Страница 11 из 77
Словом, село гуло, коза водилася, а ми щедрували й було нам добре. Щедрували так, наче востаннє у своєму житті! Так голосно, наче хотіли доспіватися аж до неба, щоб і там нас нарешті почули, бо як почують пісню, значить, почують бажання, яке зріло в голові й у серці кожного, хто любив Україну. А тоді прийшов Новий рік, і все, що я пам’ятаю: бамкання годинника, перші акорди славня і сльози, цокання келихів, і бажання, яке, як ми всі знали точно, неодмінно рано чи пізно збудеться.
Курт Воннегут навчав усякого, хто хотів гарно писати: «Головний герой вашої історії має конче чогось хотіти. Навіть якщо це склянка води!». Я дуже сильно хотіла води. Прокинувшись від неспокійного сну, в якому хороводами ходили кози, цигани й діди, я почувалася так, наче перетворилася на велетенську і страхітливу комаху. Було дуже схоже на те, що я лежала не на своїй людській спині, а на твердому хітиновому панцері, я навіть не намагалася відкинути з себе ковдру, бо в голові літали такі вертольоти, що я боялася ненароком, разом із ковдрою, відкинути з усієї дурі на підлогу й себе. Тож я спершу повільно підняла праву руку й зусиллями волі піднесла її собі перед очі. Оскільки в кімнаті було темно, своєї руки у себе перед носом я категорично не побачила. «Що зі мною сталося?» — подумала я крізь туман. «Менше треба було пити, — відказав мені голос совісті, трохи помовчав, а тоді додав: — Думаєш, тобі двадцять років чи як? І можна без наслідків жлуктити все, що горить?» Я повела головою, обмацуючи кімнату поглядом. Здається, вчора ми пили молоде домашнє виноградне вино, грушеву настоянку, самогонку, домашній лікер з абрикосових кісточок, якийсь смердючий шмурдяк, шампанське й слив’янку на коня. «Бляха, де я?» Голос совісті мовчав. Ага, здається, я таки в баби Гані, на великій хаті, як вона каже. Спробувала незграбно перевернутися на бік. З першої спроби не вийшло. Оскільки в горлі утворилася раптова пустеля Сахара, мені негайно треба було його промочити. Спираючись рукою за стіну, я вимацувала підлогу босими ногами в напрямку коридора з холодильником. Невеликий SNAIGE бурчав у темряві, але я брутально налягла на його дверці й, засліплена софітами його нутрощів, зморщилася. Полиці були переповнені всіма можливими мисками, баночками, полумисками, тарілями в три поверхи. «Живчик»! Моя рука потягнулася до чималої дволітрової пляшки із рум’яним, усміхненим яблучком. Передчуваючи прохолодний смак яблучного соку, я швидко відкрутила корочок і приклалася спраглими губами. Шо за… Рефлекс спрацював швидше за мене, а до заторможеного алкоголями мозку дійшло аж секундами пізніше: то не «Живчик», то ОЛІЯ! Як добре, що не хильнула і не ковтнула! Витерла губи долонею, відплювалася в тиші коридора. Трясця його туди з тими бабиними ресайклінгами! Ну пощо олію наливати в «Живчик» і ставити в холодильник?! Запихнула пляшку із «Живчиком» туди, звідки брала, і пробіглася очима полицями ще і ще. О! Слава усім святим, є вода! Заледве дістала з-під тарілок із холодцями пляшку «Моршинської», треба негайно змити той соняшниковий смак олії з нещасного, потерпілого рота.
Перехилила. Ковтнула. Заторможений алкоголями мозок різко увімкнувся: ГОРІЛКА!! Випари спирту вийшли ніздрями назовні. Я аж закашлялася, ще раз відплювалася й витерлася долонею. Горло пекло пекельними вогнями. Самогонка. А нехай воно вже туди з тими баби Ганіними застосуваннями тари! Чим холодильник забитий! Де в цій хаті є жива вода?!
Позаду скрипнула підлога. Я озирнулася й примружилася, вглядаючись у темряву. Тітка Мальва.
— Я хочу спалити її, — промовила вона несподівано.
«Бабу Ганю? Стару хату?» — пронеслося в моїй інтоксикованій алкоголем голові.
— Кого? — перепитала я, лупаючи очима. І миттю протверезіла.
— Та косу ж!
Ми палили тітчину косу надворі, у старому відрі, що скрипіло ручкою. Накидали туди трохи видертих сторінок із томика лєрмонтова, який ми знайшли в прихожій, біля груби. Стояли в піжамах, пухових куртках і якихось старих, роздопканих чунях, які знайшли в баби Гані на веранді. Лєрмонтов горів прекрасно, пекельним синім вогнем із полум’яними язиками. Тіні та бліки танцювали танго на наших із тіткою обличчях.
— Я як листа того прочитала, стало мені легше, — сказала стиха тітка Мальва.
Я мовчала. Бо знала, якщо отак посеред ночі, біля імпровізованого на подвір’ї вогню, літня жінка починає щось говорити про свою найбільшу драму й таємницю, треба мовчати. Мовчати й слухати.
— Ми мали утекти разом, — усміхнулася вона й продовжила: — Юнацький романтизм і максималізм. Думали, поїдемо кудись аж у Карпати й будемо там жити, я стану вчителькою, а він — столяром, бо там під боком завжди є смереки, а з них виходять добрі столи, і лави, і все, що в домі треба. Він мав прийти якраз на Маланку, коли село казилося в перевдяганнях і танцях, убраний у чудернацький костюм, як Борис нині був вбрався, — «пелехата ненза».
Ми стиха засміялися, згадуючи Бориса.
— Але він не прийшов… Я всі очі вигледіла, все чекала й чекала, аж до самого ранку. І наступного дня також. Повірити не могла, що він просто так, ні слова, ані пів слова, мене покинув. Серце моє рвалося навпіл. А потім ми з батьками мали їхати, але я так не хотіла! З багатьох причин. Думала, що помру на місці. Батько тоді суворо сказав, що дає мені 10 хвилин на збори і щоб я негайно вийшла до машини. Я тоді в хаті всі очі виплакала, аж до гикавки. Ну то взяла ножиці, стала в прихожій коло дзеркала, і відпильгучила свою косу аж при самій рипиці.
Я аж скривилася.
— Так, аж на таке наважилася, — побачила тітка мою міміку й зреагувала. — А потім косу віднесла на горище, сховала в дерев’яний ящик із-під баяна. І розхристана й обчикрижена так вийшла до батьків. Може, вхопила б тоді від матері рушником по спиняці, якби не треба було їхати й шофер не чекав. Так ми й поїхали. Я поїхала. А коса моя зосталася… Десь під кришкою того ящика, на горищі, зосталося й пошматоване моє серце… Потім, у вісімдесят третьому, я з чоловіком і сином була, а вже коли їхала сюди знову, через стільки років, сама, то не знала, чи живий ще Мирон, чи вже на тому світі. Але думала, якщо раптом живий, знайду його й просто в очі подивлюся. А не прийшлося. А лист той… мені аж дихати легше стало. Бо знаю тепер, що любив він мене й ніщо не було дарма. І хай навіть на такий короткий час, але я була його Квіткою…
— Мені так шкода, — стиха промовила я.
— Ні про що не шкодуй, Маріє, — промовила тітка. — Живи так, щоб ніколи й ні про що не шкодувати, як ото я. А тепер починаймо наш шабаш! Гори, моя коса, гори ясно. Щоб стала я нарешті вільна від минулого! Гори!
Тітка Мальва вкинула свою косу до вогню, і він стиха затріщав.
— Ну тепер можна й умерти-и-и-и-и-и! — радісно вигукнула тітка у нічне небо, аж сусідські собаки схарапудилися.
— Тільки, прошу вас, не просто зараз і не прямо тут, не біля старого відра зі згорілим лєрмонтовим, — звернулася до тітки Мальви я і додала: —Здається, мені треба випити.
Тітка Мальва розсміялася.
— Води! — швидко додала я. — Бо олії й горілки я вже на сьогодні напилася.
Уже за мить з хати виткнулася голова заспаного Бориса.
— Чо ви орете на все село? А, ой, вибачте, тітко Мальво, я думав, то Цвіта з Манею буянять.
І Борис гучно позіхнув і собі випхався в одній піжамі на мороз.
Через хвилину з веранди почувся голос баби Гані:
— Всі люди, як люди, вночі сплять, а у нас якісь шури-мури в дворі!
Ми засміялися у відповідь.
Баба Ганя вийшла до гурту, вбрана в Боркин нензівський кожух, який він відкопав десь невідь-де, але бабі Гані зараз він личив точно краще.