Страница 3 из 77
Ну ви зрозуміли, що діло зі мною темне. Бо, схоже, я стала найбільшим розчаруванням у родині. Навіки не така, як усі.
Далі в нас іде Сірожа, він — середульший. І з ним ситуація трошки краща, але не дуже. Бо оженитися то він оженився, але дерево не посадив і сина не народив, бо у Сержа — донька. Вже ж чому донька вважається недостатньо доброю як син, я можу розповісти у окремому феміністичному фоліанті, який обіцяюся колись написати на старості літ. Але повернімося до Сірожі, який, до речі, терпіти не може, коли його так називають. Його дружина пішла від нього — чи справедливо буде сказати — від них із Цвітою — ще в далекому 2017 році, задовго до епохи ковіду й великої війни.
Так Серж несподівано став соло-татом. І, здавалося б, усі мали б ним пишатися, що він такий молодець, і так чудово виховує абсолютно прекрасну Цвіту, але ж ні. Бо то «серединка на половинку», «сім’ю не втримав», «якби був нормальний, то жінка б не покинула» або вже геть у жалощі всіх зносить «біднесенький, так хлопові життя не склалося», «бідний, покинула його ж ото, була, жінка та й махнула хвостом і поїхала за границю» і так далі, і тому подібне. Люди страшенно люблять ідеальних персонажів, так шкода, що ми із Сержем не дотягуємо до їхніх очікувань (насправді — ні, ні разу не шкода). Родичі не втрачають надії, що одного дня нашого безталанного Сірожу підбере якась добра серцем жіночка, з якою вони ще понародять діточок, як на небі зірочок, і так він матиме ще один шанс на нормальність, шанс реабілітуватися в очах усього чесного села. Але поки Серж — неідеальний соло-тато, який, утім, виховує абсолютно ідеальну доньку.
Найменшенький у нас Борка. Йому 35, і він той самий парубок моторний, і от на нього якраз покладаються всі найкращі надії. У Бориса, згідно з мріями баби Гані, все має бути не так, як у нас, розтелеп. Він точно зустріне ідеальну жінку, у нього точно все вийде правильно й гарно з першого разу: і сім’я, і дерево, і вже точно син. І так у всіх нас з’явиться бодай одна гордість. Так можна буде усім нам нарешті видихнути, а бабі Гані скрізь і всім урочисто казати: «Ну, то таке, в сім’ї не без паршивої вівці, у нас таких аж дьві, але зате Борка!..». Борис казиться, коли його так називають, і невтомно несе на собі увесь кам’яний тягар родинних очікувань. Що ж, гадаю, він ще всіх здивує.
Ми виїхали до села в середу, посеред тижня, затрамбовані в моє авто по зав’язку, і трошки скривлені. Усе йшло не по плану, тож кожен із нас кривився про своє. Серж нив, бо це ж йому довелося Цвіту зі школи відпрошувати й тепер вона все на світі пропустить, плюс у нього тисяча п’ятсот мільярдів онлайн-уроків з англійської та німецької, бідні діточки, бідні діточки, ходитимуть світом невігласами. Борис стогнав, бо на нього чекали робочі дзвінки, які він скасувати категорично не міг, а отже, доведеться йому виходити в зум із мобільного, застигати на екрані й «Борисе, ви з нами? Борисе, здається, ми вас втратили», словом, купа спалених нервів. Я планувала їхати щонайменше в п’ятницю ввечері, бо мала підтягнути ще кілька хвостів, але вирішила, що хвости таки зачекають. Батьки сказали, що приїдуть якраз у п’ятницю ввечері, якщо не в суботу зранку, бо роботу їм на честь приїзду тітки з Канади, на жаль, ніхто не відміняв. Тож ми всі трішки потріскували нервовими іскрами, але були приємно схвильовані пригодою, що насувалася.
— Це добре, шо тітка та приїздить аж тепер, коли ми поставили бабі Гані унітаз у хаті, бо довелося б знову обклеювати туалета на вулиці шпалерами у квіточку, шоб було нарядно й красіво, — згадав Серж, — як тоді, у дев’яностих, коли до неї якась подруга з Прибалтики приїздила.
Я реготнула, бо досі пам’ятаю ті «нарядні» шпалери, прибиті цвяхами в дерев’яному туалеті.
— Треба казати країни Балтії, а не Прибалтика, — озвався Борис у білому пальті.
— Може, і треба так казати. Але тоді баба Ганя казала «подру́жка з Прибалтики їде! Треба німєдлєно шось робити із туалєтом!», — реготнув Серж.
