Страница 27 из 77
Звісно, заїду в робочий день. Просто я надто зраділа. Божечки, я навіть на таке не сподівалася!
Ага, то в тебе вдоста вільного часу? Може… на каву на районі?
Пауза. Перед очима хлопчик, із яким сміялися над дурнуватими завданнями, пишучи одну контрольну на двох, стояли вечорами під під’їздом, говорили ні про що й про все на світі. «Руслан у мене є завжди», — нав’язливою думкою засіло в голові поруч із піснею Авріл Лавін, заслуханою на CD-плеєрі.
А тобі нема компанії в різдвяний ранок? — надіслала й перевернула телефон, щоби не бачити, як в месенджері крапочками набирається текст відповіді.
Пауза. Дзеньк.
За двадцять хвилин біля школи
— безапеляційно засвітилося на екрані.
Стася не пам’ятала, як збиралася. Відкопала в шафі чистий светр, нанесла за вухо трохи парфумів, зібрала в жмут волосся. Вона боялася мати надто святковий вигляд, але й надто буденного їй не хотілося. Вона не бажала приходити заздалегідь, але й спізнитися було б не ок.
Руслан стояв на шкільному подвір’ї, перетоптуючись з ноги на ногу. Досі трошки нижчий за неї, симпатичний, веснянкуватий, хіба дещо змужнілий. У руках тримав букет із гілочок сосни й блідо-рожевих троянд, загорнутий у білий папір.
— З днем народження. І з Різдвом заодно, — усміхнувся він, простягаючи хвойно-квіткову композицію, яку, вочевидь, купив не за рогом будинку. Готувався.
Серце от-от мало вистрибнути з грудей, колишні метелики повернулися. Стася торкнулася обгорткового паперу — на звичайних аркушах А4 виднілися літери.
— Роздрукував тобі угоду для ознайомлення, — знизав плечима Руслан і зашарівся.
— Чекай, чекай. Я маю стільки запитань… Коли це ти став власником видавництва?
— Та… ще в універі бізнес-проєкт робив про видавничу справу. Згадував, як ти любила писати історії і думав про творчих людей. Що вони не мають змоги видаватися, бо просто не знають інструментів. Та й не мають їх знати, зрештою. Це ж симбіоз — хтось краще знає цифри, хтось букви.
— А коли ти вирішив?.. — вона замовкла.
— Тиждень тому, та чекав твого дня народження. Але прізвище моє в тексті зміни, бо подумають, що це блат.
— А це блат?
— Ні, — засміявся він. — Моя асистентка відкрила рукопис, стала читати й не змогла відірватися. Сказала, що проревіла цілу ніч над тим щоденником. І написано цікаво, і героїня незвичайна. А ще, каже, прізвище моє згадується, й ім’я, оце так збіг. Думаю, треба й собі читнуть. Станіслава Базиляк, а ви відважна жінка, отак розповідати про себе.
— Думаєш, варто?
— Тільки так і варто.
Вони ішли доріжкою, білою від утоптаного снігу, блискучою та слизькою. Через паркову алею, повз шовковицю — ровесницю їхнього тридцятиліття.
— Чекай, я ж ніде не писала, що мій день народження на Різдво, — повернула голову Стася.
— Та… я і так пам’ятаю, — знічено відповів Руслан.