Кораблядство

паче секс. Якщо вже хтось з ким переспав, то весь корабель

знає про це того ж дня.

— А дівчата чим відрізняються? Не один з одним же

хлопці сплять, — відповів я і вона подивилася на мене

так само, як тиждень тому моя пайсана під час розмови

про Кайлу.

— Знаю-знаю, і таких тут не мало. Але все ж таки, про Белен ти от, наприклад, також знаєш. І про мою супер-вайзершу, яка з одним з офіцерів спить, теж всі знають.

— Так це тому, що вони й не хочуть приховувати. Самі

всім і розповідають. Але дівчат же тут значно більше! І повір

мені, якщо вони захочуть, можуть переспати хоч з половиною корабля, і про те ніхто не дізнається. Чоловіки на таке

просто не здатні.

«І нащо ти мені про це кажеш?» — подумав я, але

промовив:

— Мені потрібно відійти до туалету. Почекаєш на мене

тут?

— Я також піду.

Сполоснувши лице холодною водою, намагався при-йти до тями. Не виходило. Очі в дзеркалі випромінювали

тільки бажання вбивати. Спробував посміхнутися. «Ні, так

99

не піде — я тільки ще більше схожий на соціопата», подумав

я і ще раз засунув голову під струм холодної води.

Як на зло, дощ почався, варто нам було вийти з торго-вельного центру. Це вже вдруге в Халіфаксі.

Добре, хоч до лайнера залишалося менше кілометра.

Я біг, забуваючи про тривогу та відчуваючи її теплу доло-ню в своїй руці. І з цим теплом тіло наповнювалося щастям.

А може, це просто реакція слабкого організму, адже

за кілька годин температура піднялася до тридцяти восьми і мене відправили в карантин. Як зазвичай буває в таких випадках, мене замкнули в пасажирській кабіні. Розмірений гуркіт хвиль відбивав свій ритм з напіввідчинених

дверей балкону. Приємно, коли в тебе є балкон в кабіні.

Або хоча б вікно. Та хоч якийсь зв’язок із зовнішнім світом і світлом, окрім люмінесцентної лампи та екрана телефону в темряві чотириметрової кабінки, що на ці шість місяців стала моїм домом.

Я слухав гуркіт хвиль, що бились об борт корабля, і спостерігав, як по-кіношному розвивається прозора, жовтувато-біла фіранка перед відкритим балконом. Наче в старому

французькому фільмі. Під композиції Еріка Саті я намагався розчинитися в десь виниклій атмосфері французького

романтизму. Такого, як я його собі уявляв: фільм «Амелі», бокал недопитого червоного вина, відчуття злегка помітної

меланхолії і недосказаності.

Але атмосфера трималась недовго, зі швидкістю сарани

тривога з’їдала і її, і мене — зсередини.

З кімнатної музики Саті я перейшов до концертного

Дебюссі, але й це не рятувало. Тоді вже я вдався до останньої лінії оборони — і ввімкнув Nocturne 9. Зачинив балкон

і одразу усунув себе від усіх зовнішніх звуків. Ліг, заплющив

очі та віддався плину музики.

100

На чотири хвилини двадцять дев’ять секунд я врятував-ся від усього. І варто було останній віртуальній клавіші ви-жати останню віртуальну ноту з динаміка телефону, як я знову опинився в каюті, в карантині, наодинці з думками, яких

не хотів, про дівчину, яку хотів занадто сильно.

Терпіти це ставало все нестерпніше. Я відчинив двері

і знову вийшов на балкон. Помірно дзвонячи, наче церков-ний великодній дзвін, з туману повільно випливав маленький сигнальний маяк. Ну точно, наче в імпресіоністичному

фільмі. Такому, на який дівчину точно не поведеш.

Повернувшись назад, я намагався читати, подивитись, нарешті, «Біттлджус», послухати ще Шопена — зробити

хоч щось, але все марно. Мене лихоманило від застуди і лихоманило від ревнощів. І від чого сильніше — ще те питання.

Нарешті здався і написав їй: «I don’t know when i will be able to see you again. They put me on the carantine». І в кінці — сумний смайлик. Для виразності, звичайно.

