Варварині казки

Настала тиша. Амірані повільно, з неймовірною обережністю, неначе боячись сполохнути оте недавно вчинене диво, зрушив плечем. Провів великою долонею по тому місцю, де багато літ упивався в нього лютий цеп, – і глибоко зітхнув. Свіжий повітряний ковток, гіркуватий від запаху полину, знову наповнив його груди.

Він глянув на Ліу. У туманних очах його стояли сльози – великі, мов росинки на срібній павутині.

– Спасибі тобі, мале людське серденько, – мовив він. І голос уже не гримів грозою, а тихо й глибоко бринів, мов шумливий водоспад десь у далекій ущелині. – Ти визволила мене не молитвою чарівниці, а молитвою друга. Зняла цеп не силою, а співчуттям.

Велетень підвівся. Він був такий високий, що, здавалось, рукою може зорі дістати. Потягнувся він – і каміння на схилах загуло, то воно раділо його свободі.

– Але чому ж ти не йдеш? – здивувалась Ліа. – Ти ж вільний! Іди ж хутчіш, поки не повернувся Владика Холодних Вітрів!

Амірані глянув у бік сільця, на вогники у віконцях – маленькі, крихітні, немов світлячки, що пульсують у темряві.

– Я йду, дитино, – тихо відповів він. – Та не туди, куди ти гадаєш. Довідається Владика про моє визволення, розлютується, та й звалить на ваш дім усю свою жорстоку лють. Ваші стріхи не витримають його крижаного подиху. Ваші вогнища погаснуть.

Ліа прикусила губу від жаху.

– Що ж нам робити?

Велетень усміхнувся своєю мудрою, трішки сумною усмішкою.

– Добро, зроблене від щирого серця, не зникає, дитино. Воно має лишитися у світі. Навіки.

Він ступив крок до виходу з ущелини. Потім ще один. І з кожним його кроком шкіра його темнішала, тверділа, наче камінь, що народжується з землі. По ній пробігали сіруваті прожилки – справжні гранітні жили. Пальці ніг вростали в землю, мов коріння, що шукає глибини. Його одяг робився схилами, порослими мохом, а пишне волосся – темним дрімучим лісом на вершинах.

Він упав на одне коліно… на друге… а тоді зовсім ліг, розпростерши руки-хребти, обернувши до неба своє обличчя-скелю.

Ліа стояла, затамувавши подих. Вона бачила, як Великий Амірані ставав Горою. Не просто нагромадженням каміння, а величною, могутньою новою горою – тією самою, яку вона не раз бачила з вікна батьківської хати.

Минуло кілька хвилин. Ущелина замовкла. Зорі засвітилися над горами. А перед Лією вже стояла нова, раніше невідома гора – мов велетень, що приліг назовсім, аби накрити собою село від злого вітру.

Тієї ж ночі Владика Холодних Вітрів, оскаженілий, примчав в ущелину. Як завиє, як засвистить – аж камені стогнуть! Хотів прорватися до села. Та нова гора стала йому непрохідним муром. Бився вітер об її кам’яні груди, скаженів, та хоч як шаленів – не просунувся й на крок. Лише верхів’я дерев на схилах здригалися від його сили, і той шелест нагадував тиху колискову.

На світанку Ліа повернулася додому. Батьки, зхвильовані, обійняли її, не знаючи, куди вона щезла. На їхнє запитання дівчинка лиш підійшла до вікна й показала на нову гору.

– Це Амірані, – мовила вона ледь чутно. – Він тепер нас стереже.

З того часу в селі запанував мир. Люті вітри вже не свистіли в трубах і не зривали дахів. Зими стали лагідніші, а літа – довші. Люди назвали нову гору Спаси-Горою. Казали: якщо притулити вухо до гладких каменів біля її підніжжя, то почуєш м’який, рівний гул – наче б’ється велике, кам’яне, але живе та добродушне серце.

Ліа часто приходила до Спаси-Гори. Сідала на теплий від сонця камінь – той самий, що колись був велетневою долонею, – і розповідала їй новини. Про те, як підросла Біленька, як у неї з’явилися козенята. Про те, скільки яблук зібрали в садку. Вона вірила: він усе чує.

А одного разу, вже глибокої осені, принесла вона йому рум’яне, стигле яблуко й поклала на камінь. Наступного ранку яблука вже не було. Але на тому місці розквітла маленька, ніжна квітка – мов зоряночка. Посеред голого каміння. Попри холод.

І Ліа зрозуміла: добро, творене від усього серця, справді не щезає. Воно не спливає, як вода, і не тане, як сніг. Воно лишається у світі – навіки. Стає горою, що захищає. Квітом, що пробивається крізь камінь. І тихою, ніжною радістю в серці маленької дівчинки, яка одного разу не проминула чужого болю.

+

КАЗКА ПРО ЯСКРАВИЙ ЛІХТАРИК

+

Жив-був хлопчик на ім’я Тимоша. Ріс він у маленькому селі, на околиці лісу, де вечорами пахло смолою та прілим листям, а вранці дзвеніли дзвони з далекого храму. Люди знали його як доброго хлопчину, тільки занадто допитливого: все розпитував, у всьому хотів докопатися до глибини.

Погляне на перехожого – і думає: "Чому цей ніби сонцем залитий, весь світиться радістю? А другий іде похмурий, наче хмара з дощем, і сам собі на заваді?"

Якось увечері сидів Тимоша на ґанку, дивився, як ліс потихеньку темніє, як сутінки обвивають берези та сосни, а над хатами серпанок стелиться. Тихо було – тільки коники дзвеніли та десь собака загавкав.

І раптом бачить: йде до нього дідусь, старенький, борода біла, довга, очі ясні, наче річка під сонцем. На поясі в нього ключі, а на плечі ліхтарик висить, світить теплим золотим сяйвом, таке враження, що світло не як від свічки, а немов душа дихає світлом.

– Бажаю здоров’я, Тимоша, – сказав дідусь м'яким голосом. – Я – Мандрівник Світла. Хочу подарувати тобі цей ліхтарик. Але пам'ятай: горить він тільки тоді, коли серце твоє чисте та вчинки правдиві. Приховаєш злість, обдуриш когось, чи схитруєш – згасне вогник.

Тимоша взяв ліхтарик у долоні. Стало тепліше, у грудях стало радісно і світло, немов ранок весняний увійшов до нього.

– А навіщо він мені? – несміливо запитав хлопчик.

– Бачиш, любий, – відповів старець, – темрява завжди бореться зі світлом, і в кожному серці своє правосуддя відбувається: кого послухаєш – світло чи темряву. З цим ліхтариком пройдеш крізь глуху ніч і не втратиш дороги.

Сказав так – і ніби розчинився у повітрі, як ранковий туман, залишивши лише тихий запах ладану і м'яке світло в руках Тимоші.

Вранці хлопчина вирушив у ліс по ягоди. Взяв із собою ліхтарик – не хотілося з ним розлучатися, аж надто тепло він світив у руках. Чим далі йшов, тим більше заглиблювався в хащі, морок ставав густішим: ніби хтось накинув на весь ліс важке чорне покривало. Гілки тяглися згори, перепліталися, і небо зникло. Тимоша одразу зрозумів – це не проста темрява нічна, а чаклунська, що ховається від усякого світла.

Ліхтарик спалахнув яскравіше, золотою іскоркою висвітлив стежку, ніби вирізану з темряви. І раптом між дерев з'явилася людина – у чорному плащі, важкому, як смола, обличчя закрите маскою, очі тільки блиснули, як вугілля.

– Віддай ліхтарик! – прохрипів він так, що у хлопчика мороз по шкірі пробіг. – Тут темрява моя володарка, а твоє світло заважає!

Тимоша міцніше притиснув ліхтарик до грудей.

– Не віддам! – твердо сказав він. – Без нього я не знайду дороги.

Чоловік у плащі розреготався хрипким сміхом. Дунув на ліхтарик, і той миттю замерехтів, ледь не згас. Серце Тимоші стислося від страху, але він згадав слова старця: "Він горить, коли живеш в правді". І хлопчик подумав: "Я не хочу темряви, я йду до світла". Тієї ж миті ліхтарик спалахнув чистим золотим сяйвом, і темна людина відсахнулася, розтанула, мов дим над багаттям.

Тимоша йшов далі, і раптом крізь тишу почув жалібний плач. Під кущем сиділа дівчинка, вся тремтіла, хустинка збилася, очі червоні від сліз.

– Ти чого плачеш? – лагідно спитав він, нахилившись до неї.

– Я заблукала, – схлипнула дівчинка. – За бабусею йшла, та все потемніло, і дороги не знайду.