Страница 49 из 77
Максим Беспалов Чіпайте, то на Різдво
Кілька гостей уже пішли спати, і тепер у невеличку вітальню на першому поверсі згори долинало їхнє хропіння. Проте троє досі сиділо біля каміна — чи то не могли набалакатися, чи то не хотіли відходити від вогню. Дрова уже догорали, але цегла випромінювала тепло, і пілігрими трималися за нього, адже за межами цієї невеличкої комфортної плями був суцільний холод, суцільна ніч і суцільний грудень.
— Піти по Каміно взимку здавалося мені чудовою ідеєю! — сказала Олеся. — Думала, тут не буде такої спеки, як улітку, таких натовпів. Але ж правда — лише кілька людей на маршруті, дощ і холод!
— До речі, з дощем і холодом пов’язана одна місцева легенда, — сказав іспанець Педро. Дві години тому сивий бородань повідомив присутнім, що це його тридцять четвертий похід Шляхом святого Якова, і відтоді намагався за кожної найменшої нагоди підтвердити свою кваліфікацію. — Багато століть тому в тутешній церкві служив не дуже набожний парох. Він, можливо, і в Бога не вірив — лише збирав гроші із селян і прочан, аби насолоджуватися життям і гладшати.
Педро, сміючись, показав на свій великий живіт і продовжив:
— І якось стояла справжня негода. Був мокрий і холодний день — злива розпочалася зранку та тривала до самого вечора. От як у нас з вами сьогодні. Настав час вечірньої меси, але в церкві було порожньо. Священник вирішив, що ніхто вже не прийде на службу, зачинив двері, зняв із себе ризи, розташувався в кріслі, глузливо налив вина в чашу для причастя. Аж тут хтось голосно постукав!
Стук-стук-стук! — раптом залунало згори. Усі троє зойкнули. Проте стало зрозуміло, що хтось із пілігримів, що пішли спати раніше, закликає своїх колег знизу вгамуватися та стишити голоси. Особливо це стосувалося Педро — він розповідав історії глибоким басом і часто сам гучно сміявся зі своїх жартів.
— Тсссс, — сказала Олеся, — говорімо пошепки.
Молодий німець Віллі зробив ковток віскі та передав пляшку далі. Вогняна вода допомагала змерзлим за день пілігримам краще зігрітися.
— І хто ж це прийшов? — спитав Віллі, повертаючи Педро до історії.
— О-о-о-о, друзі мої! То був украй набожний селянин. Він жив дуже далеко й через негоду запізнився на месу. Чоловік стукав у двері та вимагав пустити його всередину. Парох спочатку ігнорував прихід гостя, але врешті не витримав ґвалту, розчинив ворота та почав глузувати з вірянина та його глибокої віри. «Але ж, панотче, як ви смієте насміхатися над Ісусом?» — здивувався чоловік. «Та якщо Бог існує, нехай вино в моїй чаші справді перетвориться на кров господню!» Священник підніс вгору металевий кубок, перехрестив ним гостя та зробив ковток. І всередині справді була кров. Відтоді не було на Шляху святого Якова більш ревного пароха. Ту чашу визнали Граалем. Вона й досі зберігається в тутешній церкві — стоїть під склом справа від олтаря. Не звернули увагу, коли заходили сьогодні до храму? Як не заходили? Чому?
— Гей, пілігрими! — звернувся до них адміністратор притулку, що піднявся зі свого ліжка, закутався в три ковдри та пішов вгамовувати гостей. — Лягайте вже спати! Завтра я вас вижену на вулицю о восьмій ранку, не пізніше. Розходьтеся! Буенос ночес!
— Каміно — це дорога чудес! — пошепки продовжив Педро. — Але варто дивитися по сторонах, аби їх не пропустити! Буенос ночес!
Троє опівнічників зробили ще по ковтку віскі, знехотя піднялися з крісел і пішли спати. У великій спільній кімнаті на них уже чекали троє знервованих хропунів, а також три порожні спальники, холод, ніч і грудень.
