Розшук

На це натякало й начальство. Кілька разів з кабінету завідуючого відділенням Завірюха дзвонив у район. Підполковник Ястремський проти Завірюшиного плану дій загалом не заперечував. Але щоразу, кінчаючи розмову, сухо питав, чи не прислати кого-небудь з апарату на підпряжку. І в цій настирливій турботі вчувалася прихована нетерплячка.

“Що ж, начальство можна зрозуміти, — невесело міркував Завірюха, клякнучи над щілиною. — Воно бачить проблему загалом, у голому, так би мовити, вигляді. От і вважає, що розв’язати її — все одно що крізь зуби чвиркнути. А тут цілий тиждень нерушно лежиш у засідці, як заклятий, і ні найменшого тобі просвітку…”

Завірюха задумливо пожував нижню губу, звівся на лікоть, бо в нього геть заніміла шия, аж раптом побачив, як на протилежному кінці горища, де лежав Костик, нервово блимнув червоним оком ліхтар.

Завірюху ніби катапультою підкинуло. Грузнучи в соломі, де пригинці, де навкарачки, він, намагаючись не зчиняти шуму, заспішив до Костика.

Той знов блимнув ліхтарем.

Коли захеканий Завірюха підповз до нього, хлопець, не відриваючи погляду від щілини, багатозначно тицьнув пальцем униз.

Завірюха ліг поряд і затамував дух.

Просто під ними була клітка Чирви. Льоха якраз збиралася годувати свій виводок. Вона вклалась на бік, блаженно заплющила очі й розчулено рохкала, ніби припрошувала пацят до першого раннього сніданку. її численні і, по правді, не зовсім виховані сини й доньки підштовхували одне одного, прилаштовувались поряд.

І тут Завірюха побачив пацюків. їх було більше десятка. Довгохвості, пузаті, неспокійні в рухах і водночас насторожені, вони бігали по Чирвиній клітці, час від часу зупиняючись та принюхуючись.

“От прокляте сім’я! — з огидою подумав Завірюха і, повернувши голову, самими губами прошепотів:

— Костику, я нічого, крім свиней та пацюків, не бачу.

Костик не відповів ні слова, тільки міцно стис Завірюсі зап’ястя руки — дивись, мовляв, що буде далі.

Пацюки заходилися нишпорити в кориті, а четверо з них проворно вискочили льосі на черево.

Поросята не звертали на непроханих гостей ніякої уваги — зосереджено ссали матір.

Аж ось крайній сосунець з округлою чорною цяточкою на боці випустив із рота сосок. Пацюк, який сидів навпроти, подався вперед і спритно підставив йому свого писка. Порося роззявило рота, бо було певне, що то материна цицька. І тут пацюк рвучко притис його мордочку до підлоги. Порося жалібно кувікнуло й відкотилося в найдальший куток клітки.

Завірюха ввімкнув свій потужний ліхтар, спрямував сніп світла вниз.

Пацюків ніби вітром здмухнуло. Скочила на ноги й Чирва.

Коли хлопці спустилися з горища, прикульгав ошелешений сторож.

Тримаючи напоготові замашну дубову палицю, він ще віддаля загукав:

— Стій! Хто такі? Ні з місця! Бо обох рішу!

— Свої ми, діду, свої, — заспокійливо сказав Завірюха. — Це Костя, вашого зава синок. Хіба не впізнаєте? А я — з районного відділу міліції. Вибачайте, що ми як сніг на голову. Діло!..

— Та звідкіля ж ви тут узялися? — не йняв віри власним очам дід.

— Із “сьомого неба”, — поважки зронив Костя.

— Не розпатякуй! За мною! — наказав Завірюха. І повернув до Чирвиної клітки. Костя притьмом відчинив дверцята й заліз досередини.

Сисунець із чорною цяткою на боці, як сирота, стояв осторонь. Костя спритно вхопив його за ноги й простяг Завірюсі. Удвох вони силоміць розтулили поросяті писка. Кінчик язика в нього був відірваний. Там кривавилась свіжа ранка.

— От і все, — якимось пригаслим голосом буркнув Завірюха. — Нашій “героїчній” одіссеї — кінець. Вітаю тебе, Костянтине. Ти був на висоті. — І він, невесело усміхнувшись, кинув оком у бік горища.

Костя не збагнув — інспектор кепкує з нього, чи справді хвалить. Тому стримано сказав:

— Спасибі. Я старався як міг. І радий, що нам пощастило все розкрити. А ви ніби чимось невдоволені?

