Юлія Розкішна

А я тим часом непомітно взяла чарку і одним ковтком випила її вміст.

На жаль, це була не вода.

Це була горілка!

Пекуча, міцна і зовсім не призначена для п'ятирічних дітей.

Від несподіванки я так закричала, що, мабуть, перекрила навіть весільну музику. До мене одразу кинулися дорослі. Що було далі, пам'ятаю уривками. Наступний кадр із пам'яті — я сиджу на лавці після того, як на мене вилили відро холодної води. Голова все одно крутилася, а світ навколо здавався підозріло хитким.

І саме в цей момент до мене підбігла та сама нестерпна племінниця Ірини. Вона почала щось голосно кричати, смикати мене за руки та дратувати.

Навіть у такому стані моє терпіння мало межі.

Тож я не витримала і влаштувала свою першу в житті бійку.

Гості кинулися нас розбороняти, а весілля отримало ще одну історію, яку згадували багато років потому. А з іншого боку, що ж то за весілля без бійки?!

Дядько Нікос потім довго жартував, що на його весіллі я примудрилася не лише випадково напитися, а ще й влаштувати бійку. І, чесно кажучи, далеко не кожен гість може похвалитися настільки яскравою програмою на весіллі!

Вже в ранньому дитинстві в мені почали проявлятися якості femme fatale, але я того ще не розуміла... В мене були закохані два хлопчики мого віку. Вони часто приїжджали в гості до родичів у наше село. Як ми познайомилися, я не пам’ятаю, не пам’ятаю навіть їхніх імен. Зате одну історію, яка сталася, коли нам було по шість років, я запам’ятала на все життя. Один із хлопчиків запрошував мене покататися на велосипеді, але я відмовлялася: з дитинства боюся висоти, і навіть велосипед здавався мені чимось досить небезпечним. Другий теж не знав, як привернути мою увагу. Ми віталися, могли перекинутися кількома словами, але дружби між нами не було. Тоді перший вирішив завоювати мою прихильність досить оригінальним способом. Він подарував мені каблучку, яку власноруч зробив із вербової гілочки. Якимось чином він переплів її удвоє, створивши дивовижно витончене плетиво — справжню маленьку «каблучку». Подарунок мені сподобався. І відтоді я вирішила з ним дружити. Щоправда, причина моєї симпатії була дещо практичною. Була осінь, я ще не вміла зав’язувати шнурівки на черевиках, тому дружити з ним виявилося дуже зручно: він зав’язував мені шнурівки. Другий хлопчик, помітивши нашу дружбу, явно не збирався здаватися. Він теж вирішив зробити мені подарунок — власноруч виготовлену каблучку. Дістав кольоровий дріт — червоний і золотавий — і сплів із нього інший візерунок, не менш цікавий і красивий. А потім зізнався мені у своїх почуттях. Але й цього мені здалося недостатньо. Я йому не повірила.

— Доведи! — зажадала я. І він вирішив довести свої почуття найнесподіванішим способом: з’їв дощового черв’яка!

Я зовсім не очікувала такого повороту подій. Втім, якщо говорити відверто, жоден із них тоді мене не цікавив. Я не відчувала ні жалю, ні туги, коли у сім років переїхала до Ялти, і більше ніколи ми з ними не бачились...

Коли мені виповнилося сім років, дідусь Арістархос і бабуся Зейнаб переконали маму переїхати до Ялти, щоб я навчалася не в сільській школі, а в Ялтинській гімназії імені А. П. Чехова. Вони вважали, що там на мене чекає більше можливостей, і мама погодилася.

Та найбільше мене засмучувало не саме переселення, а необхідність залишити Нюсю. Я влаштувала справжню дитячу драму зі сльозами, образами й категоричною відмовою їхати без своєї улюбленої кішки. На щастя, тітка Шура вміла знаходити правильні слова.

— Нюся нікуди не подінеться, — заспокоювала вона мене. — За першої ж нагоди приїдете з дядьком Нікосом машиною й заберете її.

Ми з мамою вирушили до Ялти автобусом. Для тваринок далекі переїзди шкідливі, тому що причиняють великий стрес, а автомобілем дорога була б швидшою і значно комфортнішою для Нюсі.

Але у дядька Нікоса тоді вистачало власних турбот. Вони з Іриною давно мріяли про дитину, проте бажана звістка так і не приходила. Після обстеження лікарі повідомили, що Ірина здорова, а причиною бездітності є безпліддя дядька Нікоса.

