцівкою. Згідно з цими незаперечними законами світу, Оффенбах був правий, коли завдавав болю.

Він відкинувся на спинку зручного крісла і знову підняв телефон. Він прослухав запис, який зробив із Синтії Хупер.

Ні, будь ласка, не треба... Чому? Боляче... Просто вбий мене...

Він зробив кілька копій, на випадок, якщо одну випадково стерти.

Він оглянув ті кімнати, які міг бачити з місця, де сидів. Він сумуватиме за цим місцем. Тепер, коли його визнали організатором пограбування фургона з наркотиками на Олд-Беннет-роуд і вбивцею щирого та невпевненого в собі заступника шерифа Тоні Ломбарді, настав час покинути країну.

Але не раніше, ніж він завершить те, заради чого приїхав сюди.

Виконає місію.

Його план — розроблений, наче партія улюблених ним шахів — майже спрацював.

Він хотів вистежити Констант Марлоу за межами Іллінойсу — у місці, де в неї було б мало союзників. Вісконсин підходив. Округ Гарбінгер був логічним вибором, зважаючи на його зв’язки.

Контактна особа передасть їй повідомлення, що він тут, і Марлоу повірить, що це правда, бо воно надійде від одного з її надійних конфіденційних інформаторів.

Не було ризику, що вона поговорить із місцевими шерифами. Навпаки, вона уникатиме їх за будь-яку ціну; її метою було вбити його, а не заарештувати.

Оффенбах вирішив, що видаватиме себе за правоохоронця — маршал США здавався гарним варіантом; йому дуже сподобався фільм «Втікач». Він купив значок і посвідчення за дві тисячі. Дорого, але вони були справжніми, і, якщо їх сканувати, хоча він сумнівався, що в офісі шерифа взагалі знають, як це робити, штрих-код був справжнім.