Варварині казки

Перед польотом він зустрів на дорозі старезного пастуха. Той сидів на камені, попиваючи воду із простого глиняного глека, а очі його світилися тихим, глибоким миром.

– Куди прямуєш, дитя? – запитав старий.

– До сонця! – пихато відповів Ікар. – Я доведу всім, що я найвеличніший!

Старий сумно похитав головою.

– Високо злітає той, хто на чужих крилах, дитя моє. А найбільш міцні крила даються не в кузні, а в серці. Вони називаються Смирення.

Але Ікар лише розсміявся:

– Смирення? Це для слабких! Я сильний! Я сам собі пан!

Він не знав, що старий пастух був зовсім не простим пастухом, а одним із святих угодників, що бродив по землі, щоби допомагати заблукалим душам.

І ось настав день великого польоту. Ікар-молодший прив’язав собі до спини важкі металеві крила, розбігся і відштовхнувся від скелі. Спочатку було тяжко, залізо тягнуло його вниз, до землі. Але юнак стиснув зуби і працював крилами з шаленою силою. Він підіймався все вище і вище. Вітри, діти Еолу, свистіли йому услід, намагаючись напоумити, але він пролітав крізь них.

Ось він минув хмари, які пливли як череди білих овець. Ось вже земля стала здаватися маленькою різнокольоровою ковдрою. А ось і сонце – велике, золоте, живе світило, що зігріває весь світ.

Промені сонця впали на металеві крила. Спочатку вони просто засяяли ще яскравіше, але незабаром блиск став сліпучим, а згодом – пекучим. Залізо розжарилося до червоного, потім – досиня. Запахло гаром, біль пронизав плечі та спину Ікара. Це був той самий біль, який колись відчував інший гордець Фаетон, коли не зміг втримати вогняних коней Сонця і спалив землю.

"Витерплю! – кричав собі Ікар. Я маю бути вище! Вище за нього!"

Гординя заглушила біль. Він летів крізь полум’я власної гордості, і йому здавалося, що це слава. Нарешті він здійснив нездійсненне. Він злетів так високо, що опинився вище за сонце. Воно залишилося десь внизу, величезна, але підкорена золота куля.

Ікар закричав від перемоги. Але його крик загубився в безмовній, крижаній порожнечі. Не було тут ані тепла, ані життя, ані жодного звуку. Тільки нескінченний, чорний холод і сяяння далеких байдужих зірок.

І тут сталося страшне. Розпечене до червоного залізо, потрапивши у крижану височінь, не витримало. Не тріснувши, не зламавшись, воно намертво зімкнулося, скувавши його руки та спину. Він більше не міг керувати крилами. Він навіть не міг поворухнутися. Перемога обернулася вічними кайданами.

Він не впав. Ні. Сила його поштовху і чаклунство застиглого металу навічно залишили його там, в крижаній пустелі. Він перетворився на нову, самотню зірку. Вона була дуже красивою і яскравою, найбільш яскравою на небі. Але від неї віяло таким холодом і таким нещастям, що птахи, пролітаючи низько над землею, сумно співали, дивлячись на неї.

А що ж старий пастух? Він стояв внизу і дивився на небо. І бачив він не нову зірку гордині, а душу хлопчика, заточену в блискучій в’язниці.

Тоді старий опустився на коліна, склав руки і став молитися. Він молився не богам Олімпу, які і самі часто були сповнені гордості і гніву. Він молився Тому, Хто зійшов з Небес, щоби бути з людьми. Тому, хто був лагідний і смиренний серцем – Господу нашому Ісусу Христу.

– Господи, – тихо говорив старий, – чи бачиш Ти ту нещасну зірку? Це душа, що заблукала в своїй гордості. Але немає такого місця в твоєму творінні, куди б не сягала Твоя любов. Прошу Тебе, торкнися її серця.

І ось в крижаній пустелі, де не було нічого, крім гордого відчаю, Ікар-молодший раптом відчув дивне тепло. Воно йшло не іззовні, а з глибини його власного закам’янілого серця. Йому здалося, що хтось тихо назвав його по імені. Не "Ікар-молодший", не "син, того, хто впав", а просто по імені, з такою любов’ю, якої він ніколи не знав.