Дідусь Арістархос тяжко зітхав, коли говорив про це. Така біда переслідує рід уже багато поколінь. Якщо комусь і вдавалась народити дитину, то ці діти, потім, обов'язково помирали у підлітковому віці... Згадував і своїх старших сестер-близнючок, які загинули в сімнадцятирічному віці в автокатастрофі ще тоді, коли родина жила в Греції. Одну сестру не вдалося врятувати на місці трагедії, а друга померла пізніше в лікарні. Ці втрати назавжди залишили слід у серці дідуся...

Згодом шляхи Нікоса та Ірини розійшлися. Після розлучення дядько переїхав до Росії, де займався торгівлею на місцевому ринку, тримав палатки, у дев'яності це вважалось престижно. Саме тому він не зміг одразу приїхати по нас машиною. А в дідуся, тим часом, почалися проблеми із серцем...

Проте слова тітки Шури виявилися правдою. Нічого поганого з Нюсею не сталося. У селі всі знали, що вона моя кішка, і любили її не менше, ніж мене. Нюся, як і я, була загальною улюбленицею.

До того ж ми з мамою регулярно приїжджали на канікули в село. Там нас завжди чекали тітка Шура, знайомі вулиці мого дитинства і, звичайно ж, Нюся, яка щоразу зустрічала мене так, ніби ми розлучилися лише вчора.Так минув рік.

Одного літнього дня ми з мамою приїхали на канікули до тітки Шури. Я вже уявляла, як побачу Нюсю, візьму її на руки і розповім їй усі свої дитячі новини. Але замість радісної зустрічі на мене чекала страшна звістка.

Нюсі більше не було!

Нещодавно у сусідів завелися щури. Щоб позбутися їх, вони розкидали по своєму подвір'ю отруєний сир. Нюся ніколи не заходила до чужих дворів, але того дня ніби щось її туди покликало. Вона забігла до сусідів, з'їла отруєний сир і невдовзі загинула.

Для дорослих це була смерть кішки, яку вони все ж важко пережили, тому що також любили тваринок. Але для мене — це справжня трагедія!

Я плакала так, ніби втратила частинку власного серця. Мабуть, саме тоді я вперше по-справжньому відчула, що таке горе.

Невдовзі після цього, розглядаючи сімейний фотоальбом, я запитала маму про тата. Мій єдиний дитяче спогад про нього сягає двох років. Тоді ми їздили до Москви святкувати Новий рік, і він жив у районі Сокольники.

Здавалося б, звичайне дитяче запитання. Але реакція мами виявилася зовсім не такою, як я очікувала.

Вона розплакалась.

А потім почала розповідати речі, яких я раніше не знала.

Коли мама повідомила батькові про вагітність, він заявив, що не збирається ні одружуватися, ні ставати батьком, і навіть дав їй гроші на аборт. Дізнавшись про це, дідусь Арістархос і бабуся Зейнаб змусили його взяти відповідальність за свої вчинки та одружитися!

Бабуся Зейнаб теж не надто раділа вибору сина. Вона була мусульманкою палестинського походження і мала непросту долю. Під час війни 1948 року її, наймолодшу дитину в родині, вивезли до Греції. Одразу забрати всіх, не було змоги. Коли її батько повернувся до рідного села, то дізнався, що решта сім'ї загинула. Так Зейнаб виросла в Афінах, у суворій мусульманській родині.

У вісімнадцять років вона закохалася в мого дідуся Арістархоса, якому, на той час, було двадцять два роки. Почуття були взаємними, хоча спочатку вона намагалася уникати залицяльника. Зрештою дідусь зумів переконати її батька дати згоду на шлюб. Після весілля молоде подружжя переїхало до Радянського Союзу, тому що, на той час, економіка у Греції була слабкою...

Бабуся Зейнаб хотіла щоб її невістка теж була мусульманською, а мама... мало того, що іншої релігії, ще й "не нашого кола", за словами бабусі Зейнаб. Родина дідуся Аристархоса та бабусі Зейнаб була достатньо забезпеченою, а мама... виховувалась у дитячому притулку, не знає хто її батьки, але вона самостійно пробивала собі дорогу у житті. Після того як вона випустилась з дитячого будинку, вивчилась на бухгалтера, та влаштувалась на роботу за професією.