Крила надії

– Олю, а в чому різниця? – не міг зрозуміти логіки дружини чоловік, – в машині значить складно, а в автобусі ні.

– В атобусі можна встати, розминути ноги, зробити декілька кроків, – почала перераховувати принцеска і вже тихенько підійшла до свого принца і міцно обійняла аби тільки перевести тему.

– Я буду сумувати, – прошепотіла Ольга і зрозуміла, що дійсно буде сумувати по ніжним рукам, добрим очам чоловіка. Звісно, ще з першої зустрічі вона побачила і непростий характер Несмітного і його деяку властність, і бажання все контролювати, напевне, сама ця мужність і відповідальність зіграли велику роль у виборі самотньої жінки з дитиною поїхати в місто разом з ним.

– Я також, – сказав Олег та з ніжністю поцілував свою персональну принцеску. Він прекрасно зрозумів маленьку хитрість дружини, але не став наполягати, знаючи характер жінки. А сперечатись через такі дрібниці напередодні від’їзду не хотілось. Олег Несмітний мав сильний характер, справедливі погляди на життя і залізну волю, на роботі його накази виконували без запитань, навіть начальник охорони, колишній силовик Петро Миколайович часом побоювався директора. Тому й досі заможний чоловік їздив без охорони, яка йому потрібна за статусом. Не хотів Олег оцих непотрібних привілегій, він вважав, якщо щось має статися, то воно станеться як і зі звичайною людиною, так і з заможною.

Ніжна і тендітна Оля стала персональною слабкістю Олега і він конче не хотів їх відпускати, але знав: принцесу не втримати нічим, окрім щирого кохання і поважного ставлення. Тож, зібравши трохи речей, Ольга с Катрусею рушили на Батьківщину в рідні гори й полонини, де знаходиться невеличке село Синєгір. Олег вивіз їх на автостанцію, посадив в комфортабельний автобус, міцно поцілував доньку та дружину і відправився на роботу.

Ольга с посмішкою дивилася за вікно, особливо радісно ставало їй, коли міські висотки потихеньку зникали з горизонту, уступаючи місце лісам, полям, селам.

– Матусю, чи довго нам їхати? – запитала трохи втомлена Катруся і ще дужче притулилась до Ольги. Дівчинка була, дійснао, рада від'їзду з великого міста. Хоча Ольга не казала, на скільки днів чи тижнів вони їдуть, бо сама не знала.

– Ні, доню, – відповіла мама, – залишилося зовсім трошки. Йди-но до мене на руки, так буде зручніше. Катруся з радістю опинилися в маминих руках, хоч їй вже було чотири рочки, вона так само, як і раніше любила обійми.

– Мамо, а Олег до нас приїде?

– Звичайно! Тільки-но закінчить важливі справи на фірмі і обов'язково приїде, – відповіла Ольга і всієї душею повірила, що так і буде.

– Це добре, – відповіла Катруся і позіхнула, – я буду за ним сумувати. Дівчинка потихеньку закрила оченята. Своєю турботою і любов’ю Олег зайняв велике місце в маленькому сердечку. Ольга із ніжністю гладила шовкове волосся донечки і оберігала її солодкий сон. Через декілька годин комфортабельний автобус завернув в село Синєгір, це була кінцева зупинка, і з пасажирів залишились тільки Ольга з Катрусею.

– Мамо, дивись, – радісно загелготіла дівчинка, – нарешті ми приїхали додому.

– Так, – сказала Ольга і взяла в одну руку сумку з речами, а в іншу доньку.

– Дякую, – із вдячністю сказала принцеска водію.

– Дякую, – слід за мамою повторила Катруся.

– Не має за що, панночки, – відповів водій зі щирою посмішкою. Адже багато людей вважають, якщо заплатили за квиток, то ніяких "дякую" не зобов'язані говорити простому водію. Ольга з Катрусею вийшли з автобусу, із радістю посміхнулися, вдихнули гірського повітря і натрапили на погляд місцевих кореспондентів. Баба Параска і тітка Одарка вже двадцять років займають головну лавочку в центрі села, аби знати і поширювати новини, зазвичай з елементами фантастики та екшену. Але то дрібниці, доти є новини, доти і село живе.

– Тьфу ти, Господи, – сказала баба Параска і сплюнула три раза, – це ж непутящая  вернулась.

– Ай, справді, – відповіла тітка Одарка, – ти диви на неї! А корчила тут із себе, наших сільських хлопців не захотіла, а городський вигнав із дочкою та речами. Пліткарки радісно потерли долоні, готуючись розносити всім цікаву звістку.

– Добрий день, бабо Параско, тітко Одарко! – дружелюбно сказала Ольга і зробила вигляд, що не чула злих коментарів.

– Доброго дня, бабусі, – повторила Катруся.

– Доброго-доброго! – зовсім не щиро відповіли та посміхнулися місцеві "корреспонденти", – надовго до нас чи назавжди? – запитала баба Параска і нагострила вуха.

– Як Бог дасть! – сказала Ольга і рушила з Катрусею до рідного обійстя.

Синєгір – це невелике село, з п'ятьма вулицями, однієї дев'ятирічною школою і дитячим садком. До райцентра десять кілометрів, до області – сорок, одним із вагомих плюсів – це постійні автобуси через село, які частенько їхали в дальні Карпати. Тож, хоч і багато молоді виїжджало у місто, проте багацько юнаків і юначок залишились, потихеньку набирав оберти туристичний бізнес. Деякі місцеві жителі здавали кімнати для туристів, відкрився ще один продуктовий магазин.

За один рік, що Ольга з Катрусею були у місті, село наче ожило, частенько туристи жалілися на відсутність готелю. Але багатіїв, які б хотіли купити землю і вкласти кошти, поки не знаходилось, може, через весняні повені чи дикуватість людей. Колись один панич приїхав до Синєгіру зі словами:

– Тепер я ваш хазяїн! Буду скупляти всі землі!

Ну, а люди, як люди, помовчали і розійшлися по домівках, а вночі шикарна машина "хазяїна" сгоріла разом з грошима і документами. Панич зостався без штанів. Перший час ще було якесь розслідування, але баба Параска і тітка Одарка кожного разу розповідали поліціянтам про злих духів Синєгіра:

– І тоді прийшли вони, – віщала трухлявим голосом баба Параска.

– Хто вони? – трохи з перепугу запитав молодий міліціянт Данило.

– Духи-мстителі! – закричала тітка Одарка і почала розмахувати руками, а баба Параска в той час крестилась то зліва направо, то справа на ліво.

– Шановні, я вже не можу! Ну скільки можна, другий тиждень про якихось духів слухати, – простогнав Данило. Тож через деякий час справу закрили з висновком, що машина сгоріла через недопалок самого хазяїна. Баба Параска і тітка Одарка отримали від місцевих жителів горді прізвиська "кореспонденти сільського масштабу", саме завдяки їх фантастичним розповідям, справу закрили.

Здебільшого туристи приїздили в Синєгір в теплу пору року, просто помилуватись горами, поблукати лісом, хлібнути водиці з криниці, звичайно, в багатьох людей вода була підведена до хати. Але в центрі села, під пильним наглядом баби Параски та тітки Одарки, стояла красуня-криниця, їй вже було так багацько років, що ніхто й не пам'ятав, а яка в ній смачнюча і запашна вода. Кожен турист хотів напитися з неї, але то було не так просто. Одвічна фантазерка баба Параска кожному бажаючому попити розповідала легенду:

– Якщо хочеш напитися водички нашої чарівної, мусиш зробити добру справу!

– Тільки тоді, – продовжила тітка Одарка розповідати туристу городському, – твоє бажання здійсниться.

– А яку справу? – спросив зовсім ще молодий хлопчина, а сам вже придумував бажання.

– Бачиш он ту лопату? – суворим голосом запитала бабця і тикнула пальцем на свою ділянку.

– Так! – здивовано відповів турист і не міг зрозуміти, а до чого тут лопата.

– Йди-но, голубчику, туди да копни его весь добряче, – мовила тітка, – а потім ми тобі цілющої води наллємо.

Турист на хвильку завагався, але бажання, щоб мрія здійснилась перемогло і пішов хлопчина працювати.

А сільські кореспонденти тихенько сміялись і потирали долоні. Та й стали далі вигадувать роботу різну.

– Закінчив! – втомленим голосом сказав турист, – води хочу страшенно. Бабця протянула йому пів відра холодної води. – Смачна! Ще з роду такої не пив! – добавив хлопець і геть забув загадати бажання. Так з того часу баба Параска і тітка Одарка цілими днями на лавочці біля криниці сидять, а на ґанку у них чистота, в огороді порядок, та ще й хати біляться по три рази на рік. От що означає правильно подана історія.