Чаротворці

Ринсвінд позадкував, аж раптом щось торкнулося його ніг, і він похолов. Виявилося, що це кам'яна лава. Ринсвінд певний час споглядав на неї, однак вона не поспішала втекти. Він із вдячністю сів.

«Цьому має бути якесь природне пояснення, — подумав він. — Або принаймні неприродне».

Дивний скреготливий звук змусив Ринсвінда поглянути на галявину.

Цьому не існувало природного пояснення. Неймовірно повільно й в абсолютній тиші, якщо не враховувати випадкового скреготу каменя об камінь, дах покидали ґорґульї, спускаючись донизу парапетами та водостічними трубами.

На жаль, Ринсвінд ніколи не бачив низькоякісну покадрову зйомку, інакше він би точно знав, як описати побачене. Рух створінь не можна було назвати переміщенням як таким, він нагадував радше серію картинок, які змінювалися з великою швидкістю. Повз нього пробрела довга тонка процесія дзьобів, грив, крил, кігтів та голубиного посліду.

— Що коїться? — пискнув він.

Створіння з мордою ґобліна, тілом гарпії та курячими ногами повернуло голову кількома короткими ривками й заговорило таким голосом, наче гірська система вирішила когось перетравити (щоправда, ефект від глибокого резонансового звуку був доволі зіпсутий, адже істота не могла стулити рота).

Вона крикнула:

— Ароворець іе! Ятуй воє итя!

— Прошу? — перепитав Ринсвінд.

Але створіння проминуло його і, незграбно перевалюючись, попрямувало старовинним газоном[3].

Цілих десять секунд Ринсвінд сидів і тупо витріщався в повітря, потім тихо скрикнув і побіг що є сили.

Зупинився він лиш тоді, коли добіг до своєї кімнати в Академії. Вона не дуже нагадувала кімнату й переважно використовувалася для зберігання старих меблів. Однак це була його домівка.

Біля однієї зі затінених стін стояла шафа. Не сучасна, придатна лише для того, щоб у неї застрибували нервові коханці, коли чоловік зарано повернувся додому. Це була старовинна дубова річ, темна, як ніч, у її запилених глибинах ховалися й розмножувалися вішалки, а дном блукали табуни облізлих черевиків. Цілком можливо, що шафа була потаємним ходом у чарівні світи, але ніхто ніколи не намагався перевірити це через дошкульний сморід нафталіну.

На шафі, загорнута в клаптики зжовклого паперу та старі чохли від пилу, лежала велика, оздоблена міддю скриня. Вона відкликалася на ім'я Багаж. Лише Багажу було відомо, чому той погодився належати Ринсвінду. Хоч він і не розповідав цього, але, мабуть, жоден інший предмет за всю історію існування дорожніх аксесуарів не стикався з такою кількістю таємниць і тяжких тілесних ушкоджень. Його описують як напіввалізу, напівманіяка-вбивцю. Він володів багатьма незвичними властивостями, які незабаром проявляться, а може й ні, однак зараз лише одне відрізняло його від будь-якої іншої оздобленої міддю скрині. Він хропів із таким звуком, наче хтось дуже повільно розпилював колоду.

Багаж міг бути чарівним. Умів він і наганяти жах. Та в глибині своєї таємничої душі він нагадував будь-який інший багаж у всьому мультивсесвіті й надавав перевагу зимовій сплячці на шафі.

Ринсвінд періщив його віником, поки звук пиляння не припинився, тоді наповнив кишені різноманітним дріб'язком із ящика для бананів, який він використовував як туалетний столик, і попрямував до дверей. Він не міг не зауважити, що його матрац зник, однак це не мало значення, бо чарівник був щиро переконаний, що ніколи більше не спатиме на матраці.

Багаж приземлився на підлогу з гучним ударом. За кілька секунд він надзвичайно обережно звівся на тисячі малесеньких рожевих ніжок. Трохи похитавшись туди-сюди та розім'явши кожну ногу, Багаж відкинув кришку й позіхнув.

— Ти йдеш, чи ні?

Кришка з тріском зачинилася, і Багаж, петляючи ногами, здійснив складний маневр, поки не повернувся передом до дверей, і рушив за своїм господарем.

У бібліотеці досі відчувалося напруження й часом чулося випадкове дзеленчання[4] ланцюгів чи приглушене потріскування сторінок. Ринсвінд простягнув руку під стіл і схопив бібліотекаря, що досі сидів зіщулений під ковдрою.

— Ходімо, кажу!

— У-ук.

— Я пригощу тебе випивкою, — промовив Ринсвінд із відчаєм.

Бібліотекар розігнувся, наче чотириногий павук.

— У-ук?

