Потоп. Том III

Нарешті, коли вже минули коловерть, чоловік зронив:

– Сенаторський це ґрунт! Любич двох Мітрунів вартує. Олюнька ж далі молилася.

Але в мечнику пробудився, либонь, поклик давнього господаря, а може, шляхтич мав ще й загострене почуття справедливості, бо за хвилину промовив, наче сам до себе:

– Але якщо по правді, то це все наше… Стара білевичівськa власність, наш піт, наша праця. Той нещасливець мусив давно загинути, оскільки так і не зголосився, а хоч би й заявився, то закон на нашому боці.

Тут старий звернувся до Олюньки:

– Що думаєш про це? А панночка відказала:

– Прокляте це місце. Хай із ним, що хоче, діється.

– Але хіба ти не бачиш, що право за нами. Місце проклятим було в лихих руках, а стане благословенним у добрих. Закон на нашому боці!

– Ніколи! Не хочу нічого про це знати. Дідусь Любич йому записав, нехай же його рідня забирає.

Сказавши це, пришпорила жеребця. Мечник також свому дав остроги і зупинився аж у чистому полі. Тим часом впала ніч, але ясно було, як удень, бо величезний червоний місяць виринув з-за Волмонтовицького лісу й осяяв усю околицю своїм золотим відблиском.

– Ну! Дав Бог прекрасну ніч, – озвався мечник, задивляючись на місячне коло.

– Як Волмонтовичі сяють здалеку! – зауважила Олюнька.

– Бо дерево ще на будинках не почорніло.

Дальшу розмову їхню обірвало рипіння підводи, яку ще побачити не могли, бо дорога в цьому місці йшла хвилясто. Незабаром, однак, узріли пару конячок, за нею наступну при дишлі, а наприкінці драбинясту фіру, оточену кількома вершниками.

– Що це за люди можуть бути? – поцікавився мечник.

І зупинив коня. Олюнька встала біля дядька.

Ті усе наближалися, відтак під’їхали вже зовсім близько.

– Стій! – вигукнув мечник. – А кого це ви там везете? Один із вершників обернувся до них:

– Пана Кміцицa веземо, котрого під Магеровим угорці підстрелили.

– Слово стало тілом! – зойкнув мечник.

Олюньці світ весь завертівся вмент перед очима. Серце її завмерло, грудям забракло повітря. Якісь голоси волали в її душі: «Ісусе, Maріє! Це він!» Після чого панночка зовсім перестала усвідомлювати, де вона, що з нею коїться.

Але не впала з коня на землю, бо рукою вхопилася конвульсійно за драбину фіри. А коли за хвилину отямилася, погляд її впав на нерухомий силует, що лежав на фірі. Так, це був він, пан Анджей Кміциц, хорунжий oршанський. Лежав горілиць на підводі. Голову мав обмотану хусткою, але в червоному відблиску місяця чудово було видно його біле та спокійне обличчя, немовби з мармуру вирізьблене або скрижаніле від подиху смерті. Очі його глибоко запалися і були заплющені, життя не відкликалося в ньому навіть найменшим рухом.

– З Богом!.. – промовив, стягуючи шапку, пан мечник.

– Стій! – закликала Олюнька.

І стала питати тихим, але швидким, наче в гарячці, голосом:

– Живий ще чи вже мертвий?

– Живий, але смерть чигає на нього.

Тут і мечник, глянувши в обличчя пана Кміцицa, озвався знову:

– Не довезете його до Любичa.

– Наказав себе туди відвезти, бо там хоче померти.

– З Богом! Покваптеся!

– Чолом б’ємо!

І фіра покотилася далі, а Олюнька з мечником поскакали щодуху на конях у протилежний бік. Промчали через Волмонтовичі, як дві нічні сновиди, і дісталися до Вoдоктів, не кажучи один одному жодного слова всю дорогу. Лише злізаючи з коня, панночка звернулася до дядька:

– Священика йому потрібно закликати! – промовила засапаним голосом. – Нехай хтось негайно до Упіти вирушає!

Мечник одразу ж подався виконувати доручення, а дівчина забігла у свою світлицю і кинулася на коліна перед іконою Матері Божої.

Через кілька годин, уже пізньої вночі, дзвіночок озвався перед брамою Водоктів. Це священик виїздив із Святими Дарами до Любичa.

Панна Олександрa все ще стояла навколішки. Вуста її повторювали літанію, яку при вмираючих відмовляють. А коли її відмовила, то стала по тричі бити чолом об підлогу і повторювати:

– Богородице, врахуй йому, що від руки ворога гине… Владичице, зваж, що від руки ворога гине… Відпусти йому! Змилуйся над ним!..

Так минула їй ціла ніч. Священик залишався в Любичі аж до ранку, а повертаючись, сам заїхав до Водоктів. Панночка вибігла йому назустріч.

– Вже по всьому? – спитала вона.

Не могла промовити більше, бо їй дихання заперло.

– Живий іще, – зронив священик.

Упродовж кільканадцятьох наступних днів щодня гінці літали з Водоктів до Любича і кожен повертався з відповіддю, що пан хорунжий «живий іще». Аж нарешті один привіз повідомлення, яке від цирульника, привезеного з Кейдан, почув, що не лише живий, а й здоровий буде, бо рани гояться щасливо і сили лицареві повертаються.

Панна Олександрa дала тоді щедру пожертву на подячну месу до Упіти, але з того дня більше гінців не посилали. І дивна річ! У серці дівчини, разом із заспокоєнням, прокинувся й давній жаль до пана Анджея. Провини його знову щомиті спадали їй на гадку, такі важкі, що не можна було їх подарувати. Лише смерть могла все вкрити забуттям… Коли одужає, знову гріхи тяжітимуть над ним… Утім, усе без винятку, що було можна подати на його захист, повторювала собі щодня бідна Олюнька.

Стільки вже нажурилася впродовж цих днів, стільки невпевненості було в її душі, що аж на здоров’ї підупала. Стурбувало це дуже пана Томашa, тому одного вечора, коли залишилися самі, чоловік спитав небогу:

– Олюнько, а скажи-но мені щиро, що ти думаєш про хорунжого oршанського?

– Бог знає, що не хочу про нього навіть думати! – відповіла панночка.

– Бо бачиш… схудла… Гм!.. Мабуть, ти ще… Я не наполягаю ні на чому, лише радий би знати, що там у тебе за історія…

Чи не вважаєш, що воля твого діда-небіжчика має здійснитися?

– Ніколи! – відрубала Олюнька. – Дідусь залишив мені також відкриту… фіртку, й я в неї на Новий рік постукаю. У цьому й здійсниться його воля.

– Не вірив і я в це зовсім, – зітхнув мечник. – Хоча тут дехто балакав, що пан Бабинич і пан Кміциц одна і та ж особа, але ж він під Магеровим за вітчизну і проти ворогів бився і кров пролив. Пізнє це, звісно, поліпшення, aлe краще, ніж нічого!

– Але тепер навіть князь Богуслав королеві та Речі Посполитій служить, – відповіла із сумом панночка. – Нехай їм Бог oбoм пробачить, а особливо тому, хто кров пролив… Люди, однак, завжди матимуть право сказати, що в момент найбільшого нещастя, в момент лихоліття та занепаду проти батьківщини повставали, а повернулися до неї лише тоді, коли ворогам спіткнулася вже нога і коли власна вигода наказувала переможців триматися. Ось у чому їхня провина! Тепер уже немає зрадників, бо немає зиску від зради! Але яка в цьому заслуга?.. Чи не новий це доказ, що такі люди готові завжди могутнішому служити? Бог би дав, Бог би дав, щоб інакше було, але такі провини Магерів не оплатить…

– Щира правда! Не можу заперечити, – погодився мечник. – Важка правда, але завжди правда! Всі давніші зрадники поголовно до короля перебігли.

– Над хорунжим oршанським, – правила своє панночка, – тяжіє ще страшніше, ніж на князі Богуславі звинувачення, бо пан Кміциц пропонував на короля руку підняти, чого навіть сам князь налякався. Чи випадкове поранення може таке змити?.. Та я цю руку дозволила б собі відсікти, якби цього не було… Але це було, є і нікуди не подінеться! Бог, вочевидь, залишив йому життя саме тому, щоб міг спокутувати.. Мій дядечку! Стрийку! Та ми самі себе дурити будемо, якщо захочемо себе переконати, що він чистий. І яка з цього користь? Чи совість дасть себе одурити? Нехай діється Божа воля. Що розірвалося, більше не зв’яжеться, і не мусить! Я щаслива, що пан хорунжий живий, визнаю… Бо тепер знаю, що Бог не відвернув ще цілком від нього милості свої… Але досить цього! Щасливою буду, коли почую, що змив своєї провини, і нічого більше не хочу, не прагну. Хоч би там душа в мені терпіти не могла… Нехай йому Бог допомагає…

Більше Олюнька вже не могла промовляти, бо ридання вирвалося в неї велике та жалібне, але це був уже її останній плач. Висловила все, що носила в серці, і з того часу спокій знову став до неї повертатися.