Страница 2 из 77
Слава Світова Пелехата ненза, або Три різдвяні бажання тітки Мальви
Щороку на Різдво ми збираємося разом, усією великою родиною, на селі, у хаті баби Гані, аби нагадати одне одному, чому ми живемо окремо.
Цьогоріч Бозя вирішив випробувати наші останні перегорілі нєрви й послав нам ще тітку з Канади. Вона летіла до нас трьома літаками, їхала автобусом, а тоді — потягом, і аж нарешті на Тернопільському вокзалі ми забрали її та крізь куряву й негоду доправили на село, назви якого ви все одно не знаєте. Назовімо його Ц. Тітка впала на наші, хоч і не в усіх ще, слава Йсу, лисі, зате досить затуркані голови нещадним канадським снігом і змусила нас усіх засукати рукави, взяти до рук шуфлі й почати розкопувати з-під снігових завалів рештки родинних історій, заморожені уламки наших непрожитих емоцій і залишки чиєїсь совісті…
— Марійка-а-а! Йди їсти, кажу, загріла голубців! Бігом!! Бо дубом стане!!
Десь отак стається завжди. Варто мені сісти й розумними словами імітувати найкращі письменницькі стилі у спробі викласти буквами на папері все те буйне божевілля, яке — ні в казці розказати, ні пером описати — трапилося саме з нами, як чийсь голос (у 99 % випадків то єрихонська труба баби Гані) буде сурмити десь із-за рогу простісінько в барабанну перетинку. Письменниця Фланнері О’Коннор казала: якщо ви пережили дитинство й дожили аж осюди, значить, у вас уже є більш ніж достатньо інформації про життя та матеріалу для письма до кінця ваших днів. Я пережила дитинство. І вижила. І дожила аж осюди. Потоки матеріалу, перипетій та інформації наразі не закінчуються, тож цілком можливо, що колись таки я, мов та Шехерезада, наважуся написати про своє життя цілий роман у тисяча й одній історії.
До слова, страшенно не люблю, коли до мене — Марійка. Мене звати просто Марія. І сталося так, що саме я мушу розповісти вам про те, що з нами всіма приключилося на Різдво. А приключилося от що.
У звичайний грудневий день ми з Борисом сиділи в моєму офісі. Здається, то була середа, а в середу вранці в мене креативні сесії, і я після них голодна, як вовк, і потребую багато цукру. Борис притарабанив із собою піцу пепероні й коробочку свіжих пончиків із цукровою пудрою. Ми саме бурхливо обговорювали найбільші дилеми в його житті, коли в нього в руках заспівав мобільний телефон. Дзвонила баба Ганя.
— Алло! — сказав Борис, поклав телефон на стіл і увімкнув динамік, щоб і я все чула.
— Тітка з Канади їде! — схвильовано видихнула баба Ганя.
— В смислі тітка з Канади? Яка ше тітка з Канади? Куди їде? — Борис явно розгубився, бо аж закляк над телефоном.
Я стояла біля вікна, тримала двома пальцями свіжий пончик і намагалася їсти його так, щоб не замаститися посипкою. За вікном ішов сніг. І, здається, щось починалося.
— Та до нас їде, оно, сільрадиха-головиха приходила, каже, до вас ні дньом з огньом, не дозвоницця не достукацця, каже, хоч у бубон, хоч у прірву… То прийшла до мене нині й каже: родичка ваша вас шукає. Ну я так і сіла-впала. Звідки, кажу, яка-така родичка з-під землі взялася? Та от аж із Канади, головиха каже, теліфона вашого просила, їхати, каже, до вас збирається, а́дреса, каже, просила, питала, чи ше живі ви в сему селі, чи хата на місці й усі, хто в хаті, — баба Ганя аж зади́халася, поки усе переповіла.
— Бабо, яка ше тітка з Канади? — Борис усе ще не йняв віри почутому. — Відколи ми з пелюшок повилазили, зроду-віку про неї не чули. І тут якась тітка їде, веселімся-радуймося. Чого б це раптом?
— От і я кажу, — голос баби Гані на тому кінці дроту стишився по-змовницьки, — шо ж так, роками чутися не давала, як ше колись у вісімдесят третьому приїздила, так і не чутися було потім. Не гожі їй були прості родичі зо села, а тут аж у войну таку страшну, шо літаки не літають, а ракети градом на голову падають, надумала враз до села пертися у восімісят шесть год!! І я ж так кажу! Чо б оце їхать?
— Чекайте, чекайте, а ви точно знаєте, шо то саме ваша родичка? — підняв голову з глибин Борисового єства забутий Шерлок, ураз пригадавши всі найгеніальніші шахрайські історії світу.