Ринсвінд практично виволік примата з його гніздечка й проштовхнув у двері. Він попрямував не до головних воріт, а в інший бік, до непримітної ділянки стіни, якій бракувало кількох камінців. Цим ходом студенти користувалися вже понад дві тисячі років, щоб непомітно вибратися з Академії після відбою. Раптом він зупинився, і так несподівано, що бібліотекар врізався в нього, а Багаж налетів на них обох.

— У-ук!

— Ой леле, — сказав він. — Поглянь!

— У-ук?

Блискуча темна хвиля сочилася з решітки поблизу кухонь. Сяйво ранніх зірок відблискувало на мільйонах маленьких чорних спинок.

Та не вигляд тарганів так засмутив чарівника. Суть у тім, що вони крокували лапка в лапку, сотні в ряд. Звісно, як і всі неофіційні мешканці Академії, таргани мали деякі незвичайні риси, однак у тому, як мільярди крихітних ніжок тупотіли по камінню водночас, було щось особливо неприємне.

Ринсвінд обережно переступив через колону, що крокувала йому під ногами. Бібліотекар її перестрибнув.

Багаж, звісно, також рушив за ними з хрускотом, немов хтось станцював чечітку на пакетику чипсів.

Ринсвінду довелося покинути Академію з усіма іншими комашками та наляканими гризунами крізь ворота, адже інакше Багаж лише пробив би дірку в стіні. Він вирішив, що якщо пара кухлів пива, випитих у тиші й спокої, не дадуть йому можливість побачити все в іншому світлі, то ще декілька, можливо, дадуть. Без сумніву, спробувати слід.

Саме тому Ринсвінда не було у Великій залі під час обіду. Пізніше виявилося, що це був найважливіший обід, який він пропустив у своєму житті. За стіною Невидної академії пролунав тихий брязкіт, і за зубці, що її прикрашали, зачепився гак. За мить струнка постать у чорній одежі легко зістрибнула на подвір'я й безшумно ковзнула в напрямку Великої зали, де невдовзі сховалася в тіні.

Її однаково ніхто б не помітив. З протилежного боку академмістечка чаротворець наближався до воріт Академії. Там, де його ноги торкалися бруківки, потріскували блакитні іскри й випаровувалася вечірня роса.

Було дуже спекотно. Величезний камін з поправного боку Великої зали майже розпікся до червоного. Чарівники — справжні змерзлюхи, тому жар від ревучих колод плавив свічки на відстані двадцяти футів і змушував здиматися лак на довгих столах. Повітря над бенкетувальниками було сизе від диму, який набував дивакуватих форм від зіткнення з випадковими потоками магії. На центральному столі лежало засмажене ціле порося з виразом крайнього роздратування на морді (його зарізали, не дочекавшись, поки воно доїсть своє яблуко). У калюжці жиру повільно розчинялася модель Невидної академії, зроблена з масла.

Пиво тут лилося рікою. Червонолиці чарівники щасливо співали старовинні застільні пісні, під час виконання яких слід було ляскати себе по колінах і вигукувати: «Хо!». Єдине можливе виправдання цього — обітниця безшлюбності, яку дають чарівники, отож їм доводиться розважатися іншими можливими способами.

Ще однією причиною загального святкового настрою було те, що ніхто не намагався когось прикінчити. Це доволі незвичайний стан справ у магічних колах.

Вищі рівні чаклунства — небезпечне місце. Кожен чарівник намагається змістити тих, хто над ним, одночасно наступаючи на пальці інших, які прагнуть на його рівень; сказати, що маги від природи схильні до здорової змагальності — практично те саме, що стверджувати, що піраньї від природи трішечки голодні. Однак з того часу, як великі Магічні війни зробили цілі області Диску непридатними для життя[5], чарівникам заборонили вирішувати непорозуміння магічними засобами, бо це спричиняло багато негараздів усьому населенню. До того ж переважно було дуже складно визначити, яка з калюжок димучого жиру була переможцем. Отож тепер вони традиційно звертаються до ножів, вишуканої отрути, скорпіонів у взутті й кумедних пасток, що складаються з гострого, як бритва, маятника.

3

Борозни, що зосталися після втечі ґорґуйль, змусили головного садівника Академії з'їсти свої ж граблі й спричинили появу відомого виразу: «Як створити ідеальний газон? Косити й укочувати його протягом п'яти століть, а потім дозволити купці виродків прочвалати по ньому». — Прим, авт.

4

У більшості старих бібліотек книги прикуті ланцюгами до полиць, щоб читачі не мали змоги їх пошкодити. У бібліотеці Невидної академії, звісно, усе з точністю до навпаки. — Прим. авт.

5

Принаймні для тих, хто прагнув заснути й прокинутися в тому самому фізичному чи навіть біологічному виді. — Прим. авт.