Століття

Я називаю «істиннісною процедурою» або «істиною» неперервну організацію — в ситуації (або світі) — наслідків події. Одразу підкреслимо: будь-якій істині спів-належить сутнісна випадковість, випадковість її подієвого походження. А наслідки існування держави я називаю «фактами». Зазначимо, що всеохопна необхідність — завжди з боку держави. Отже, бачимо, що істина не може бути складена суто з фактів. Не-фактична частка істини є функцією її орієнтації, і ми назвемо її суб’єктивною. Також скажемо, що матеріальне «тіло» істини настільки, наскільки воно суб’єктивно орієнтоване, є надзвичайним, винятковим тілом. Мені не страшно вжити тут релігійну метафору, і я радо скажу, що тіло-істини, те, що всередині нього не може бути зведене до фактів, може бути назване славетним тілом. Стосовно цього тіла, що є тілом у політиці нового колективного Суб’єкта, організації численних індивідів, скажемо, що воно бере участь у творенні політичної істини. Коли йдеться про державу в світі, де це творення активне, говоритимемо про історичні факти. Історія як така, складена з історичних фактів, жодним чином не вивільнена [soustraite] від влади держави. Історія ані суб’єктивна, ані славетна. Радше треба сказати, що Історія — це історія держави[149].

Отож можемо повернутися до нашої розмови про комуністичну ідею. Якщо Ідея в випадку індивіда є суб’єктивною операцією, за допомогою якої окрема реальна істина уявно проектується в символічний рух Історії, можемо сказати, що Ідея подає істину так, ніби вона була фактом. Або: ідея подає деякі факти як символи реального істини. Так, наприклад, ідея комунізму могла дозволити вписати революційну політику та її партії в репрезентацію смислу Історії, необхідним завершенням якої був би комунізм. Або ж вона могла дозволити говорити про «батьківщину соціалізму», що стала символізувати творення можливості, хитку та рідкісну за визначенням, завдяки масивності державної влади. Ідея як операційне опосередкування між реальним і символічним завжди подає індивіду щось, що розміщується між подією та фактом. Саме тому нескінченні дискусії про реальний статус комуністичної ідеї не мають кінця. Чи йдеться про регулятивну Ідею в розумінні Канта без реальної дійсності, але здатну закріпити в нашому мисленні розумні скінченності? Чи йдеться про програму, яку слід потроху втілювати через вплив на світ нової постреволюційної держави? Чи це утопія, особливо утопія небезпечна й навіть злочинна? Чи це ім’я Розуму в Історії? Такий тип дискусії не може ніколи завершитися через те, що суб’єктивна операція ідеї не проста, а складена. Вона включає як свою абсолютну реальну умову наявність реальних послідовностей емансипативної політики, але й передбачає розгортання цілої палітри історичних фактів, здатних до символізації. Вона не каже, що подія та її організовані політичні наслідки зводяться до фактів, що означало б упідлеглення істиннісної процедури законам держави. Але вона й не каже, що факти не надаються до всієї історичної транс-скрипції (за словами Лакана) типових для істини символів і літер. Ідея є історичною фіксацією всього пливкого, несталого, минущого в становленні істини. Але це можливо тільки тоді, коли вона приймає як своє власне реальне випадковий, від’ємний [soustraite] невловний і пливкий вимір. Саме тому комуністичній ідеї належить відповісти на питання: «Звідки в людини правильні ідеї?», як це робив Мао: «правильні ідеї» (тобто те, що конституює шлях істини в певній ситуації) виникають із практики. «Практику», вочевидь, маємо розуміти як матеріалістичне ім’я реального. Отож потрібно зазначити, що ідея, яка символізує становлення «в істині» правильних (політичних) ідей в Історії, тобто ідея комунізму, сама виникає в кінцевому підсумку з практики (з досвіду реального), однак цілковито нею й не вичерпується. Адже вона — протокол не існування, а експонування істини в дії.

Усе сказане вище пояснює й до певної міри виправдовує, чому врешті-решт стало можливо піти аж до експонування істин емансипативної політики в формі їхньої протилежності, тобто в формі держави. Оскільки йдеться про ідеологічний (уявний) зв’язок між істиннісною процедурою та історичними фактами, чому б і не спробувати підштовхнути цей зв’язок до його краю, чому б не сказати, що йдеться про зв’язок між подією та державою? «Держава та революція» — така назва одного з найвідоміших текстів Леніна. Якраз ідеться про державу та подію. Однак Ленін, ідучи в цьому питанні за Марксом, особливо наголосив, що держава, яку він має на увазі, держава після революції, має бути державою відмирання держави, державою, яка організовує перехід до не-держави. Отже, скажемо таке: Ідея комунізму може проектувати реальне політики, завжди звільненої [soustraite] від влади держави, на історичну фігуру «іншої держави», якщо тільки звільнення буде внутрішнім щодо цієї суб’єктивуючої операції в тому сенсі, що «інша держава» також звільнена від влади держави, а отже, від своєї власної влади настільки, наскільки вона держава, сутність якої — відмирати.