— Моя, Борка, моя, сестра то моя двоюрідна! А ваша — тітка.
— Баб, ну ж прошу кожного разу, не називайте мене Борка!
— Ат, не видумуй, як охрестили, так і називають. Борка то й Борка. — Баба Ганя ніколи не розуміла цих Борисових вічних претензій.
— Але я не Борка! А Борис. Ну чесне слово! Ми ж не в середньов…
— Ат, збив бабі думку! — перебила Бориса баба Ганя. — Скликаю всіх на совіщаніє. Німєдлєно. Я тут одна ради не дам, Різдво заходить, у мене ше холодці не варені, ковбаси не печені, вареників не наліпила, мазурків не спекла, а тут… Мальвіна.
У голосі баби Гані почулися сентиментальні нотки. Я перестала жувати пончик і завмерла.
— Мальвіна? Господи. Яка ше Мальвіна? — подав голос Борис.
— Яка-яка, мальована. Ти Борка, а вона Мальвіна. Чи хіба, мо, на чужій землі перехрестилася вже, та стала… — баба Ганя затнулася, щоби згадати належне іноземне ім’я.
— Маліфісента! — У Бориса явно почався легкий нервовий зрив.
— Птху! Тобі аби з баби сміятися. Гостри лижі на село, кажу, чув, нє? А я пішла Марійці дзвонити, й Сірожі. А тоді Ларісі й Генику. Ну всьо, пака!
На цім слові баба Ганя кинула слухавкою. А Борис підняв на мене погляд.
— Чула, нє?
Вже за секунду з мого мобільного залунала Jingle Bells — баба Ганя дзвонила своїй Марійці.
Сталося так, що народилося нас троє: Марійка, Борка й Сірожа. Називати нас так може тільки баба Ганя. Ми терпимо, бо провели чи не кожне своє дитяче літо в баби на селі, дудлячи моло́ка, наминаючи бабині пироги з сиром і маком, заїдаючи усе те зеленим борщем зі сметаною від корови Булани. Не так багато людей є на світі, яким можна в принципі будь-що пробачити, але бабі Гані ми ладні пробачити все. Навіть оце страшне перекручування наших імен.
Я — найстарша. І мені вже нарешті дали спокій. В сенсі, що втратили зі мною будь-яку надію. Мені 42, і я досі ні дня не була заміжня й не маю дітей, тож мала можливість побачити всі поведінкові метаморфози та реакції баби Гані на мій статус. Від бадьорого й нетерплячого «Ну шо там, коли вже зятя чекати, коли вже чоловіка якого в хату приведеш?», і також «Ну, коли там вже які внуки чи шо, бо не дочекаєшся!» до співчутливо-обнадійливого «Слухай, Марійко, воно ж час не стоїть, а тобі вже далеко не двадцять, мо, роди дитинку для себе? Привезеш у село, ми тут виглядимо, а ти роби собі далі ті свої важні роботи, вас же якось оно повигляджували!», і також «То шо таки геть в такому великому городі не мона собі ніякого ніде чулувіка вибрати? То вже, може, не крути тим носом, нє? Може, вже так не перебирай? Який бере, за такого і йди! Вже ж таки не сама будеш! А за чулувіком».
Я роками відстежувала всі ці емоційні злети й падіння, всі ці фази «заперечення-гнів-паніка-депресія-прийняття» у всіх їхніх можливих крещендо й димінуендо, і аж нарешті дочекалася глибокого, сповненого туги та співчуття мовчання. Тепер мене офіційно не зачіпають. Всі родичі й просто люди з бабиного села вважають, що я невиправна синя панчоха, «нікому не нужна», іноді ламають голову, що зі мною не так, приміряють усім селом на мене всі можливі ярлики. Баба Ганя, як тільки може, захищає мою честь перед всіма сільськими бабами й тітками, які бажають запхати свого довгого носа до мого особистого життя.
«Ну ти подумай, стріла нинька Любку Сафатівну, шо там, каже, твоя онучка, як там, каже, в тому великому городі їй живеться? Та добре, кажу, файну роботу має, по заграницях до великої войни собі їздила, кватіру, кажу, має, машину має, якісь реклами придумує, хлопцям на машини в ЗеСеУ збирає, добре, кажу, їй живеться. Не жалуїцця! А вона тако стала, перекривилася й отако язиком — цмак! І каже: „Але ж не замужем!“ І шо було мені її казати», — ледь не плакала у відчаї якось мені в слухавку баба Ганя. «Баб Гань, — втішала я їй тоді, — та треба було сказати, що у ХХІ столітті наявність чоловіка в житті жінки, слава Богу, не визначає саму жінку. І що є ще така штука, як по любові, і що раз любові нема, то й говорити про той ваш „замуж“ нема чого».