Чаротворці

— Я бачив щос..

— Ти не знаєш! — повторив Сконнер. — Ти лише бачиш тіні й намагаєшся підірвати мій авторитет! — він завагався, і його очі на хвильку потьмяніли. — Я спокійний, — мовив він. — Я повністю володію ситуацією. Я не дозволю...

— Це було...

— Слухай, ти, курдуплю, може, нарешті замовкнеш?

Ще один чарівник, який витріщався вгору, щоб приховати своє зніяковіння, здушено кашлянув.

— Ем, Сконнере...

— І тебе це також стосується! — Сконнер гордо випростався в повний зріст і помахав сірниками в повітрі.

— Як я вже говорив, — мовив він, — я хочу, щоб ви запалили сірники і... Напевно, мені варто показати, як запалювати сірники — заради отого курдупля...Я ще тут, о Боже. Дивіться на мене. Берете сірник...

Він підпалив сірник, у темряві розпустилася куля сірчистого білого вогню, і на нього, наче мавпа, що спустилася з дерева, щоб стати Людиною, впав бібліотекар.

Усі вони знали бібліотекаря й несвідомо звикли до нього — як люди звикають до стін, підлог та інших несуттєвих, але необхідних декорацій на сцені нашого життя. Якщо ж вони й згадували про нього, то він був чимось на кшталт спокійного рухомого зітхання, що сидів під столом, ремонтуючи книжки, або бродив серед полиць, шукаючи курців-порушників. Жоден чарівник, якому вистачило розуму наважитися потайки закурити самокрутку, не здогадувався про це, поки м'яка шкіряста рука не простягалася, прибираючи заборонену річ. Однак бібліотекар ніколи не здіймав шуму, він просто мав украй вражений і опечалений вигляд через цю сумну справу, а тоді з'їдав недопалок.

Та істота, яка зараз, прикладаючи значні зусилля, намагалася відкрутити Сконнеру вуха, була крикливим жахіттям із вивернутими губами, які відкривали довгі жовті ікла.

Перелякані чарівники повернулися, щоб утікати, але раптово врізалися в полиці, які незрозуміло чому перегороджували проходи. Наймолодший чарівник скрикнув, закотився під стіл, захаращений атласами, і ліг там, заткнувши вуха пальцями, щоб заглушити страхітливі звуки — їх видавали його побратими, намагаючись утекти.

Зрештою, звуки зникли, і запанувала тиша, але це була та особлива, важка тиша, яка виникає тоді, коли хтось потайки скрадається в пошуках. Від невимовного жаху наймолодший чарівник мало не зжував вершечок свого капелюха. Мовчазна постать схопила його за ногу й м'яко, але рішуче витягнула чарівника з-під столу. Той щось бурмотів зі заплющеними очима, але оскільки страхітливі ікла не вп'ялися в його шию, чарівник наважився кинути швидкий погляд.

Бібліотекар підняв його за загривок і задумливо похитував на відстані фута від землі, саме поза межами досяжності маленького, старенького жорсткошерстого тер'єра, який намагався пригадати, як кусати людей за щиколотки.

— Е-ем... — пробурмотів чарівник і вилетів крізь дверний отвір по майже пласкій траєкторії, де його політ припинило падіння на підлогу.

За мить тінь поруч із ним сказала:

— Ну ось, такі справи. Хто-небудь бачив цього недоумка Сконнера?

Тінь з іншого боку від нього відізвалася.

— Думаю, в мене зламана шия.

— Хто це?

— Той недоумок, — злісно відповіла тінь.

— Ой. Пробач, Сконнере.

Сконнер устав — тепер все його тіло оточувала магічна аура. Він аж дрижав від люті й здійняв руки догори.

— Я покажу цьому примітивному створінню, як поважати тих, хто перебуває на вищому щаблі еволюції... — гаркнув він.

— Схопіть його, хлопці!

І Сконнер знову повалився на бруківку під вагою всіх п'яти чарівників.

— Вибач, але...

— ...Знаєш, якщо ти використаєш...

— ...Магію поблизу бібліотеки, з усіма чарами, які містяться в ній...

— ...Одна найменша помилка, і цього достатньо, щоб стався...

— БУМ! Прощавай, світе!

Сконнер загарчав. Чарівники, які сиділи на ньому, вирішили, що вставати з нього — не найоптимальніше рішення за цих умов.

Зрештою він сказав:

— Добре. Ви маєте рацію. Дякую вам. Це було помилкою, ось так втрачати самовладання. Мій розум затьмарило. Вкрай необхідно зберігати безпристрасність. Ви маєте цілковиту рацію. Дякую вам. Злізьте з мене.