У цьому контексті необхідно осмислити та схвалити вирішальну важливість власних імен у всій революційній політиці. Ця важливість справді разюча та парадоксальна. З одного боку, політика емансипації — це переважно політика анонімних мас, перемога безіменних[150], тих, кого держава утримує в цілковитій незначущості. З іншого боку, вона від початку до кінця позначена якимись власними іменами, що її історично ідентифікують і репрезентують, ба навіть сильніше, ніж у випадку інших політик. Чому така довга вервечка власних імен? Чому такий славетний пантеон революційних героїв? Чому Спартак, Томас Мюнцер, Робесп’єр, Тусен-Лувертюр, Бланкі, Маркс, Ленін, Роза Люксембург, Мао, Че Ґевара та багато інших? Причина в тому, що всі ці власні імена історично символізують — у формі індивіда, чистої сингулярності тіла та думки — водночас рідкісну та цінну мережу плинних послідовностей політики як істини. Хиткий і несталий формалізм тіл-істини тут прочитується як емпірична екзистенція. У цих власних іменах звичайний індивід відкриває для себе славетних і особливих індивідів як опосередкування власної індивідуальності, як доказ, що він може подолати свою скінченність. Анонімна діяльність мільйонів активістів, повсталих, бійців, нерепрезентованих як таких, зібрана й порахована-за-одиницю в простому й потужному символі власного імені. Так, власні імена беруть участь в операції ідеї, і ті імена, що ми щойно згадали, є складниками ідеї комунізму на його різних етапах. Без вагань зазначимо: засудження Хрущовим «культу особи» у випадку Сталіна було безталанним і недолугим; начебто під виглядом демократії воно провістило згасання ідеї комунізму, свідками якого ми й стали в подальші десятиліття. Політична критика Сталіна та його терористичної версії держави мала би провадитися з усією суворістю з погляду самої революційної політики, і Мао добре намітив такого роду критику в численних своїх текстах[151]. Тимчасом як Хрущов, який фактично захищав керівну верхівку держави, й кроку не зробив у цьому напрямі і, коли треба було говорити про здійснюваний під ім’ям Сталіна Терор, просто запропонував абстрактну критику ролі власних імен у політичній суб’єктивації. Тож він сам власноруч змайстрував зручне ліжечко, в яке десятиліття потому зручно вмостилися «нові філософи» реакційного гуманізму. Звідси цінний урок: хоч навіть ретроактивні політичні дії можуть вимагати, щоб дане ім’я було позбавлене своєї символічної функції, втім, неможливо скасувати саму цю функцію. Адже ідея — й зокрема комуністична ідея, тому що вона безпосередньо ґрунтується на народній нескінченності, — має потребу в скінченності власних імен.

Підсумуймо простіше. Істина — це політичне реальне. Історія навіть як резервуар власних імен є символічним місцем. Ідеологічна операція ідеї комунізму — уявна проекція політичного реального на символічну фікцію Історії, включно з її формою репрезентації дії незліченних мас через Одиницю певного власного імені. Функція Ідеї — в підтримці індивідуальної інкорпорації в дисципліну істиннісної процедури, в дозволі собі індивіда перевищити державні примуси виживання, стаючи частиною тіла-істини або суб’єктивованого тіла.

149

Те, що історія є історією держави, — це теза, введена в поле політичних розмислів Сильвеном Лазарю, але він досі не оприлюднив усіх своїх досліджень. Тут знову ж таки треба сказати, що мій онто-філософський концепт держави, який я запропонував у середині 1980-х років, позначений інакшим (математичним) походженням та інакшою (метаполітичною) долею. Однак щодо визначального пункту наша сумісність зберігається: жодна істиннісна процедура не може в самій своїй суті бути змішана з історичними діями держави.

150

«Безіменні», «ті, хто без своєї частки» і, врешті-решт, організуюча функція робітників «без документів» у всіх нинішніх політичних діях — все це частина негативної чи заперечної презентації людської території емансипативих політик. Зокрема у філософському полі Жак Рансьєр, розпочавши з глибокого вивчення цих тем у ХІХ столітті, довів демократичну вагу неналежності до панівної класифікації. Ця ідея насправді бере початок принаймні з «Рукописів 1844 р.» Маркса, який визначає пролетаріат як родове людство, тих, хто не володіє жодною власністю, якою буржуазія визначає Людину (прийнятну, нормальну або, як сказали б сьогодні, «вписану в рамки»). Ця ідея становить основу Рансьєрової спроби врятувати слово «демократія», як бачимо в книжці «Ненависть до демократії». Я не впевнений, що так легко можна врятувати це слово, або в будь-якому разі я переконаний, що перехід через ідею комунізму неминучий. Дискусія розпочалася й триватиме.

151

Тексти Мао Цзедуна про Сталіна були зібрані в невеличкій книжці «Мао Цзедун і побудова соціалізму» з чітким підзаголовком «Радянська модель чи китайський шлях», переклад і впорядкування Ху Ші-Хсі (Paris, Seuil, 1975). Керуючись ідеєю вічності Істинного, я подав свій коментар до цих текстів у передмові до «Логік світів».