І в його серці, закутому в лід гордині, щось ворухнулося. Він пригадав слова старого про смирення. Згадав тихе світло в його очах. І тоді Ікар, який не міг поворухнути ані рукою, ані ногою, подумки, із самої глибини своєї душі, прошепотів: "Господи, допоможи. Мені так самотньо і холодно. Я більше не хочу бути зіркою. Я хочу додому".

Це і було те саме Смирення. Не слабкість, а велика сила – визнати, що ти помилився, і попросити допомоги у Того, Хто сильніший за тебе.

І сталося диво. Сяюча металева зірка на небі раптом хитнулася. Її блиск став м’якшим, і з неї полинуло тихе, сріблясте, тепле світло. Воно було схоже на сльозу радості. Це було світло не гордині, а покаяння.

Крижані кайдани, що сковували його душу, розтанули від цього тепла. Його душа, нарешті вільна, наче легкий птах, кинувся вниз, до теплої, зігріваючої землі, до дому, де на нього очікували любов і прощення.

А нова зірка так і залишилася сяяти на небі. Але тепер вона нагадувала людям не про гординю, а про милість Божу. Старі, дивлячись на неї, казали дітям: "Бачиш ту яскраву, але холодну зірочку? Це нагадування про те, якою б високою і красивою не була наша гординя, вона завжди самотня і холодна. А бачиш тепле світло від неї? Це промінь надії. Він свідчить, що не буває запізно сказати: "Господи, я помилився, допоможи мені!" Адже навіть найвищі гори смирення завжди будуть ближче до Бога, ніж будь-які холодні зірки гордині".

І діти, дивлячись на небо, розуміли, що найбільше диво – це не полетіти вище всіх, а знайти в своєму серці тиху світлу кімнату, де живе Сам Христос, і де завжди тепло і безпечно.

+

КАЗКА ПРО ДЮЙМОВОЧКУ

+

Вечір спустився на село, тихий, м'який, як покривало, і в хаті священника пахло свіжим хлібом та липовим чаєм. Діти, ще з вулиці, з босими ногами і рум'яними щічками, сіли на низькі лави, хто навпочіпки, хто притулившись до стіни. Отець із сивими скронями і втомленим, але добрим обличчям, поставив самовар, напустив у кухлі гарячого чаю і вмостився навпроти, піднявши брови, ніби готуючись до великого таїнства.

– Сьогодні, – сказав він, – розповім вам одну чудову історію. Казку, – посміхнувся він, – про крихітну дівчинку, її ім’я Дюймовочка. Але слухайте не як у книжці, а як у житті буває – з Богом та з серцем.

Діти завмерли. Тихо зашелестіло листя за вікном, і будинок став зовсім тісним і теплим, наче сховався від усього світу.

– Жила-була одна добра жінка, – почав отець, – і довго молилася Господу. Просила ні багатства, ні слави, а лише малу радість, маленьке світло у своєму у домі. І Господь послав їй маленьку дівчинку. Така вона була крихітна, що вміщувалась на долоні. Дітлахи зітхнули: "Оце так!" – він посміхнувся:

– Так і у житті буває. Коли просиш тихо, зі смиренністю, – Бог чує, і диво приходить, зовсім маленьке, але велике для серця.

Зробивши ковток чаю, продовжив, знижуючи голос:

– Але, знаєте, щастя часто перевіряється… От якось прийшли жаби, – і очі отця блиснули, – і відвели Дюймовочку в болото. А там – бруд, тина, води та сонця не видно. Так і з нами іноді буває: раптом біда, праця, негаразди, і серце плаче, не розуміючи, чому.

Діти занурились носами в долоні. Отець м'яко кивнув:

– Але терпіння та молитва – ось що рятує. Навіть у болотах Господь пошле руку допомоги, як рибка, що витягла дівчинку. Головне – не нарікати, а – довіряти.

Він сів на край лави, погляд кинув кудись у далечінь, і заговорив про жука:

– Потім жук забрав її до себе. Вихвалявся, радів. Але інші жуки почали сміятися: "Вона не така, як ми!" – І покинули її. Ось бачите, діти, світ обіцяє тепло та радість, а потім відштовхує, якщо ти не такий, як він хоче.

Одна дівчинка, Марфа, тихо спитала: