Страница 88 из 89
Усі очі звернулися до нього, кожні вуста зашепотіли:
– Пан Кміциц! Кміциц! Кміциц!… Там, біля Білевичів!
Але священик підняв руку і продовжив читання в супроводі глухого мовчання:
– «Згаданий хорунжий оршанський, котрий на початках нещастя цього шведського вторгнення по боці князя воєводи виступив, але зробив це не заради особистої вигоди, але з найкращих до вітчизни спонукань, умовляннями того ж князя до помилки схилений, наче лише така, і ніяка інша дорога для salutis reipublicae66 не залишалася, якою сам князь прошкував! Прибувши до князя Богуслава, котрий зрадником його вважав, і всі недоброзичливі свої наміри проти вітчизни ясно перед ним відкрив, означений хорунжий оршанський не лише на особу нашу руку підіймати не обіцяв, але й самого князя в полон захопив, аби йому за нас і за знедолену вітчизну відквитати».
– Боже, будь милостивий мені грішній! – почувся голос дівчини тут же біля пана Анджея, а костелом пробіг гомін здивування.
Священик читав далі:
– «Після цього підстрелений князем, заледве здоров’я собі повернувши, до Ченстохови подався і там власними грудьми найсвятішу оселю захищав, приклад витримки і мужності всім подаючи. Там же з небезпекою для здоров’я та життя найбільшу ворожу гармату порохом висадив. Однак схоплений при виконанні цього завдання на смерть жорстоку ворогами був засуджений і живим вогнем припечений».
Тут уже ридання жіноче почулося тут і там по костелу. Олюнька аж затряслася, як у нападі лихоманки.
– «Але і з цих небезпек силою Королеви янголів був врятований, до нас у Сілезію прибув і поверненню нашому до милої вітчизни сприяв. Коли ж зрадливий ворог нам засідку влаштував, згаданий хорунжий оршанський сам один на всю ворожу силу накинувся, особу нашу рятуючи. Там порубаний і рапірами сколотий, у власній лицарській крові плаваючи, з поля бою, як мертвий, був винесений».
Олюнька обидві руки приклала до скронь і, піднявши голову, стала гарячково хапати повітря ротом. З грудей їй вилився стогін:
– Бoжe! Бoжe! Бoжe!
І знову залунав голос священика, все більш зворушений:
– «А коли піклуванням нашим до здоров’я прийшов, і тоді не спочив, але подальшу війну провадив, із незміримою славою стаючи в кожній потребі, взірцем для лицарства виступаючи на службі гетьманів обох народів, аж до щасливого здобуття Варшави, після якого до Пруссії під прибраним прізвищем Бабинич був посланий».
Коли це ім’я пролунало в костелі, людський гомін перетворився наче в шум хвиль. Отже, Бабинич це він?! Отже, той завойовник шведів, рятівник Волмонтовичів, переможець у стільки битвах – це пан Кміциц?!. Гомін наростав щораз більший, люди задивлялися до вівтаря, щоб краще бачити героя.
– Господи, благослови його! Господи, благослови! – озвалися сотні голосів.
Священик обернувся до лави та перехрестив пана Анджея, котрий, усе ще тримаючись за спинку лави, на мертвого більше, ніж на живого, був подібний, бо душа вийшла з нього від щастя і полетіла до небес.
Після цього священик продовжив читання:
– «Там же недружню країну вогнем і мечем спустошив, до вікторії під Простками найбільше долучився, князя Богуслава власною рукою скинув і впіймав, потім до староства нашого Жемайтійського перейшов, йому незабутні послуги надав, скільки міст і сіл від руки супостата захистив, це тамтешні incolae67 найкраще знати повинні».
– Знаємо! Ми знаємо! Знаємо! – гриміло в усьому костелі.
– Тихіше, – промовив священик, підіймаючи королівську грамоту вгору.
