Чаротворці

Він подивився на костур.

— А що робить ця штука? — запитав він.

«Ти маєш його вбити», — раптово наказав костур.

Чарівники, які вже почали обережно підійматися, знову кинулися навзнак.

У капелюха був досить неприємний голос, але костур говорив металево й чітко. Він не звучав, неначе дружня порада, а радше просто констатував, яким має бути майбутнє. Не підкоритися йому було майже неможливо.

Койн припідняв руку і... завагався.

— Для чого?

«Ти повинен мені підкорятися».

— Ти не повинен, — швидко заперечив Ринсвінд. — Це ж всього лише річ.

— Не розумію, чому я повинен його скривдити, — пробурмотів Койн. — Він виглядає таким нешкідливим. Немов розлючений кролик.

«Він кидає нам виклик».

— Не я, — заперечив Ринсвінд, ховаючи руку зі шкарпеткою за спиною й намагаючись не звертати увагу на порівняння з кроликом.

— Чому я повинен слухатися кожного твого слова? — запитав Койн. — Я завжди роблю те, що ти кажеш, але людям від цього не легше.

«Люди повинні тебе боятися. Чи я тебе нічого не навчив?»

— Але він такий смішний, та ще й зі шкарпеткою, — не вгавав Койн.

Раптово він скрикнув, а його рука дивно здригнулася. Волосся Ринсвінда стало дибки.

«Ти зробиш так, як я накажу».

— Ні.

«Ти знаєш, що стається з неслухняними хлопчиками».

Почувся тріск і запах паленої шкіри. Койн повалився на коліна.

— Гей, почекай хвилинку... — почав Ринсвінд.

Койн розплющив очі. Вони й досі були золотаві, але вкрилися коричневими плямками.

Ринсвінд описав шкарпеткою дику дзизкучу дугу, вдаривши костур якраз посередині. Пролунав маленький вибух, — навсібіч розлетілися цегляний пил і обгоріла шерсть, — і костур викотився з хлопчикової руки. Чарівники кинулися в різні боки, побачивши, що той упав на підлогу.

Досягнувши парапету, костур підстрибнув і кинувся за край.

Але замість того, щоб упасти, він вирівнявся в повітрі, розвернувся й понісся на Ринсвінда, тягнучи за собою хвіст октаринових іскор і видаючи звуки циркулярної пили.

Ринсвінд відштовхнув ошелешеного хлопчика собі за спину, відкинув понівечену шкарпетку вбік і, зірвавши з голови капелюха, шалено закрутив ним, захищаючись від костура, що летів на нього. Той вдарив його в скроню з такою силою, що майже зціпив його зуби докупи й повалив Ринсвінда на землю, неначе тоненьке, слабеньке деревце.

Костур знову повернувся в повітрі, палаючи гарячим червоним сяйвом, і кинувся на чарівника, щоб завдати чергового, очевидно, вирішального удару.

Ринсвінд з останніх зусиль припинявся на ліктях й із зачарованим жахом дивився, як той несеться крізь холодне повітря, яке з якихось незрозумілих причин заповнилося сніжинками.

І набуло пурпурової барви з блакитними вкрапленнями. Час уповільнився й призупинився, наче погано заведений грамофон.

Ринсвінд підняв очі й побачив високу постать у чорному, яка з'явилася за декілька футів від нього.

Звісно, це був Смерть.

Він обернув до Ринсвінда свої палаючі очниці й голосом, що нагадував звук зсуву в підводних ущелинах, сказав:

— ДОБРОГО ДНЯ.

Тоді він відвернувся, наче всі необхідні на сьогодні справи було завершено, і якусь мить споглядав горизонт, ліниво пристукуючи ногою. Подібні звуки зазвичай видає мішок, повний маракасів.

— Ем, — озвався Ринсвінд.

Смерть, схоже, пригадав про його присутність.

— ТАК, СЛУХАЮ? — ввічливо відгукнувся він.

— Я завжди гадав, як же це станеться, — мовив Ринсвінд.

Смерть витягнув пісковий годинник із таємничих глибин своєї чорної, як смола, мантії і втупив у нього погляд.

— ДІЙСНО? — байдуже перепитав він.

— Думаю, шкодувати мені нема про що, — із гідністю сказав Ринсвінд. — Я прожив хороше життя. Ну, доволі хороше, — він завагався. — Ну, не таке вже й хороше. Гадаю, більшість людей назвала б його просто жахливим, — він подумав ще трішки. — Особисто я б назвав.

— ПРО ЩО ТИ ГОВОРИШ, ДРУЖЕ?

Ринсвінд повністю розгубився.

— Хіба ти не з'являєшся, коли життя чарівника підійшло до кінця?

— ЗВИЧАЙНО. І МУШУ ВИЗНАТИ, ЩО ВИ, ЛЮДИ, ЗМУСИЛИ МЕНЕ СЬОГОДНІ ПОПІТНІТИ.

— Як тобі вдається перебувати в стількох місцях одночасно?

— ХОРОША ОРГАНІЗАЦІЯ.

Час повернувся. Костур, що завис за кілька футів від Ринсвінда, знову з ревінням полетів уперед.

Аж раптом пролунав металевий стук — Койн схопив його просто в польоті.

Костур видав скрегіт, неначе тисяча нігтів одночасно провела по склу, почав дико кидатися з боку на бік, намагаючись вирватися з руки, що його тримала, і спалахнув зловісним зеленим полум'ям по всій довжині.

«Все ясно. Наприкінці ти таки мене підвів».

Койн застогнав, але не відпустив костур, який почервонів, а потім узагалі побілів у його пальцях.

Він витягнув руку попереду себе, і сила, що сочилася з костура, з ревом пронеслася повз нього, видобуваючи іскри з його волосся, здіймаючи його мантію, надаючи їй дивних і неприємних обрисів. Койн скрикнув і, замахнувшись костуром, ударив його об парапет, залишаючи на камінні довгу лінію, що пішла бульбашками.

Тоді він відкинув його вбік. Костур прогримів по камінню й зупинився. Кілька чарівників злякано відсахнулося.

Койн упав на коліна, здригаючись.

— Я не люблю вбивати людей, — мовив він. — Це неправильно, я певен.

— Яка чудова думка, — палко зауважив Ринсвінд.

— А що стається з людьми після смерті? — запитав Койн.

Ринсвінд подивився на Смерть.

— Думаю, це питання до тебе.

— ВІН НЕ МОЖЕ МЕНЕ НІ ЧУТИ, НІ БАЧИТИ, — відповів Смерть. — ПОКИ САМ ЦЬОГО НЕ ЗАХОЧЕ.

Пролунав тихий дзвін. Костур котився назад до Койна, який із жахом дивився на нього.

«Підніми мене».

— Ти не повинен його слухатися, — повторив Ринсвінд.

«Ти не можеш мені противитися. Ти не здатен перебороти самого себе», — сказав костур.

Койн повільно простягнув руку й підняв його.

Ринсвінд зиркнув на шкарпетку. Вона перетворилася на клапоть обгорілої шерсті — недовга кар'єра в ролі знаряддя війни привела її до такого стану, в якому навіть найкраща штопальна голка виявиться безсилою.

«А тепер убий його».

Ринсвінд затримав подих. Чарівники, які спостерігали за дійством, затримали подих. Навіть Смерть, якому, крім коси, тримати було нічого, напружено її стиснув.

— Ні.

«Ти знаєш, що стається з неслухняними хлопчиками».

Ринсвінд побачив, що обличчя чаротворця зблідло. Голос костура змінився. Тепер він звучав улесливо.

«Якщо мене не стане, ніхто не зможе дати тобі пораду».

— Це правда, — повільно проказав Койн.

«Подивися, чого ти досягнув».

Койн повільно оглянув нажахані обличчя.

— Бачу.

«Я навчив тебе усього, що знаю».

— Боюся, — сказав Койн, — що знаєш ти недостатньо.

«Невдячний! Хто подарував тобі твою долю?»

— Ти, — відповів хлопець, піднявши голову. — І я зрозумів, що помилявся, — спокійно додав він.

«Чудово...»

— Я не закинув тебе достатньо далеко!

Койн різким рухом звівся на ноги й заніс костур над головою. Він стояв нерухомо, як статуя, а його рука потонула у вогненній кулі кольору розплавленої міді. Вона стала зеленою, пройшла крізь кілька відтінків синього, зависла на фіолетовому й нарешті спалахнула чистим октарином.

Ринсвінд заслонив очі від яскравого світла, однак встиг побачити, що рука Койна досі ціла й міцно стискає костур, метал якого блискучими крапельками скрапував між його пальців.

Він позадкував і раптово врізався в Гакардлі. Старий чарівник нерухомо застиг із роззявленим ротом.

— Що буде далі? — запитав Ринсвінд.

— Йому не перемогти костур, — прохрипів Гакардлі. — Він належить йому, і вони мають рівноцінні сили. Хоча Койн і могутній, але костур знає, як ним керувати.

— Це значить, що вони знищать один одного?

— Сподіваюся.

Битва продовжувалася, прихована від усіх у власному диявольському сяйві. Раптово задрижала підлога.

— Вони притягують усю доступну магічну енергію, — пояснив Гакардлі. — Думаю, нам краще забиратися з вежі.