Юлія Розкішна

Глава 7

Я та Артур почали зустрічатись. Звісно, мене непокоїло як поставляться його батьки до того, що в мене Палестинське коріння, в також в нас різні релігії ( Артур та його родина - Іудеї), але Артуру було байдуже що скажуть інші, головне щоб між нами у стосунках було все добре.

Набагато пізніше, мені розповідала сестра Артура, Міріам, що батьки більше хотіли що б Артур одружився з дівчиною їх національності, але якщо він покохав мене, то нехай так і буде, це його вибір, які батьки поважали. Але їх дядько з тіткою почали виказувати негативне ставлення до моєї нації та релігії, а Артур їм так і відповів: "Я взрослый мужчина и сам решаю на ком мне жениться, а если вам что-то не нравится, идите туда, откуда вышли в день своего рождения!" - після такого, був великий скандал, і Артур припинив спілкування зі своїми родичами на п'ять років.

Наші стосунки з Артуром тривали п'ять років. Перший рік ми просто зустрічалися.

29 червня 2016 року мене запросили на фотозйомку весільних суконь. Для каталогу на мене вдягнули класичну білу мусульманську весільну сукню, підхіджабник і фату, оздоблену кристалами Swarovski.

Коли основна частина зйомки завершилася, я попросила зробити кілька фотографій для себе на пам'ять. До образу я додала пелерину з пуху чорного лебедя — ту саму, яку багато років тому привіз мені дядько Нікос.

Саме в цей момент приїхав Артур після роботи. На ньому була його улюблена біла сорочка та чорний класичний костюм. У руках він тримав гарний святковий пакет. Артур простягнув його мені. Усередині була коробочка з ювелірного магазину «Золота Королева», а в ній — оксамитова червона скринька у формі серця. Відкривши її, я побачила каблучку у вигляді корони з червоного золота з маленьким діамантом. Через багато років той камінчик випав, і через брак коштів замість нього довелося вставити звичайний фіаніт.

Потім Артур став на одне коліно, взяв мене за руку і зробив пропозицію вийти за нього заміж. І тут сталося те, чого ніхто не очікував. Я так злякалася, що знепритомніла! Через цей випадок зйомку довелося перервати. Мене привели до тями, а продовження фотосесії перенесли на 1 липня. Коли я отямилася, каблучка вже була на моєму пальці. Артур відвіз мене додому. Дорогою він хвилювався не через мою відповідь, а через те, що сталося. Він розпитував, що саме я відчула і чому так відреагувала на його пропозицію. Тоді я вперше чесно зізналася собі в тому, що проблема існує. У мене була гаметофобія — панічний страх шлюбу, який ще називають синдромом нареченої-втікачки. Сама думка про офіційний шлюб викликала в мене сильну тривогу, хоча до самого Артура я ставилася зовсім інакше, ніж до будь-якого чоловіка раніше. Артур почав зі мною пропрацьовувати , як психолог, цей стан та інші психічні травми. А наші заручини відбулись на 1 липня 2016 року, коли я рекламувала весільну сукню у грецькому стилі образ доповнив білий й весільний капелюшок, в потім і весільний білий костюм ( піджак+ спідниця, з весільним капелюшком, для молодих жінок, які не вперше виходять заміж). Після зйомок, Артур привіз великий торт з шампанським і ми, разом з командою, відсвяткували наші заручини. Я була вдягнена у грецький весільний образ ( реквізит для зйомок), а Артур у класичний костюм, в якому ходив на роботу ( в нього було їх два), зйомочна команда вважала це символічним нарядом.

Наприкінці серпня я відчула сильний біль унизу живота. Після звернення до лікарні лікарі виявили новоутворення. Спочатку була підозра на кісту. Андрій, який і далі не полишав спроб повернути мене та продовжував телефонувати, дізнавшись про це від спільних знайомих, задіяв усі свої зв'язки. Для нього навіть не було аргументом те, що я вже заручена і збираюся заміж. Через своїх знайомих він домовився про моє обстеження в приватній клініці, власником якої був друг його знайомого професора. На початку вересня з'ясувалося, що болісне новоутворення насправді було вагітністю з високим ризиком переривання. Лікарка відразу пояснила ситуацію. За її словами, вагітність можна було спробувати зберегти, але шанси були мінімальними. Вона також припустила, що це може бути пов'язано з проблемами виношування, через які жінка здатна завагітніти, але не може успішно виносити дитину. Я не знала, що робити. З одного боку, я ніколи не планувала ставати матір'ю. З іншого — сама думка про переривання вагітності лякала мене.

