Потоп. Том III

Розділ XXX

Уперта душа юнацька не захотіла виходити з тілесної оболонки, і не вийшла. Через місяць після повернення до Любичa рани пана Анджея почали гоїтись, коли ж він опритомнів і роззирнувся по світлиці, то відразу ж збагнув, де він. Відтак узявся кликати вірного Сороку.

– Сороко! – гукнув полковник. – Милосердя Боже наді мною! Відчуваю, що не помру!

– Як накажете! – відповів старий жовнір, розмазуючи сльозу кулаком.

А пан Кміциц говорив далі, наче сам із собою:

– Скінчилася покута… Бачу це ясно. Милосердя Боже вже наді мною!

Потім помовчав із хвилинку, лише йому губи ворушилися безгучною молитвою.

– Сороко! – гукнув знову за мить.

– До послуг вашої милості!

– А хто там є у Водоктах?

– Є панночка і пан мечник расейняйський.

– Нехай святиться ім’я Господа! Приходив хто сюди дізнатися стан мого здоров’я?

– Посилали з Водоктів, поки ми не повідомили, що ваша милість одужає.

– Після цього більше не цікавилися?

– Більше ні.

Пан Анджей замислився:

– Нічого ще не знають, але дізнаються від мене самого. Ти нікому не розказав, що тут як Бабинич воював?

– Не було такого наказу, – відповів жовнір.

– А ляуданці з паном Володийовським ще не повернулися?

– Немає їх ще, але з дня на день чекають.

На цьому й скінчилася першого дня розмова. Двома тижнями пізніше пан Кміциц вставав уже і ходив на милицях, а наступної неділі вирішив поїхати до костелу.

– Гайнемо до Упіти, – звернувся шляхтич до Сороки, – бо з Бога потрібно починати, а після цього й до Водоктів.

Сорока не насмілився перечити, лише наказав вимостити сіном бричку, а пан Анджей одягнувся святково і поїхали.

Приїхали тоді, коли ще мало людей було в костелі. Пан Анджей, підтримуваний під рамена Сорокою, підійшов під самий великий вівтар та опустився на коліна в почесній ложі. Ніхто його не впізнав, настільки чоловік змінився. Обличчя мав дуже худе, змарніле, при цьому носив довгу бороду, яка йому за час війни та недуги виросла. Якщо хтось і поглянув на нього, то подумав, що це якась заїжджа персона на месу прийшла. Бо всюди вертілося повно проїжджої шляхти, яка з поля до своїх маєтків поверталася.

Але костел повільно наповнювався людом і місцевою шляхтою. Після них стали прибувати і мешканці навіть із далеких сторін, бо в багатьох місцях костели були спалені і месу доводилося аж в Упіті шукати.

Пан Кміциц, зосереджений на молитві, не бачив нікого. З побожної задуми розбудило його лише рипіння дощок під ногами осіб, котрі заходили в ложу.

Тоді підняв парубок голову, глянув і помітив тут же над собою солодке та сумне обличчя Олюньки.

Вона також помітила судженого й упізнала його моментально, бо відступила враз, немов налякана. Спочатку рум’янець, а потім і смертельна блідість виступила на її обличчя, але з величезним зусиллям дівчина перемогла розгубленість і клякнула тут же біля нього. Третє місце зайняв пан мечник.

І пан Анджей, і панночка схилили голови і сховали обличчя в долонях, стояли навколішки поряд мовчки, і серця їхні билися так гучно, що їх чітко чули обоє.

Нарешті парубок озвався першим:

– Слава Ісусу Христу!

– На віки слава… – відповіла впівголоса Олюнька. Більше молодята не спілкувалися.

Тим часом священик вийшов із проповіддю. Слухав його пан Кміциц, але скільки не старався, нічого не розумів. Ось вона, така бажана, за котрою вже давно тужив. Ніколи наречена не виходила йому з думки і з серця, а тепер була тут же, під його боком. І відчував її біля себе, і не смів очей звести на кохану, бо був у костелі, але, прикривши повіки, ловив вухом її дихання.

«Олюнька, Олюнька біля мене! – промовляв собі подумки. – Господь Бог нам у костелі після розлуки здибатися дозволив».

Думки молодика і серце повторювали безперервно це ім’я: «Олюнька, Олюнька, Олюнька!»

Інколи плач радощів хапав його за горло, а часом знову переповнювало молодика таке піднесення вдячної молитви, що вже й не усвідомлював, що з ним коїлося. Вона ж стояла весь час навколішки, з обличчям, схованим у долонях.

Священик закінчив проповідь і зійшов з амвона.

Враз перед костелом пролунав брязкіт зброї і тупіт кінських копит. Хтось вигукнув на порозі костелу: «Ляуда повертається!» І незабаром у самій святині пронісся шепіт, потім гомін, а потім і щораз голосніші вигуки:

– Ляуда! Ляуда!

Юрба схвилювалася, всі голови обернулися одночасно до дверей.

Тут у дверях стало тісно й озброєний загін увійшов у костел. На чолі йшли, дзенькаючи острогами, пан Володийовський і пан Заглобa. Вірні розступалися перед ними, а прибульці пройшли через весь костел, клякнули перед вівтарем, помолилися недовго, після чого обоє зайшли до захристя.

Ляуданці зупинилися на півдорозі до нефа, не вітаючись для солідності з ніким. Ах, що це було за видовище! Грізні обличчя, загартовані вітрами, змарнілі від бойових подвигів, із рубцями від шабель шведів, німців, угорців, волохів. Вся історія війни та хвала побожної Ляуди мечами на них була написана. Ось понурі Бутрими, ось Стак’яни, Домашевичі, Ґостевичі, всіх потроху. Але заледве четверта частина повернулася з тих, котрі колись із паном Володийовським з Ляуди на війну подалися.

Багато жінок даремно шукали своїх чоловіків, багато людей похилого віку даремно видивлялися за своїми синами. Плач ставав щораз сильнішим, бо і ті, хто знаходив своїх, плакали від радощів. Весь костел заповнився риданнями. Час від часу якийсь голос дороге ім’я вигукне і замовкне, а вони стоять у славі, тримаються за мечі, але й їм по суворих шрамах сльози стікають на вусиськa.

Раптом почувся дзвіночок, причеплений на дверях захристя, і припинив плачі та гомін. Усі стали навколішки, вийшов священик, а за ним пан Володийовський і пан Заглобa. Розпочався молебень.

Священик також був зворушений і коли вперше звернувся до люду, промовляючи Dominus vobiscum62, голос його тремтів. Коли ж дійшло до Євангелія й усі шаблі, наче за командою, вигулькнули з піхов, аби показати, що Ляуда завжди готова віру захищати, то в костелі зробилося так ясно від криці, що священик заледве зміг закінчити читання.

Відспівали також поміж загального піднесення парастас і нарешті Служба Божа скінчилася. Але священик, сховавши Святі Дари в кіот, обернувся до вірних, на знак, що прагне ще щось сказати.

Тож настала тиша. Священик сердечними словами привітав жовнірів, котрі щасливо повернулися, а також сповістив, що зараз буде прочитаний королівський указ, який привіз полковник ляуданської хоругви.

Отже, стало ще тихіше, і за хвилину по всьому костелу пролунав голос із вівтаря:

– «Ми, Ян-Казимир, король польський, великий князь литовський, мазовецький, прусський і т. д., і т. д. в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь.

Злочини лихих людей проти монархії та вітчизни, перш ніж перед судом небесним постануть, ще в цьому тлінному житті мають бути покарані. Так само правильним є те, щоб чеснота не залишалася без винагороди, яка заслуговує блискучої похвали, а нащадків заохочувати наслідувати цей приклад має.

Тому повідомляємо всьому лицарському стану, усім військовим і світським людям, cuiusvis dignitatis et praeeminentiae63, а також усім громадянам Великого князівства Литовського і нашого староства Жемайтійського, що всі gravamina64, які тяжіли на родженому, а нам дуже дорогому панові Анджею Кміцицу, хорунжому oршанському, te coram65 за його наступні заслуги і гідні вчинки зникнути з пам’яті людської мусять, ні в чому пошани та слави згаданому хорунжому oршанському не применшуючи».

Тут священик перевів подих і глянув у бік лавки, на якій пан Анджей сидів. Той піднявся на хвильку і знову сів, голову свою змарнілу поклав на спинку лавки і склепив повіки, наче непритомний.

62

Dominus vobiscum (лат.) – Господь із вами.

63

Cuiusvis dignitatis et praeeminentiae (лат.) – незалежно від їхньої гідності та заслуг.

64

Gravamina (лат.) – звинувачення.

65

Te coram (лат.) – перед вами.