Страница 28 из 77
Дмитро Безверхній Сірі чаплі завжди стоять осторонь
— Почни спочатку…
— Ти сьодні красива, — Андрій вдав, ніби не помітив зауваження вчительки.
— Дякую. Ти — завжди красивий.
— Пф-ф-ф, я знаю, — цілком серйозно відповів малий.
— Тут бракує «о», не загуби її вдруге. І правильно спиши з дошки класну роботу. — Світлана провела вказівним пальцем по лінії маргінеси, ніби нагадуючи про додатковий кордон для всіх чорнильних слів, що своїми хвостиками, закінченнями й крапками так відчайдушно намагалися перетнути червону риску забороненого. Збирала диких звірів правопису, які повтікали, забувши про правила, й лізли хто куди. — Будь уважним. Почни спочатку.
Вони сиділи за останньою партою й вели свою тиху розмову, поки решта дітей у класі писали черговий літературний диктант під наглядом іншої вчительки. Попереду них вирувало шкільне життя: хтось перешіптувався, інший чухав потилицю, третя ховала під партою телефон, четвертий попросився вийти, щойно до класу повернеться п’ятий, шостий і одинадцятий не могли поділити ручку, тринадцята шукала лінійку, коли та їй була зовсім не потрібна. Позаду них — стіна — вигорілі від часу й чужих поглядів шпалери тримали на собі таблиці з родами літератури, портрети відомих мертвих і сліди чиїхось масних пальців і штрихів від темного взуття.
Андрій любив дивитися на стіну. Її химерні орнаменти й виверти вицвілих квітів між портретів і таблиць, підхоплюючи, відносили хлопчика в далекі мандри, під час яких він втрачав уважність і завжди губив літеру «о». Дивитися на клас йому не подобалося. Пістрява метушня голосів і зайвих рухів дратували. Він помічав кожен їхній крок, жест, викрикнуте слово й забуту домашку. Від цього було нестерпно нудно й важко водночас. Здавалося, тільки Світа (так він її називав із першого дня знайомства) розуміла його нудьгу, тому теж вирішила сховатися на задній парті. Поруч нього. Причаїтися. Завмерти в чеканні спокою. Підпирати коліньми низеньку стільницю. Тіснитися на дерев’яному стільчику. Слідкувати за його мандрами. Ловити його розгублені літери й повертати на місце. Стишувати Андрієве бажання прямо зараз скочити з-за парти й гайнути під холодний листопадовий дощ, подалі від класної метушні, до власної тиші. Ще Світа багато перешіптувалася з ним. Робила зауваження. Хвалила за кожен рівно написаний рядок. Була спокійною. Задумливою. Сумною. Але чомусь називала себе не Світою, а асистентом учителя. «Асистент учителя» видавалося Андрієві надто дивним, «Світлана» — надто довгим. «Світа» — було ідеальним.
Світлана не ображалася, тому стала малому Світою, а він її новим підопічним в інклюзивному середовищі.
— Він цікавий хлопчисько, цей Андрій, — без упину лепетала Світлана, розказуючи чоловікові за все, що з нею трапилося на роботі цими днями.
Жінка стояла на кухні й нарізала цибулю, схилившись над стільницею. Долу стікали пекучі сльози — опиратися їм марно, цибуля вичавить своє, перш ніж зашкварчить, переможеною, на розпеченій пательні. Світло із зальопаної кухонної витяжки м’якою тьмяністю розливалося кімнатою, відкидаючи примарні тіні, роблячи приміщення вужчим, тіснішим, одинокішим — примножувало тишу.
— Він мій третій підопічний на інклюзії, й щораз дивуюся, які ці діти різні й прекрасні.
— І складні.
— Обов’язково! — потвердила Світлана, вкотре втираючи цибулеві сльози. — Утім, це вже точно не їхня вина й не їхня проблема. То ми, дорослі, надто вкам’янілись, відійшли од щирості, розгубили якусь крихітну, але таку важливу часточку світу, щоб розуміти їх повністю. Це як пазл, у якому нам забракло деталей.
— Ти надто глибоко копаєш, Свєт. Тебе й без того інколи, вже пробач, важко зрозуміти.
— Тебе ж я можу розуміти без слів, любчику, — вдавано обурилась. — І чути, навіть коли ти мовчиш, — прошепотіла на самісінькому видиху.