Я зателефонувала Артуру і все розповіла.

— Для мене найважливіше, щоб із тобою все було добре, — відповів він.

А вже за пів години Артур примчав до клініки на таксі.

Того ж дня в мене почалася сильна кровотеча, і вагітність перервалася сама. Я втратила багато крові й перебувала у важкому стані, майже не впала в кому. Коли прийшла до тями, за мною приїхали одразу дві машини. Були Артур, Андрій та Андрій-молодший. Галина Григорівна також дуже хвилювалася за мене й попросила молодшого Андрія приїхати до Харкова. Звісно, Артуру було не приємно, що Андрій не залишав мене у спокою, тому одного дня, він обрав час та вирішив поговорити з ним, але все закінчилося бійкою...Також, я Артуру розповіла про безпліддя, що це в мене спадкове... Але для Артура це не було проблемою, він байдуже ставився до дітей, і готовий був все життя прожити без них, вважаючи, що без дітей простіше. Як говорив Артур"замість дітей заведемо кошеня", він ( як і всі мої попередні женихи) був кошатником...

21 липня 2017 року, на моє тридцятиріччя, Артур відвів мене у найпрестижніши й ресторан Харкова "Panorama" де подарував ланцюжок з білого золота з підвіскою у вигляді хрестика з маленьким смарагдом.А пізніше, Артур зателефонував до свого знайомого та попросив його мотоцикл Harley Davidson,ми всю ніч катались по нічному Харкові, після чого зустрічали світанок, неймовірно гарне явище...

Наші заручини з Артуром тривали чотири роки. За весь цей час, починаючи від дня нашого знайомства, я почувалася так, ніби живу в земному раю. Настільки щирих, чистих і гармонійних стосунків у мене не було ні з ким. Звичайно, між нами траплялися непорозуміння. Але ми завжди намагалися вирішувати їх спокійно й цивілізовано. Якщо я починала нервувати або надто емоційно реагувати, Артур одразу вмикав свій професійний підхід психолога. Ми разом розбирали ситуацію, шукали компроміси та домовлялися так, щоб обох усе влаштовувало.

Протягом життя я не раз чула від своїх шанувальників і колишніх наречених, що після знайомства зі мною їхнє життя поділилося на період «до» і «після». Якщо такі зміни відбувалися не на краще, то, мабуть, саме це і є справжня фатальна жінка, а не той романтизований і, в одночас, вульгарний образ, який нам часто показують у книжках та фільмах. Хоча я ніколи свідомо не прагнула впливати на чиєсь життя і просто жила так, як вважала за потрібне, не знаю як і мене виходило впливати на чуже життя...

У випадку з Артуром усе було інакше.

Моє власне життя також розділилося на «до» і «після», але вже в позитивному сенсі. І мені здавалося, що я теж почала впливати на нього творчо й надихаюче. Саме в цей період Артур почав працювати над дисертацією з психології.

Згодом йому вдалося емігрувати до Ізраїлю. На це пішло три роки. Увесь цей час він наполегливо домагався дозволу на переїзд. Для нас це стало новим випробуванням. Я почала хвилюватися, що в Ізраїлі Артур може зустріти жінку своєї національності та віри, закохатися й одружитися з нею. Але він телефонував через відеозв'язок мені, кожен день, навіть у Шаббат, завжди знаходив слова, щоб мене заспокоїти. Артур постійно говорив, як сильно мене кохає, називав мене жінкою свого життя і запевняв, що після мене йому ніхто більше не потрібен. В Ізраїлі він працював одразу за двома спеціальностями, сам на себе — архітектором і психологом. Зароблені гроші висилав мені на карту, тому що знав, мені необхідна матеріальна допомога...