Страница 10 из 24
Попереду на нас чекав ніках — мусульманський шлюбний обряд. Зазвичай його проводять у мечеті, але в моєму випадку все відбулося вдома у присутності свідків — моєї бабусі, майбутньої свекрухи, рідної сестри Саїда, та інших його родичок - тіток, та ще були двоюрідні сестри, разом з племінницями (зазвичай, арабські родини великі, і для мене така кількість майбутніх родичок була шоком!) Після нікаху мала відбутися валіма — весільне святкування. Колись чоловіки та жінки святкували окремо, але ми планували святкувати всі разом.
Ітак: 29 липня 2003 року — день мого весілля. Я одягла весільне вбрання, причепурилася й почала ходити квартирою. У нас уже зібралися родички Саїда, моя бабуся, усі метушилися, готувалися до урочистостей. Дідусь із дядьком Нікос, тим часом, вирушили до Саїда. Мене ніхто не контролював. І це була стратегічна помилка. Я зайшла до своєї кімнати, ще раз глянула на себе в дзеркало... і раптом мене охопив справжній жах. Не хвилювання, не нерви, а саме паніка. У голові блискавкою промайнуло: «Я що, справді зараз виходжу заміж?!»
Далі події розгорталися зі швидкістю пригодницького фільму. Я миттєво зняла весільне вбрання, натягнула джинси та футболку, взула перші-ліпші кросівки, відчинила вікно...На щастя, ми жили на першому поверсі. За кілька секунд наречена вже десантувалася з вікна, приземлилася без втрат і, не озираючись, побігла до найближчої автобусної зупинки. Стрибнула в перший автобус, що під'їхав, і втекла подалі від центру Ялти — у тихий спальний район.
Напевно, того дня гості очікували побачити багато чого. Але навряд чи хтось був готовий до того, що наречена здійснить втечу в стилі голлівудського бойовика просто за кілька годин до весілля.
Коли пізно ввечері я повернулася додому, на мене чекав справжній скандал. Саме того дня я зробила несподіване відкриття: виявляється, моя бабуся і дідусь вміють кричати, і роблять це дуже голосно. Проте Алія відреагувала зовсім інакше. Вона спокійно взяла мене за руку і запропонувала пройтися до моря. Ми сіли на березі, де нарешті змогли спокійно поговорити. Я розповіла їй про все, що відчула того дня, коли побачила себе у весільному вбранні. Про страх, який раптом скував мене, про розгубленість і про те, що в ту мить я зовсім не була готова стати дружиною. Алія мовчки вислухала мене, а потім міцно обійняла й притиснула до себе. І саме в ту мить я вперше в житті відчула справжнє материнське тепло — те, якого мені так бракувало раніше. Я більше не могла стримувати емоції й розплакалася. Алія продовжувала мене обіймати, терпляче чекаючи, поки я заспокоюся. А коли сльози вщухли, вона ніжно витерла їх з моїх щік і сказала, що поговорить із Саїдом. Пообіцяла пояснити йому, що я ще не готова до шлюбу.
Наступного дня я дізналася про його рішення. Саїд погодився перенести весілля. Його самого непокоїло те, що я ще не досягла повноліття, тому було вирішено не поспішати. Ми домовилися, що весілля відбудеться вже після мого вісімнадцяти - річчя.
І хоча тоді мені було ніяково через власну втечу через вікно, згодом я зрозуміла: іноді найважливіше — це не вчасно сказати «так», а чесно сказати «я ще не готова». Саме це дозволяє зробити правильний вибір тоді, коли для нього справді настане час. ❤️
У листопаді 2003 року не стало мого дідуся — його життя обірвав розрив аорти. Бабуся не змогла пережити біль цієї втрати: серце не витримало, і невдовзі її забрав смертельний серцевий напад.
На похорон приїхав дядько Нікос, взявши на себе всі турботи з організації прощання. Саїд допомагав йому в усьому. Для мене ж ті дні минули, наче в густому тумані. Я майже нічого не пам’ятаю. Лише уривок: я сиджу в кріслі, міцно притискаючи до себе Віскерса, а поруч мовчки сидить Алія. Час від часу до мене підходили Саїд і дядько Нікос. Вони запитували, як я почуваюся. Я машинально відповідала, що все гаразд, хоча насправді всередині панувала лише порожнеча.
Навчальний рік я закінчила якось нашвидкуруч, ледве тримаючись. Навчання почало стрімко погіршуватися, а після всього, що сталося, я залишилася сама в нашій квартирі. І мені було страшно. По-справжньому страшно.
Після закінчення гімназії дядько Нікос орендував для мене окрему квартиру в тому місті, де жив сам, і я переїхала туди. Залишатися в оселі, де один за одним пішли з життя дідусь і бабуся, було для мене нестерпно. Кожен куток нагадував про втрату, а спогади боліли так, ніби все сталося лише вчора. Я дуже хотіла забрати із собою Віскерса, але господиня квартири категорично заборонила тримати тварин. Тоді мама запропонувала перевезти кота до неї. Так я і зробила.
На той час вона все ще жила зі своїм чоловіком — тим самим, через якого між нами колись виникла болісна сварка. Проте, тепер вже й сама мама почала скаржитися на його характер. Він дедалі частіше влаштовував скандали буквально на порожньому місці, перетворюючи буденне життя на постійне напруження. Навіть Віскерс не міг його терпіти. Після кожної сварки кіт знаходив свій спосіб висловити протест — уперто мітив його взуття. Коли ж чоловік почав ховати черевики та ставити їх на спеціальну полицю, Віскерс швидко знайшов нову ціль: його одяг. Навіть кіт відчував ту саму неприязнь і тривогу, що панували в домі, і по-своєму ставав на захист тих, кого любив.
Сам дядько Нікос уже давно був одружений на російській жінці, яка свого часу, допомогла йому з оформленням реєстрації. У мене ж із документами все було значно складніше — власної реєстрації я не мала. Тому час від часу доводилося повертатися до Ялти й залишатися там на певний період.
Тепер я жила в однокімнатній квартирі старої забудови. Вхід до затишного внутрішнього дворика був захищений кодовим замком, тому мені здавалося, що нарешті я отримала бодай трохи особистого простору та спокою. Після першої ночівлі на новому місці я прокинулася рано. Заварила собі каву, вийшла на балкон і, закуривши сигарету, спробувала насолодитися тишею ранкового міста. Та раптом мій погляд завмер. На балконі будинку навпроти стояв Саїд. Він дивився просто на мене і, усміхаючись, жартівливо погрожував пальцем, ніби нагадуючи, що курити не можна. Сам він ніколи не палив. Від несподіванки я ледь не випустила чашку з рук. Здавалося неймовірним, що після всіх переїздів і змін він знову опинився поруч. Спустившись у двір, я відразу попрямувала до нього. Як виявилося, ми жили в одному дворі й фактично в одному будинку, який був зведений літерою «П». Наші балкони виходили один навпроти одного. На моє здивоване запитання, як він узагалі мене знайшов, Саїд зізнався в тому, про що я навіть не підозрювала. Ще тоді, коли ми жили в Ялті, дядько Нікос подарував мені на день народження новий телефон. Я погано розбиралася в його налаштуваннях, а Саїд запропонував допомогти. Пам’ятаю, що тоді я демонстративно кинула йому той телефон і пішла до своєї кімнати, не бажаючи продовжувати розмову. Саме тоді він і встановив на пристрій програму "батьківський контроль" та від мого імені надав усі необхідні дозволи. Відтоді він міг без особливих труднощів відстежувати моє місцезнаходження. Наче цього було замало, ще й дядько Нікос повідомив йому адресу моєї нової квартири. І також, взяв його до себе на роботу, а що б точку на ринку не закривати у Ялті, двоюрідний брат Саїда працював там, поки Саїд був відсутній. Я йому одразу сказала, що, не дивлячись на всі його зусилля, я все одно, до нього нічого не відчуваю, не хочу дарма йому щось обіцяти, на що він відповів , що готовий чекати, і продовжував, у свій вільний від роботи час, кругом ходити за мною, як той хвіст... То ж ми разом з Саїдом періодично їздили в Ялту...
Я ніде не відчувала справжнього дому. Та найважчим було повертатися до квартири, де померли дідусь і бабуся. Переступаючи її поріг, я ніби знову опинялася серед спогадів, від яких неможливо було втекти. У тих стінах усе нагадувало про втрату: знайомі речі, тиша порожніх кімнат, навіть повітря здавалося просякнутим болем минулого. Мені було нестерпно залишатися там надовго, тому кожне повернення ставало справжнім випробуванням. Я дедалі частіше ловила себе на думці, що живу між двома світами — жоден із них уже не був для мене по-справжньому рідним, а дім, який колись дарував тепло й відчуття безпеки, перетворився на мовчазне нагадування про те, кого я втратила назавжди.