Їх не вигнали з притулку зранку. За ніч температура в горах упала, і крижаний дощ перетворився на густий сніг. Він падав декілька годин поспіль і заніс усе навколо, зокрема й дорогу через перевал, товстим білим шаром. Коли адміністратор відчинив двері, виявилося, що вихід із будівлі перекритий метром снігу. Він поставив чайник, дістав хліб, яйця, печиво та запросив шістьох присутніх пілігримів на сніданок.
— Бачите оці старовинні круглі кам’яні будівлі? — спитав Педро, вказуючи на типові для місцевих краєвидів споруди. Після сніданку всі мешканці притулку за пропозицією адміністратора взяли лопати та почали розгрібати сніг. За кілька годин роботи їм вдалося пробити до села доріжку завдовжки кілька десятків метрів. У самому селі на вулицях також копирсалося двоє людей — можливо, єдині місцеві мешканці. — Це пальясо. Традиційно такий будинок ділився на дві окремі кімнати з каміном посередині. В одній половині жили люди, у другій — худоба. І там, і там було тепло. А бачите, на солом’яному даху під самим комином є кілька уступів, ніби горизонтальних майданчиків? Їх робили для котів, аби тим було влітку тепло на сонці, а взимку — від пічки.
— Нехай буде благословенним народ, який вигадав спеціальне місце для киці у своїй хаті! — посміхнулася Олеся.
З думкою про тепло, котів і літо працювалося легше. Протягом наступної години об’єднана команда пілігримів прокопала ще два десятки метрів тунелю в снігу, але після опівдня небо почорніло та знову почало розкидатися білими пластівцями.
— А в мене завтра автобус до Мадрида із сусіднього міста, — сказав Віллі, коли всі знову зібралися всередині. — Я планував повернутися додому на Різдво. Пішки вже не встигну. Може, завтра можна буде викликати сюди таксі.
— Та хіба гелікоптер! — пожартувала Олеся.
— А ви знаєте, що віднедавна стало можливо долати Каміно на кораблі? Але це має бути парусник чи гребний човен, — утрутився в розмови про мрії Педро. — На ньому можна приплисти до будь-якого прибережного містечка Галісії та піти далі пішки. Найближча до Сантьяго точка — місто Педрон, це менше 30 кілометрів. Бо середньовічні паломники…
— А можна викликати гелікоптер прямо зараз? — спитав Віллі й скоса подивився на Педро.
Секунд десять вистачило присутнім, аби зрозуміти, що хлопець жартує. Вперше за два дні, як вони з ним знайомі. Найголосніше реготав сам Педро.
— У мене є для вас дещо особливе, — сказав адміністратор притулку. Його звали Амаро, але тільки зараз він вирішив представитися. Якщо вже негода заблокувала їх у горах, варто ставати друзями. Хоча зазвичай працівники притулків не намагаються потоваришувати з пілігримами — кожен день до них приходять десятки нових людей, щоби прийняти душ, випрати речі, переночувати та зранку піти далі. — Я тримав це на різдвяний вечір, але відсвяткуймо раніше. Не факт, що хтось сюди дістанеться через два дні — я дивився прогноз погоди, потепління не обіцяють.
— Взагалі для походів узимку є окремий маршрут, — почав Педро, — Каміно Інв’єрно, він оминає ці гори. Більшість людей узимку іде саме ним, але є одиниці типу нас…
— То що за сюрприз? — перебила іспанця Олеся.
— Кеймада! — змовницьким тоном повідомив Амаро.
— Кеймада? — збуджено перепитав Педро. — Серйозно, кеймада? О, кеймада! Кеймада! Я дуже люблю кеймаду!
Уже через двадцять хвилин усе було готове до вогняної церемонії. Амаро вимкнув у вітальні світло, і всі присутні опинилися в по-справжньому містичній атмосфері. Вони особливо гостро відчули, що перебувають у маленькому старовинному селі на перевалі в горах Галісії, у притулку для пілігримів, які ідуть середньовічним паломницьким маршрутом, що вони застрягли тут, серед метрових снігів, у холодному приміщенні, майже без їжі, зате в чудовій компанії людей із різних країн, яких на цю Дорогу привів пошук і нестримна тяга рухатися вперед і вгору. Ultreia et suseia — так звучав девіз стародавніх паломників Шляхом святого Якова. Вперед і вгору! Але конкретно зараз усім присутнім хотілося би донизу, в долину та міста.