Розшук

Вергун щось задоволено мугикнув собі під ніс і дістав з чемоданчика — не дивлячись, на дотик! — відкрутку.

Тим часом слідчий розпитував директора магазину.

— Що було в сейфі?

— Ну… папери там різні. Та вони всі цілі. А от гроші…

Мені слід було б одразу зайнятися своїми справами, але я хотів дізнатися, що ж поцупили злочинці.

— Багато?

— Трохи більше п’яти тисяч.

— А чому ви таку суму залишили на ніч у сейфі, а не здали інкасатору? — запитав я. Інструкцією в сейфі дозволялося залишати не більше п’ятисот карбованців. А тут п’ять тисяч. Ніби навмисно.

Директор перевела на мене погляд і підкреслено чемно відповіла:

— Вам слід було б знати, що інкасація забирає гроші до шостої вечора. А наш магазин працює до дев’ятої. За ці три години у нас покупців буває знаєте скільки? Адже люди саме з роботи повертаються, поблизу кілька крупних підприємств, завод. Виручка велика. Куди ж її накажете дівати? Їхати в банк тролейбусом з повною сумкою грошей? Вибачайте!

Я кивнув, ніби великодушно вибачив, і вийшов з кімнати. Треба було оглянути магазин. Обійшов його крок за кроком, намагаючись не пропустити найменшої деталі. Нічого цікавого. Хіба що злочинці навіщось розсипали по кахляній підлозі півмішка кавових зерен, а по одному прилавку — кілька жмень мідяків. Наче хизувалися своєю безкарністю. Молодесенька кирпата продавщиця водила за мною підведеними очима з таким виразом, немов чекала, що я ось-ось витягну за ногу з-під прилавка злочинця.

Я підійшов до дівчини:

— Ви часом не першою прийшли сьогодні в магазин?

Я чекав милого зніяковіння, опущених вій, мелодійного, як срібний дзвіночок, голосу. Натомість дівчина звела тонкі брови, здивовано глянула на мене і сказала хрипко, мало не басом:

— Чого б це я мала приходити першою?

Тут я раптом помітив, що брови в неї вищипані, волосся пофарбоване, а в сірих великих очах порожнеча. Я більше нічого не став розпитувати і попрямував до сходів, що вели в підвал.

В підвалі тягнуло сирістю, як і належить подібним приміщенням. Підійшов до великого пролому в стіні. Отже, почерк той самий, що і в трьох попередніх пограбуваннях: злочинці забираються в бойлерну, а звідти, проламавши ломом стіну — в підвал магазину. От тільки як вони втрапляють саме до тих магазинів, у сейфах яких на ніч залишається чимала сума? Звідки вони знають про виручку? Випадковість? Один раз, ну, два… Це ще можливо. Але чотири підряд? А може, простий розрахунок? Адже всі пограбовані магазини розташовані поблизу великих підприємств, під кінець робочого дня відвідувачів багато.

Я подивився на отвір, потім спробував пролізти в нього. Зробив це легко, навіть не торкнувшись країв. З обох боків залишилося ще сантиметрів п’ять. Повернувся в підвал, присів на ящик. Цікаво. Сам я парубок нівроку, вага вісімдесят п’ять, зріст відповідний, а в отвір пролажу вільно, наче підліток. Навіщо було робити його таким великим? І це при тому, що вони, звичайно ж, нервували, боялися, що хтось почує стукіт у бойлерній, поспішали…

Ковзнув поглядом по купі битої цегли і раптом помітив серед уламків якийсь видовжений предмет. Аж присвиснув від подиву. Це був маленький, але досить важкий ломик, так звана “фомка”. Напевно, любителі нічних “екскурсій” по магазинах дуже поспішали, якщо кинули такий речовий доказ. Чи їх налякав хтось.

Забравши “фомку”, подався нагору. Треба гадати, Вергун вже дійшов яких-небудь приголомшуючих висновків.

Директора в кабінеті не було.

— А, нарешті, — сказав Ткаченко, побачивши мене. — Йди-но сюди.

Вергун з переможним виглядом повернувся до мене. Таки щось викопав. На його долоні лежав розібраний замок від сейфа.

— Відмичкою брали? — висловив я припущення.

— Не вгадав, — лейтенантове обличчя сяяло від усвідомлення важливості своєї знахідки. Побачимо, як він відреагує на мою. — На замку із зовнішнього боку є накладка, — тицьнув у неї пальцем Вергун. — Її зняли, в отвір просунули ломик із загостреним кінцем…

— Ось цей? — жестом фокусника показав я “фомку”.