— Та біс його зна, — потис плечима Завірюха. — Я, коли хочеш, такого віражу зовсім не сподівався. З різними правопорушниками входив у “службові” контакти. А от з пацюками змагатись ще не доводилося. Ну, та діло своє ми зробили. Це — головне. І від невинних людей підозру відвели. Що теж — не фунт лушпиння. Тепер, Костику, ходи іменинником. Кажу це без дурнів.

Костя широко усміхнувся, хотів сказати щось у відповідь, але побачив — сторож ніяк не второпає, що тут все-таки скоїлось, і заходився пояснювати:

— Діду, оце зараз ми вивели на чисту воду тих, хто поросятам язики відкушує. Виявилось — кляті пацючиська.

— А побий їх трясця! — здивовано ворухнув кущуватими бровами дід. — Скільки отуто люду попобігало! А жодна душа не докумекала. Ну, хлопці, на миндаля постаралися!.. Їй-бо, на миндаля. А пацючу погань ми з ферми швидко наладимо.

— Не просто це, діду, — тоном знавця заперечив Костик. — Он я в одному журналі читав: з усіх створінь пацюки пристосовані до життя найбільше. Плодючі — страх! До того ж, невибагливі, їх хоч на пустельному Місяці чи на Марсі посели — і то виживуть. А ще дуже вони, виявляється, метиковані та хитрі. От ви кинули їм шмат отруєної ковбаси. Думаєте, зразу налетять і струблять? Еге, не на таких напали. Найстарший пацюк, що за отамана в них, спочатку пошле яке-небудь недотепкувате пацюча. Воно скуштує, а всі будуть ждати — здохне чи ні…

Костя ще довго читав дідові лекцію про пацюків.

Завірюха не став їм заважати. Він ступив до дверей, відкинув клямку, вийшов із душного свинарника на подвір’я.

Над землею танула тиха літня ніч. “Підлісне” додрімувало в сірому передранковому тумані.

Володимир Шаров

ЗАСІДКА

Оповідання

Майже всю ніч мжичив нудний дощ, а на ранок підморозило, асфальт вкрився ожеледицею. Увімкнувши про всяк випадок маячок і попереджаючи водіїв перед перехрестями пронизливою “сиреною”, старшина Скачко обережно вів свій “УАЗик” міськими вулицями. Кілька разів машину на поворотах заносило, але Скачко майстерно вирівнював її, сердито буркочучи щось собі під ніс. Мабуть, лаяв шляховиків, які проґавили ожеледицю і вчасно не посипали дорогу піском.

Біля гастроному на нас чекали. Повна висока жінка років сорока в накинутому на плечі шкіряному пальті відокремилася від групи працівників магазину, що розгублено тупцювали біля відчинених дверей, і попрямувала до нас.

Ми вибралися з машини, обережно ступивши на слизький асфальт. Жінка зупинила погляд на мені, мабуть, вирішивши, що я старший.

— Протасова Віра Михайлівна, — простягнула вона велику руку, — директор магазину. Швидко ви!

— Аякже, — ревниво перехопив ініціативу слідчий капітан Ткаченко, який і був старшим у нашій оперативній групі. — Ожеледиця, правда, трохи затримала. Ну, що ж, давайте пройдемо до магазину.

Слідом за нами увійшли четверо продавщиць і касир.

Директор провела нас у свій кабінет — невелику кімнату, стіни якої були завішані різними діаграмами, графіками, почесними грамотами. Біля вікна стояв масивний старий стіл, що займав більшу частину кімнати, кілька стільців і сейф. Дверцята сейфу були розчинені.

Експерт-криміналіст лейтенант Вергун одразу ж підійшов до сейфа, ближче присунув стілець, розкрив на ньому свій чемоданчик, нафарширований різним причандаллям. Втім, кожна річ була на своєму місці, тому Вергун одразу знайшов лупу і заходився ретельно вивчати дверцята і замок. Носате, худорляве обличчя експерта набуло натхненного виразу, немов у піаніста, котрий ось зараз вдарить по клавішах і відразу розчиниться у музиці. Разом з тим він чимось нагадував мені славетного Шерлока Холмса, тільки люльки не вистачало. Здавалося, мине хвилина — і Вергун почне вражати нашу уяву несподіваними висновками про зовнішність злочинця, особливості його характеру і улюблену марку сигарет. Незграбно повернувшись у тісній кімнаті, Ткаченко штрикнув лейтенанта ліктем у бік, але той ніяк на це не відреагував, захоплений своєю справою. Ніякі зовнішні подразники на нього вже не діяли: він “відключився”. Завжди заздрив цій здатності Вергуна. Мене, наприклад, відвідувала сищицька муза лише на самоті, отака цнотлива дама. Гамір мою нервову систему легко виводив з ладу, і до якісного огляду місця я був здатен лише після того, як воно звільнялось від різних ґаволовів і начальства.