Страница 47 из 77
— Я хочу кота, бо він тут новий і я тут нова. А так би ми одне одного підтримували й стали собі разом домом. Але я не можу мати кота, бо в Осі на них алергія. Тому, виходить, шо ти не міг виконати моє бажання так, шоб я нічого не втратила. Шоб мати кота, мені треба переїхати від Осі. І я хоть і вдаю, шо вона мене кумарить, але вона реально класна. Вона мене на собі буквально вигребла, коли я сиділа й дивилася в одну точку. Коли ніхто не знав, шо робить, вона й себе тягнула, і мене, і всіх, хто їй тільки під руку попадався. І сітки, і житло, і речі, і донати. Де її тільки не було. А я… Я навіть себе не змогла… Тому я не піду від Осі, поки вона мене не вижене. А вона наче не збирається. Ти не знаєш, Ося не загадала бажання, шоб я звалила?
Миколай похитав головою.
— Не знаєш чи не можеш мені сказати?
Він покивав.
— А те, шо ти поганий, то сорян, звісно, але ти звичайний саботажник. Є таке слово? Ну то хай буде. Ти профукуєш свій дар. Твій дід, батько, дядько, твої оті всі брати теж не зупинили війну. Але це не значить, що вони кинули все й зневірилися. Бувають речі, які від нас не залежать. Але це не означає, шо нам треба перестати робити те, на шо ми можемо вплинути. Маленькі чуда теж потрібні. Просто спробуй робити найкраще те, що можеш робити тут і зараз. Наприклад… м-м-м… дівчинці Діні потрібен чарівний поцілунок.
Вона повернулася до Миколая і чекала. Він усміхнувся й поцілував її.
— Ти ж теж саботуєш.
— Я? — здивувалася вона. Бо ж ні, не саботувала, цілувалася по-справжньому. Суперсправжнісінько попри те, що це сон.
— Ти ж теж кинула грати й співати. Ти теж профукуєш свій дар. Оця мелодія, яку ти постійно вистуковуєш. Це ж твоя найкраща пісня. Чого ти її досі не записала?
— Знаєш шо? Це мій сон. І я хочу цілуватися, а не слухати докори від людини, яка не може вирішити всі-всі проблеми всесвіту.
— Ти ж знаєш, що це не сон! Діна?
— Ой камон! Не сміши мої шкарпетоси!
— Діна?
— Діна?
Окей, це вона. Це точно вона, бо це її ім’я. Добре. І де? У своїй кімнаті в Осиній квартирі. Це супер.
А це хто, хто над нею схилився?
Ага, Ося. Ну взагалі окі-докі.
— Ося?
— Прокинулася, сонько-дрімко! Я не пам’ятаю, щоб ти колись так міцно й довго дрихла. — Ося обтрушувала сніг із курточки, у якій чомусь забігла до спальні. Напіврозталі сніжинки позастрягали на штучному хутрі її коміра. Але була роззута, у різдвяних шкарпетках. У них з Діною однакові, бо, ясно ж, вибирала Ося.
Осині сірі, як ранковий іній, очища сяяли. Щоки горіли, світлий завиток чубчика падав на лоб, а вона його не прибирала, навіть не помічала, хоча зазвичай він їй заважав.
— Ти не повіриш! — І сіла прямо в куртці на Дінине так і не розстелене ліжко. Діна поморщила носа. Тепер там складки й мікроби. — Пішла ж я, значить, до Артема, і все нормально, поїли, лягли спать, а тут у вісім ранку приходить його мама. У гості приїхала, прикинь, сюрприз! Ніхто її не чекав. Ну і слово за слово, вона почала «от а чого разом не живете, а чого ждете, а чого б уже сім’ю не строїть і не наживать собі добра помаленьку». Ну ти поняла, карочє. І от!
Ося ледь не перейшла на ультразвук від щастя. На її безіменному пальці виблискувала обручка.
— Ми заручені! І з’їжджаємося!
«От срака», — подумала Діна. Таки вижене.
— То корочє, ми поговорили й будем жить у нього. А ти… А ти, Дінуся, будеш тут хазяйкою! Хочеш, найдеш собі когось для компанії, квартирантів чи просто, кому захочеш помогти. Не хочеш, сама живи собі, відпочивай, відновлюйся. Можеш тут все по-своєму переставить. І навіть кудись задонатить килим, якшо хочеш.
Ося вхопила заспану Діну й міцно-міцно її обійняла.