— Де знайшов? — здивувався Ткаченко, з цікавістю розглядаючи сталевий обрубок.

— В підвалі.

— Мабуть, що цей, — незворушно вимовив експерт, байдужий до мого тріумфу.

— Як це “майбуть”? — образився я. — Точно він.

— Вставили його, значить, у отвір, — продовжив свою думку Вергун, не звертаючи уваги на мою репліку, — і почали розкачувати, швидко і сильно, поки замок від нагріву не розпався.

— Оце так, — щиро здивувався я. — І скільки ж треба було отак розкачувати?!

Вергун примружився, подумки визначаючи ймовірний час.

— Гадаю, хвилин сорок, не менше. Причому ні на секунду не послаблюючи зусилля, інакше метал одразу прохолонув би.

— Я завжди казав, що ти, Стьопо, майбутня зірка вітчизняної криміналістики! — зрештою Вергун заслужив комплімент.

— Це ж яку силу і витривалість треба мати, га? — ні до кого конкретно не звертаючись, сказав Ткаченко.

Мене ніби осінило.

— Отвір у стіні! Недаремно вони робили його таким великим!

— Ти вважаєш…

— Так! Один з них має отакенні плечі, — я розвів руки. Нічим більше не можна пояснити те, що вони довбали зайвих п’ятнадцять–двадцять сантиметрів.

— Логічно, — кивнув капітан. — Отже, можна вважати встановленим, що один із злочинців — дебелий парубійко з геркулесівською статурою. Ця обставина, товаришу сищик, має полегшити тобі розшук.

— Між іншим, цікава річ, — сказав Вергун, роздивившись “фомку” з усіх боків. — Одразу видно, чудовий токар працював. І сталь, наскільки я на цьому розуміюся, рідкісної марки. Конкретніше скажу після аналізу.

Наступного ранку я вирушив до відповідного міністерства. Там швидко встановив, на які підприємства міста і коли саме надходив отой метал, з якого було зроблено “фомку”. Через два дні ретельної роботи я сидів у відділі кадрів заводу “Червоний екскаватор” і з його начальником з’ясовував можливих авторів ломика з точки зору анкетних даних. Серед кваліфікованих токарів лише один мав судимість — сорокатрьохрічний Валерій Сергійович Кочевський. Цей конфлікт із законом стався у Кочевського дванадцять років тому. Після повернення з колонії влаштувався на завод, працював добре, ні в чому недозволеному не помічався, одружився, торік одержав від заводу квартиру. Словом, за всіма ознаками, як то кажуть, став на шлях остаточного виправлення, “зав’язав”. Це слівце з лексикону рецидивістів я вжив не випадково, бо Кочевський, як мені повідомив дільничний інспектор, мав іще дві судимості внаслідок “помилок молодості”, але, поступаючи на завод, про них не згадав. Не став уточнювати з начальником відділу кадрів такі деталі і я. Навіщо? Але перш ніж підійти до Кочевського з розмовою, обережно, тактовно, щоб не кинути на людину підозру, з’ясував про нього все, що мене цікавило. Товариський. Врівноважений. Токар дуже високої кваліфікації. Хоч і безпартійний, громадських навантажень не цурається. Все говорило про те, що Кочевський ніякого відношення до “фомки” не має. Якби не одне “але”. За даними експертизи, “фомку” було виготовлено приблизно місяць тому. Якраз напередодні першого пограбування. І протягом місяця тільки токар Кочевський працював з металом, котрий мене цікавив.

Колишні злочинці люди дуже вразливі. Чесною працею вони намагаються спокутувати свою провину перед суспільством. І навіть найменший натяк на їхнє минуле, на причетність до якогось нового злочину, необгрунтована підозра травмують їх значно більше, ніж будь-кого. Добре знаючи це і не маючи прямих доказів причетності Кочевського до пограбувань, я не став викликати його до райвідділу, а поїхав до нього додому. Дорогою обмірковував, як ліпше, тактовніше повести розмову, відчуваючи, що буде вона нелегкою.

Двері відчинив сивий чоловік, на вигляд набагато старший своїх сорока трьох років. Попервах я навіть подумав, що це якийсь родич, можливо, батько дружини Кочевського, тому запитав: