Страница 3 из 7
Частина 2
Ольга з Катрусею зі сльозами на очах відкрили вже зовсім трухлу хвіртку. Їх не було лишень один рік, а таке відчуття, наче минуло десятиліття. Старенький будиночок, невеличкий двір та сад – все таке рідне і затишне.
– Нарешті ми вдома, – весело сповістила всю округу Катруся і радісно побігла по ґанку. – Мамо, дивись! Назустріч їм вибігла кішка Муся і товстенький песик Стешко, який від радості запригав навколо малечі і все намагався облизати носик Катрусі.
Коли дівчата поїхали до міста, сусідка тітка Надія обіцяла кормити домашніх улюбленців і приглядати за будинком. Катруся із задоволенням гладила по гладкій шорстці то Мусю, то Стешка, то бігла до одного деревця, то до іншого. На секундочку в душі Ольги засяяло яскраве сонце, і відкрила очі тиха вдячністю за це життя.
Принцеска дістала ключ від будинку і відчинила двері: в ніс вдарив запах давнини. Тому Ольга залишила двері відчиненими, тим паче, на вулиці було тепло і часом припікало сонечко. В першу чергу, вона відчинила всі вікна, благо декілька років назад замінили старі шибки на нові пластикові. Взагалі-то, будинок хоч і був стареньким, але дуже добротним, з високими стелями і п'ятьма просторими кімнатами.
Меблі залишилась ще від бабусі, шпалери пожовкли від давнини, добре, хоч кухня була оснащена по-сучасному та в спальні стояло новісеньке ліжко і великий телевізор. Все завдяки мамі, яка була вже пять років на заробітках у Польші. І весь час, що Ольга вчилася і коли залишилась сама вагітною, підтримувала грошима, як могла.
Але і зараз в домі потрібно було робити багато ремонту, а за свої роботи в журналі Ольга отримувала небагато, вистачало лише на власні невеликі потреби, на кшталт заплатити за комунальні послуги, залишити трохи на їжу та якусь одежу.
– Матусю, я вже хочу їсти! – Катруся забігла до будинку, прямісінько на кухню до Ольги. Дівчата зробили ревізію продуктів і дійшли висновку, що треба йти до магазину.
– Приготуємо борщу? – запитала Ольга у Катрусі.
– Із задоволенням! – відповіла донька, – можна я буду тобі допомогати.
– Звичайно.
Мама з донечкою взялись за руки і швиденько побігли до магазину, який був зовсім близько. Село жило: хтось порався у подвір'ї, хтось підбілював дерева, адже незабаром велике свято – Великдень, а зовсім старенькі бабусі гріли кісточки на лавочках.
– Ой лишенько, Олю, рідна, це ти? – заголосила та сама сусідка тітка Надія, яка приглядувала за котом, собакою та будинком. – А чого ж ви не попередили, що приїдите? Тітка Надія із радістю на очах обійняла дівчат.
– Це ми, тітонько! – відповіла Ольга і міцно обійняла у відповідь вже не- молоду жінку. – Ми тобі подарунки з міста привезли, хотіли зайти пізніше.
– А зараз ми йдемо до магазину, – сказала Катруся, – щоб скупитися на борщ.
– Рідненькі мої, – сердешно сказала тітка Надія, – та який борщ, ходімо до мене. Ви либонь втомлені з дороги, зараз гарненько повечеряємо.
– А у вас борщ на вечерю? – з цікавинкою в очах запитала Катруся. Хоча була лише четверта година, а у тітки Надії це вважай, що вечеря.
– Ні, дорогенька моя дівчинко! – тітка Надія взяла Катрусю на руки і понесла у подвір'я, – в мене гаряченькі варенички.
– Ура! Я обожнюю варенички.
– Ольго, люба! А ти чого, як не рідна? Ходімо!
– Тітонько, та незручно нам! – трохи невпевнено сказала Ольга і не зрушила з місця. – В тебе своєї роботи хватає.
– Нічого не хочу чути! Ви моя сім'я, крім вас в мене нікого не має, – сумно відповіла тітка Надія, – ви – то моя найкраща робота. На хвильку обидві жінки замовкли, а потім з Катрусею на руках рушили до будинку. Тільки-но сіли за стіл з гарячими вареничками, як Ольга заголосила:
– Тітонько, я ж забула Олегові подзвонити, телефон в автобусі сів. Я зараз швиденько додому збігаю.
– Добре, доню біжи, – відповіла тітка Надія, – за Катрусю не хвилюйся. Ми знайдемо заняття правда, квіточко?