– «Тому ми, – читав він далі, – зваживши всі його заслуги щодо нашої величності та батьківщини такі непомірні, що і син більших батькові та матері надати не зміг би, вирішили ми в цій грамоті нашій проголосити, що такого великого кавалера, віри, монархії та Речі Посполитої захисника людська ворожість більше вже не може переслідувати, і щоб належною доброчесною похвалою та загальною любов’ю вкритий ходив. Перш ніж відбудеться наступний сейм, який ці бажання наші підтвердить, всі звинувачення з нього зніме, і поки Упітським староством, зараз вакантним, нагородити його зможе, ввічливо просимо милих нам громадян староства нашого Жемайтійськогo, щоб ці слова наші в серцях і головах затримались, які нам сама iustitia, fundamentum regnorum68 веліла послати, щоб у їхній пам’яті залишилися».
Священик закінчив, обернувся до вівтаря і став молитися. А пан Анджей відчув, що якась м’яка долоня взяла його руку, глянув. Це була Олюнька. І поки він вирішував, чи забирати руку, панночка підняла її і притиснула до вуст перед усіма біля вівтаря і в присутності інших людей.
– Олюнько! – вигукнув здивований пан Кміциц.
А вона встала і, затуливши обличчя ліктем, промовила до мечника:
– Дядьку! Ходімо, ходімо звідси мерщій!
І вони вийшли через двері захристя.
Пан Анджей спробував піднятися і вийти за нею, але не зміг… Сили покинули його остаточно.
Натомість через чверть години він опинився перед костелом, підтримуваний попід руки паном Володийовським і паном Заглобою.
Юрби міщан, дрібної шляхти та посполитих тиснулися навколо. Жінки, заледве спромігшись відірватися від грудей чоловіків, котрі повернулися з війни, все ж віддавалися цікавості, статі своїй властивій, прагнучи побачити цього страшного колись пана Кміцицa, а тепер рятівника Ляуди та майбутнього старосту. Коло стискалося все міцніше, аж ляуданці були змушені врешті-решт оточити та захистити лицаря від натовпу.
– Пане Анджею! – загукав пан Заглобa. – Ось і привезли ми вам подарунок. Самі такого, мабуть, не сподівалися! До Водоктів тепер, до Водоктів, на заручини та весілля!..
Дальші слова пана Заглоби потонули в гучному вигуку, який нараз під лідерством Юзви Безногого видали всі ляуданці:
– Слава панові Кміцицу!
– Слава! – повторила юрба. – Наш староста упітський хай живе! Слава!
– До Водоктів! Усі! – зарепетував пан Заглобa.
– До Водоктів! До Водоктів! – підтримала тисяча горлянок. – На сватання до Водоктів, із паном Кміцицем, нашим рятівником! До панночки! До Водоктів!
І рух вчинився неабиякий. Ляуда сіла на коней. З натовпу, хто живий, погнали до фір, бричок, екіпажів, возів. Піші навпрошки стали бігти через ліси та поля. Вигук «до Водоктів» звучав по всьому містечку. Дороги заповнилися розмаїтими гуртами людей.
Пан Кміциц їхав у бричці між панами Володийовським і Заглобою і раз по раз обіймав їх за плечі. Говорити ще не міг, бо надто був зворушений, зрештою, й мчали так, немовби татари на Упіту напали. Весь інший транспорт із такою ж швидкістю їх переслідував.
Були вже добряче за містом, коли пан Володийовський схилився до вуха пана Кміцицa:
– Єндрею, – спитав він, – чи не знаєте, де та, інша?
– У Водоктах! – відповів лицар.
Тоді чи то вітер узявся ворушити вусами пана Міхалa, чи зворушення, невідомо. Але досить, що всю дорогу висувалися вперед, немовби два шила або два щупальця хруща.
Пан Заглобa співав на радощах таким гучним басом, що аж коні харапудилися:
Ганнуся не була тої неділі в церкві, бо при слабкій панні Кульвецівнi цього разу залишитися мала, адже вони з Олюнькою через день мінялися.
Весь свій ранок була зайнята доглядом і перев’язкою хворої, тому лише пізніше могла звернутися до молитов. Як тільки вона вимовила востаннє «амінь», як загуркотіло перед брамою й Олюнька влетіла, як вихор, у світлицю.
– Ісусе, Маріє! Що сталося? – вигукнула, поглянувши на подругу, панна Борзобагатa.
66
Salutis reipublicae (лат.) – порятунок республіки.
67
Incolae (лат.) – жителі.
68
Iustitia, fundamentum regnorum (лат.) – справедливість, основа королівства.