— Головне, шоб ти була щаслива. А, і кстаті, біля під’їзду зустріла такого чувака, з бородою. Він просив тобі передать оцю записку. Ти його знаєш?
Діна щось промукала й ухопила записку. Розгорнула клаптик паперу в клітинку.
«Кота назви Різдвяний вусик».
— Якого кота? — нахмурилася Діна. То ж все був сон. І якого…
— О, сістер, це прямо історія на замовлення. Сьогодні хтось Артему під двері підкинув котеня. Чорненьке з біленьким. Це таке няшество, не передати. Носик рожевенький, вушка гладенькі, хвостичок чорненький, з білой китичкою! Ну просто ідеальний! То я тебе хотіла попросити…
— А?
— Можна він з тобою поживе? Бо ми з Артемом його так полюбили, у його мами й так десять котів із Донеччини, куди їй ще цей. А може, ти його собі хочеш?
Діна сиділа й не могла повірити власним вухам. Її кіт. Її власний кіт. Її Різдвяний Вусик. А в житті він буде просто Вусиком. Муркусиком-Вусюсиком.
Вона була настільки ошелешеною цим наче геть чисто новим відчуттям радості, що забула не те що сказати щось, забула кивнути на знак згоди.
— Діна?… Ти не хочеш? Кліпни, будь ласка.
— Хочу, дуже хочу!
— І до тебе ще піаніно з Артемової хати переїде, окей? Його менший брат колись у музичну школу ходив, але сольфеджіо його доконало. Ти не проти?
— Я тільки за!
Діна сіла на покривало поряд з Осею, забувши і про складки, і про мікроби.
— А ще той бородатий чувак сказав, шо він спробував і в нього вийшло. І шо тепер твоя черга пробувати. Ти знаєш, про шо він? Ти йому рецепт якийсь давала?
Діна хитро усміхнулася. Ага, рецепт як припинити філонити й почати творити чудеса.
— А ще він сказав, — Ося зробила найвиразнішу паузу з усіх, на які була здатна, — шо він передумав і з тобою переспить.
Ося зареготала, впавши на спину, сніжинки з її куртки злетіли вгору й закружляли кімнатою.
— Так і сказав. Шо до першого січня зайнятий, а тоді прийде в гості з пирогом із ревенем. Каже, такий пекла тобі бабця в дитинстві. Правда?
Діна кивнула, закусивши губу. До 1 січня лишалося двадцять п’ять днів. Якраз достатньо, щоб записати свою нову пісню.
Вона дивилася, як сніжинки, протанцювавши кілька кіл кімнатою під ту саму, її мелодію, влягаються на килим.
«І чого я ото, нормальні ж килими, — подумала, — я їх, мабуть, залишу. Вусику буде на них зручніше і тепліше гратися».
— То де кіт?
— В Артема внизу. Сказать, шоб ніс?
— Шоб бігом ніс!
Ося, наче боячись, що Діна передумає, повторила Артему в слухавку Дінині слова:
— Неси кота! Бігом!
І за дві секунди почулося, як двері під’їзду відчинилися й Артем понісся вгору, перестрибуючи через дві сходинки. Забіг у квартиру захеканий, щоки червоні, очі блищать шаленством так само, як і в Осі, наче вони вдвох щойно здійснили парний стрибок із парашутом. А можливо, і досі летять.
— Де кіт? — занепокоїлася Діна, розглядаючи Артема, який чухав мокре волосся під шапкою.
Той усміхнувся й розстебнув курточку, звідти визирнуло спершу одне крихітне вушко, а тоді з’явився носик і двоє сірих розгублених оченят. Котеня затишно позіхнуло, наче вже знало, що воно вдома.
Діна обережно виколупала його з курточки й узяла в долоні. Це точно було найкраще котеня з усіх, які вона бачила. Ідеальне, бо воно не чиєсь там, а її. Дінине.
Та й цей Артем наче не такий вже й поганий. І тепер вже майже її родич.
Ось так несподівано сформувалася її нова сім’я — сестра, Артем і блохастик. І, можливо, бойфренд, якщо вона правильно розшифрувала Миколаєве послання. Але, звісно, блохастик бив усі рекорди няшності. Ніхто не міг зрівнятися з Вусиком.
— У мене є кіт! У мене є кіт! І… найгірший у світі Миколай! — несподівано для усіх присутніх Діна підскочила й почала притоптувати ногами в чомусь віддалено схожому на танець. На таку худу статуру вона неочікувано голосно гупала.