Вони наважилися. Сконнер звівся на ноги.

— Цей шимпанзе, — почав він, — вже зжер свій останній банан. Принесіть...

— Ем. Орангутан, Сконнере, — перебив наймолодший чарівник, неспроможний стриматися. — Це орангутан, розумієш? Не шимпанзе...

Пронизливий погляд Сконнера змусив його замовкнути.

— Кому яка різниця? Орангутан, шимпанзе — яка між ними відмінність? — запитав Сконнер. — Яка різниця, пане Зоологу?

— Не знаю, Сконнере, — покірно відповів чарівник. — Думаю, суть у різних класах.

— Замовкни.

— Добре, Сконнере.

— Ти, жалюгідний недолюдку, — почав Сконнер, а тоді повернувся і рівним, немов лезо пилки, голосом додав: — Я бездоганно контролюю себе. Мій мозок холодний, як лисий мамонт. За все відповідає мій здоровий глузд. Хто з вас сидів на моїй голові? Ні, мені не варто злитися. Я не злий. Я мислю позитивно. Я використовую всі свої здібності — хтось із вас хоче посперечатися?

— Ні, Сконнере, — пролунало хором.

— Тоді дістаньте мені дюжину барелів масла й принесіть все, що згодиться для розпалювання! Ця мавпа буде шкварчати!

Високо вгорі, на даху бібліотеки — домівки сов, летючих мишей і подібних створінь — пролунав дзвін ланцюга. Згодом розбилося скло — настільки шанобливо, наскільки можливо.

— Не схоже, що вони дуже схвильовані, — зауважив Найджел трохи ображеним голосом.

— Як би це сказати? Якщо хтось вирішить скласти список найвеличніших бойових кличів світу, «Е-ем, пробачте» не потрапить у нього.

Він зробив крок убік.

— Я не з ним, — палко пояснив Ринсвінд вартовому, що дивився на нього, криво посміхаючись. — Я просто зустрів його... десь. У ямі, — він хихикнув і додав: — Зі мною таке постійно трапляється.

Вартові дивилися крізь нього.

— Е-ем, — почав він.

— Добре, — пробурмотів Ринсвінд і бочком підібрався до Найджела.

— Вміло володієш цим мечем?

Не відводячи погляду від охорони, Найджел попорпався в мішку й вручив Ринсвінду книжку.

— Я прочитав цілий третій розділ, — повідомив він. — Він ілюстрований.

Ринсвінд погортав зім'яті сторінки. Книжку використовували так недбало, що сторінки можна було тасувати, як карти. Та сторінка, що колись була першою, зображала доволі погану гравюру м'язистого чоловіка. Його руки нагадували два мішки, наповнені футбольними м'ячами, а сам він стояв по коліно в млосних жінках і порізаних жертвах із самовдоволеним виразом на обличчі.

Над ним був напис: «Всіго за сім днів я зроблю тебе гироєм-варваром!». Під ним дещо меншим шрифтом було написано ім'я автора «Коен Варвар». Ринсвінд піддав достовірність написаного значним сумнівам. Він зустрічав Коєна, і хоча той дійсно навчився сяк-так читати, але пером так і не оволодів, тож досі підписувався хрестиком, припускаючись при цьому безлічі орфографічних помилок. З іншого ж боку, його стрімко притягувало все, що стосувалося грошей.

Ринсвінд знову подивився на ілюстрації, а тоді перевів погляд на Найджела.

— Сім днів?

— Ну, я повільно читаю.

— А-а, — мовив Ринсвінд.

— І я не цікавився шостим розділом, бо пообіцяв матері, що задовольнятимуся лише грабунком та мародерством, поки не зустріну потрібну дівчину.

— І ця книжка вчить тебе, як стати героєм?

— О, так. Дуже хороша, — Найджел кинув на нього стурбований погляд. — З нею ж все добре? Вона коштувала цілу купу грошей.

— Ну, ем. Гадаю, тобі краще поспішити й використати вивчені методи на практиці.

Найджел розправив свої, за відсутності кращого слова, плечі й знову махнув мечем.

— Вам чотирьом варто бути напоготові... — заявив він, — або... заждіть хвильку. — Він узяв у Ринсвінда книгу, прогортав до потрібного місця й продовжив: — Так, або «студені вітри долі віятимуть над вашими вицвілими скелетами. Легіони пекла живцем утоплять ваші душі в кислоті». Ось. І як вам такий... заждіть хвильку... поворот?