Останнім часом емоції жінки мінилися, як листопадова погода за вікном: холодніли байдужістю перших заморозків, проливалися дощем розпачу, опадали листям втоми, іскрилися слабким інеєм нового ранку, опускалися раптовою сутінню на світлий день. Заспокійливі не допомагали. Слова подруг краяли дужче за мовчання. Спокій відчувала лишень удома, ось тут, серед старих меблів, знайомих стін, минулого, і на роботі. А ще… ще був Андрійко.
— Майже переконала, — почула ніби десь віддалік чоловіків голос.
— Я така, — поміж мокрих очей закралася ледь помітна усмішка.
— Ну давай, я ж бачу, що ти ще не все розповіла.
— Так от, — із новим запалом продовжила Світлана. Вона любила тихі, майже мовчазні розмови з Вовою. — Він дуже неквапний, але здогадливістю випереджає багатьох ровесників. Дитина ніби іде світом наосліп, покладаючись на якісь зовсім інші, незбагненно відмінні од наших чуття. Промацує кожну деталь, але не за все може взятися міцно. Його думки розхристані, бо їх надто багато.
— Ох, учителько моя, зоре світова! І секунди не можеш без роботи. Усім складаєш характеристики, кожного втискаєш до своїх планів, усіх діагностуєш.
— І будую міжпредметні зв’язки… А ще Андрій любить тварин. Учора він хотів бути зубром, бо їх мало й кожен не зайвий. Уяви. Хотів стати зубром, аби їх було більше!
— Здається, цей малий тобі сподобався.
— Еге ж.
— Їхня родина не тутешня, здається.
— Так, переселенці. У нас таких уже багато. Побачиш. Вони здалеку, з півдня, але такі близькі нам. Немов жили тут увесь час. Їм виділили ту стару хатину на пагорбі, там, де внизу влітку цвіте верес і дикий горох. Де нас якогось літа ледь не покусав рій лісових бджіл. До самої хати жодної дороги, тільки стежина лишилася. Пам’ятаєш? Ми там раніше часто гуляли… Я пам’ятаю.
— Заняття вже закінчилися, — чи то собі, а чи учневі нагадала Світлана, помітивши Андрія в порожньому класі. Хлопчик сидів за останньою партою й роздивлявся орнаменти на стінах.
— Мами шье немає. Вона мене забере.
— Давно сидиш сам?
— Не знаю, — чесно відповів малий, — у дзвінок тут дзвонять, тіки коли тривога.
— Ходімо зі мною, — запропонувала Світлана, дружньо всміхаючись. — Я ще маю сховати перевірені зошити в шафу, а потім проведу тебе додому. Підемо мамі назустріч, нам по дорозі.
— Я хочу бути чяпльою, — озвався Андрій, коли вони спускалися сходами на перший поверх.
— Чаплею, — мимохідь виправила вчителька, заодно пригадуючи, чи вимкнула комп’ютер в учительській.
— Чаплею… хочу бути.
— Днями ти хотів бути іншою твариною. Чому тепер чапля?
— Якось ми з татом ходили до ставка… Він у мене тріснутий… не ставок, тато… Там була тонка сіра пташька. Мені казали, шьо то чяпля… ча-пля. Я довго-довго за нею дивився. Вона стояла на одній нозі. Скрізь плавали качьки, а вона стояла і все. Потім шьче стояла, а я дивився… Вона як я у класі — усі бігають, говорять, а я стою збоку, дивлюся.
— Осторонь.
— О-сто-ронь, ага, як сіра чапля. Нікому до мене немає діла, я ні до кого не маю ніяких діл. Вони як качьки, а я як ча-пля — о-сто-ронь — завжди.
— Мабуть, я теж трохи сіра чапля, — скрушно зітхнула Світлана, прочиняючи масивні вхідні двері. Вийшли на широке шкільне подвір’я. — Люди довкола мене весь час заклопотані, метушаться, кудись поспішають. А я стою і чекаю. Знаю на кого, знаю чого, але не знаю, до коли й чи діжду.
— Геть не схожа на чаплю, — цілком серйозно мовив Андрій, взявши Світлану за руку. — У тебе не тонкі ноги, зовсім ні.
— Ну хоч це добре. Та й чапель зараз не знайти, бо ось-ось зима. Вони відлітають де легше, а ми ні.
— Зима? Люблю зиму. Тоді все вкрите снігом і не ростуть квіти, які ламає вітер уночі.