— Що ж, цього разу то тітка Мальвіна з Канади, і теж караул. Роками нічого не міняється, ну хоч десь якась стабільність, — буркнув Борис. У нього вже хвилин сорок ішло друге коло активного робочого обговорення, бо якась ненза поставила питання за мить до прощання.
— Мальва Лебединська страшенно не любить, коли її називають Мальвіною, я в баби Гані випитала, — поділилася я інформацією.
— О, бачу, то в нас родинне! — ожив Борис. — Так а хтось знає, чого вона їде?
— Певно, щоб особисто познайомитися з тобою і вписати тебе у свій заповіт, — озвучив Серж, — не інакше.
— Дуже смішно, — огризнувся Борис, — а ще є якісь версії?
— Версія номер один — туга за рідною землею. Фактично, юну Мальву вивезли проти її волі у 1957-му, їй тоді було сімнадцять і їхати з України вона категорично не хотіла, але проти волі батьків не пішла, бо всі тоді трималися родини, — почала я.
— А ти все це знаєш, бо?.. — Борис питально повів бровою.
— Бо в баби Гані випитала.
— Ого, а чого виїхали? Совіти переслідували? — Цвіта хоч і була ще юною підліткою, але любила таємниці та драми.
— Та ні, наче просто виїхали. Тоді багато людей переїздили до Америки або Канади в пошуках кращої долі. Їхали авантюристи. Часто, з кінцями. Отже, туга за своїм селом і Україною — це моя офіційна версія, — оголосила я й заклала великий палець. — Ваші ідеї?
— Може, у неї тут якесь перше кохання було? І вона їде, щоб перестрітися з якимось дідом? — Цвіта висунула свою романтичну версію.
— Нічо так! — ожив Борис.
— До речі, цілком можливо. Тітка Мальва спершу писала на село якісь листи, баба Ганя мені навіть казала, що якась там і любовна драма ще в неї по юності тут була, але я не знаю деталей. Час усе стер, кожна із кузин закрутилася у вихорі подій по різні боки світу, і зв’язок між ними, зрештою, обірвався, — я задумливо дивилася перед собою на дорогу.
— А може, — почав озвучувати свою версію Борис, — може, її родина десь закопала в селі панське золото, і тепер вона пережила всіх, і їде, щоб заволодіти ним і егоїстично розбагатіти!
— Я так розумію, що версія про те, що вона просто скучила за родичами, навіть не розглядається! — прокоментував Серж.
Ми їхали-їхали й майже доїхали. Останні десять кілометрів нами трусило на суворих сільських дорогах так, що ледве зуби не покришилися. Потім ми ледь не перебилися, бо в якусь мить Борисові здалося, що я погана водійка й хочу нашої смерті, на що я миттю огризнулася йому про те, що така думка жодного разу не прилітала до його прикрашеної чубом голови, поки ми їхали, приміром, житомирською трасою. Серж зажадав негайно сісти за кермо й урятувати нас усіх від вірної погибелі на розтелепаних дорогах. Цвіта відчайдушно махала метафоричним білим прапором і намагалася нас усіх утихомирити. Зрештою, останні кілька кілометрів ми їхали понадувані як індики, у цілковитій темряві й тиші. Ґрунтова дорога була всіяна численними маріанськими западинами. Я вивертала кермо, як могла, аби не побити собі колеса й диски. Борис періодично цмакав у темряві, очевидно, у такий спосіб демонструючи мені, яка нездара сидить за кермом.
Аж нарешті ми дісталися до хати баби Гані, де вона миттю нагодувала нас усім, чим могла, бо нагодувати — це досі чи не один із ключових виявів її любові. За вечерею ми, активно жестикулюючи, обговорювали тему «Так а чо їде?», а за тим, втомлені від численних версій і дебатів, полягали спати. Бо взавтра на нас чекала особлива місія: зустріти тітку Мальву з потяга в Тернополі.
На ранок баба Ганя постановила, щоб ми їхали всі троє, бо так ми точно зможемо спрацювати як команда, впізнати тітку Мальву й довезти її до села. Вручила нам номер тітки з вайбером, а ще — фотокарточку юності, на якій у траві сиділи, обійнявшись, дві юні дівчини: одна серйозна, із чорною довгою, аж до пояса, косою, у квітчастій сукенці, а друга, вбрана в білу сорочку на короткий рукав, мала світле, хвилясте волосся й усміхалася від вуха до вуха.