Як не боляче для самооцінки це визнавати, як дитина

я потребував її уваги і ніякий ескапізм і субстрат з музики, фільмів чи книг вже замінити її не міг.

Заплющую очі й неконтрольований потік думок відносить мене у дві тисячі дев’ятнадцятий. Сиджу на лавці парку

Жертвам Голодомору біля злегка пом’ятого шкільного друга

і заливаюсь сміхом. Ми всі заливаємося. Ще б пак: нечасто

бачиш, як людина програє бійку бордюру. Бордюру та обра-женому рогоносцю на чотири роки молодшому.

Але моєму шкільному товаришу Паші зовсім не смішно. Він зі стоїчним спокоєм переможеного сидить посеред

нашої лавки і запалює вже не знати яку сигарету.

— Ну штовхнув мене той малий і штовхнув. Ну і не помітив я того бордюру. Що зробиш, буває, — тільки й помічає він і, обтрушуючи від землі руки, робить ще одну затяжку

101

чогось, від чого несе зовсім не тютюном. — Добре хоч з битою в цей раз не прийшов, — дещо розслабившись, продовжує. Те, що Паша розслабився, я зрозумів тільки по голосу.

Ні його поза, ні вираз обличчя за останні хвилин двадцять

зовсім не змінилися.

Під гучний регіт і пересказування щойно пережито-го я пересідаю на інший бік лавки, аби не чути цей магічний трав’яний аромат, щоб там не курив шкільний знайомий. Але дивна штука: з якого боку від Паші не сядеш, дим

завжди виносить на тебе вітром. Йому би шаманом стати, а не чуже кохання по стоянках таскати. Відмахуючись від

диму, ще раз вдивляюся в присутні обличчя, знайомі мені

із середньої школи. Хто вони мені? Проживши з ними занадто довго, аби назвати просто «знайомими», я не знаю

їх достатньо, аби називати справжніми друзями.

«Ніхто тут мені не друг, — у п’яному угарі якось заявив Паша. Це була одна із щоп’ятничних пиятик у квартирі нашого колишнього однокласника. Місце, де всіх рано

чи пізно пробивало на одкровення. — Не друзі, так, ви-падкові попутники в цьому гівняному турне». Про яке

саме турне він говорив, я так і не зрозумів, а питатись було

якось незручно. Та й навряд чи він би відповів, навіть якщо

і спитав: одразу після цього Паша відрубився, навіть не до-нісши чергову пляшку пива до рота. В принципі, я з ним

погодився.

Ким ми бачили один одного? Люди, чиє просякнуте

дешевим алкоголем і всілякими травами буття закрутилось

у ще більш однорідний день бабака, ніж моє. І самотній чувак, якому настільки немає чого робити, що готовий приби-тися до будь-кого, аби не залишитись насамоті.

Роками я завжди знаходив їх у тій квартирі, на своєму місці, прописаному Богом (Аллахом, чортом, Буддою —

102

чи хто там керує цим театром абсурду і кому загадую бажання, задуваючи свічки).

Ті самі захмелілі обличчя, ті самі розмови ні про що

(пам’ятаю, як ми три години згадували дванадцять талісма-нів із «Пригод Джекі Чана». Наступний раз побачив цих

людей за чотири тижні. А вони все ще згадували талісмани

зі старого мультфільму), та сама оббльована кухня. Іноді, за-для варіативності, оббльовувалась і зала. На особливі свя-та — оббльовувалось усе.

Не знаю, ким бачать вони себе і мене. Не впевнений, що хотів би знати, але відчував себе відвідувачем в лепрозорії.

— В сенсі, з битою? — дивуюсь. Виходить, щось вже

пропустив. Важко наздогнати перипетії життя обивателів

нашого болітця, якщо приїжджати тільки на вихідні. Та й то, один раз на декілька тижнів. Більше я тут не витягну.

Паша ігнорує питання та робить ще одну затяжку, видихає сірий струмінь диму, відкашлюється і нарешті продовжує:

— Але чувака навіть в дечому зрозуміти можна: помі-шався він на цій Віолеті, бігає за нею всюди, з квітами при-ходить, подарунки приносить. А сплю з нею я. І якби тільки