– Так, – з повним ротом вареників відповіла Катруся. Тітка Надія з любов'ю погладила по голівці дівчинку.
А Ольга вже помчала додому, їй було страшенно незручно, адже за весь час вона навіть не згадала за Олега.
– Алло, любий! – швиденько проговорила Ольга, – у нас все добре.
– Олю, я хвилювався! – трохи незадоволено відповів Олег, – я стільки раз тобі дзвонив, але твій телефон був поза зоною!
– Вибач, батарея сіла! Як ти там?
– Вас нема лишень день, а я страшенно сумую! – відповів він. – Олю, давай додому. Хочеш знайдемо тобі заняття і ніколи буде сумувати.
Принцеска не знала, що відповісти, адже Олег дуже рідко ділився своїми почуттями. В більшості він був людиною діла, а не слова.
– Олеже, ми тільки-но приїхали, дай мені тиждень, – промовила в трубку Оля і почула сумне мовчання у відповідь.
– Добре, – врешті-решт відповів Олег і поклав трубку.
Ні, він не образився, Олег був не з тих чоловіків, котрі ображаються на дрібниці і постійно з'ясовують стосунки.
Коли Ольга з Катрусею зі звичайного села переїхали у велике місто, Олег зробив все, що вони відчували себе комфортно. І, дійсно, це було кохання, нешалене і непристрасне. Їх любов була інакшою, наче зустрілись дві рідні душі, які дуже довго шукали один одного.
Тож Ольга ні на хвильку не сумнівалася в Олегові, просто часом відчувала, що пливе по течії, що звикає до роскоші, звикає бути вдома і чекати чоловіка, звикає жити без мрії та без натхнення. Тому і приїхала в село, щоб зрозуміти своє власне життя і вирішити, яким шляхом йти. Коли Оля вийшла з будинку потихеньку темніло, з розмовами і роздумами час швидко минає, тож треба спішити до тітки Надії.
Потихеньку на село спустився вечір, на небі запалали яскраві весняні зорі, в деяких двориках грало тихенько радіо. Золота молодь, що не виїхала до міста, збиралися на лавочках, того гляди з різних кутків села доносився дзвінкий сміх.
Ольга з Катрусею повертались додому від тітки Надії, маленька вже трохи куняла, втомилася за цілий день, але своїми маленькими рученятками намагалась нести разом з мамою торбинку. Тітка передала різноманітної всячини: домашню курочку, картоплину, цибулинку, бурячку.
– Тітонько, ну на що ви стільки нам всього надавали? – з тихою вдячністю питала Ольга.
– Поговори мені ще, – Надія з любов'ю грозила пальчиком Ользі, наче маленькій дівчинці.
– Дякую, люба ви наша! Щоб ми без вас робили, – сказала Ольга на прощання, – завтра чекаємо вас на обід.
– Буду, обов'язково! Добраніч, мої квіточки. Тож дівчата рушили додому, смішно сказати, пройти через хату, так близько. В першу чергу, Ольга швиденько застелила нову постіль у спальні.
– Мамусю, а давай поп'ємо чайку? – запропонувала Катруся і не дочекавшись відповіді, побігла на кухню.
– Добре, моє сонечко! Ольга нагріла води на газовій плитці, швиденько дістала мед і сухі гірські трави, залишились ще з того року, і заварила запашного чаю. На хвильку на кухні поселилися умиротворена тиша, часом Ольга помічала, що Катруся відчуває оточуючий світ не як дитина, а як доросла. От і зараз замість тисячи дитячих питань, маленька спокійно пила чай з якимось справжнім задоволенням.
– Доню, ти не жалкуєш, що ми приїхали в село? – наважилась запитати Ольга.
– Що ти, мамо, я дуже щаслива! В місті мені страшенно не вистачало наших гір і полонин, я сумувала за Мусею, Стешком і тітонькою Надією.
– Добре, дівчинко моя! – сказала Ольга з полегшенням, вона завжди намагалася чути свою власну дитину, без оцих ось стереотипів: "я-мати-ти-донька-ти-мусиш-мене-слухатись". Часом діти розуміють більше ніж дорослі, бо вони живуть набагато простіше за нас. Не вигадують проблеми і просто радіють життю. – Катрусь, ходімо до ванної кімнати, почистимо зуби і будемо спати.
– Добре, мамусю! А казочку розповіси!
– Звичайно. Дівчата швиденько почистили зуби в старенькій ванній кімнаті, переодягнулись в піжами і запригнули в постіль. Ольга почала розповідати казочку Катрусі, коли дівчинка міцно притулилась до мами і прошепотіла: