Століття

У нашому випадку скажемо, що для індивіда Ідея є можливістю збагнути, що його участь у сингулярному політичному процесі (його входження в тіло-істини) є також у певному розумінні історичним рішенням. З ідеєю індивід як елемент нового Суб’єкта реалізує свою належність до руху Історії. Слово «комунізм» близько двох століть (починаючи від «Спільноти рівних» Бабефа до 80-х років минулого століття) було найважливішим іменем Ідеї, розміщеної в полі емансипативних політик або політик революційних. Безперечно, бути комуністом означало й бути активістом Комуністичної партії у певній країні. Але бути активістом Комуністичної партії означало бути одним із мільйонів агентів історичної орієнтації всього Людства. В площині ідеї комунізму суб’єктивація пов’язувала локальну належність до політичної процедури з неозорою символічною цариною поступу Людства до своєї колективної емансипації. Роздавати листівки десь на ринку також означало виходити на сцену Історії.

Отже, тепер розуміємо, чому слово «комунізм» не може бути суто політичним іменем: насправді воно підтримує суб’єктивацію індивіда і пов’язує політичну процедуру з чимось іншим, ніж він сам. Так само воно не є суто історичним. Адже без ефективної політичної процедури, котра, як ми побачимо, має неминучу частку випадковості, Історія — це не що інше, як порожній символізм. І нарешті, так само воно не може бути суто суб’єктивним, або ідеологічним, словом. Бо суб’єктивація діє «між» політикою та історією, між сингулярністю та проекцією цієї сингулярності на символічне ціле, і без цих матеріальностей та символізацій вона не може досягти статусу рішення. Слово «комунізм» має статус Ідеї, що означає, що, відштовхуючись від інкорпорації, а отже, зсередини політичної суб’єктивації, це слово позначає синтез політики, історії та ідеології. Ось чому краще розуміти його як операцію, ніж поняття. Комуністична Ідея існує лише на межі між індивідом і політичною процедурою як елемент суб’єктивації, що підтримується історичною проекцією політики. Комуністична ідея — це те, що конституює становлення-політичним-Суб’єктом індивіда, як і водночас його проекцію в Історію.

Тепер ми могли б переміститися до мисленнєвих побудов мого друга Славоя Жижека[146], адже формалізувати операцію ідеї загалом і комуністичної ідеї зокрема нам допоможуть три інстанції Суб’єкта в розумінні Жака Лакана: реальне, уявне та символічне. По-перше, ми постулюватимемо, що істиннісна процедура саме і є реальним, на якому засновується ідея. По-друге, візьмемо до уваги, що Історія має лише символічне існування. Справді, вона не може з’явитися. Для з’яви треба належати світу. Однак Історія як гадана тотальність людського становлення не має жодного світу, де можна було б розмістити її в дійсному існуванні. Це наративна конструкція, створена постфактум. По-третє, ми стверджуємо щодо суб’єктивації: вона проектує реальне в символічне Історії і може бути лише уявною через той суттєвий факт, що жодне реальне не піддається символізації як таке. Реальне існує в визначеному світі й за дуже особливих умов, до яких я повернуся. Але воно, як неодноразово повторював Лакан, несимволізоване. Тож не можна «реально» спроектувати реальне істиннісної процедури в наративний символізм Історії. Це можливо здійснити лише уявно, що не означає — це далеко не так, — що це даремно, негативно або неефективно. Зовсім навпаки, саме в операції ідеї індивід віднаходить сили перебувати «в Суб’єкті»[147]. Отже, ствердимо таке: ідея експонує істину в структурі фікції. В окремому випадку комуністичної ідеї, дієвої, коли істина, про яку йдеться, є емансипативною політичною послідовністю, скажемо, що «комунізм» експонує цю послідовність (а отже, активістів цієї послідовності) в символічному порядку Історії. Іншими словами: комуністична ідея є уявною операцією, за допомогою якої індивідуальна суб’єктивація проектує фрагмент політичного реального в символічну нарацію Історії. Саме в цьому сенсі доречно говорити, що ідея (як очікувалося!) ідеологічна[148].

Сьогодні вкрай важливо затямити, що «комуністичний» більше не може бути прикметником, що характеризує політику. Потрібно було ціле століття як епічних, так і жахливих досвідів, щоб зрозуміти, що певні слова, спродуковані цим коротким замиканням між реальним та ідеєю, були невдалими, як-от «комуністична партія» або «комуністична держава» (недолугий оксюморон, який намагалася скрасити фраза «соціалістична держава»). В цьому короткому замиканні проглядають геґелівські витоки марксизму. Справді, для Геґеля історичне експонування політик — не якась там уявна суб’єктивація, то було реальне власною персоною. Адже визначальна аксіома діалектики, на його розуміння, така: «Істинне — процес свого власного становлення», або — що зводиться до того самого — «Час є тут-буттям Поняття». Як наслідок, по лінії геґелівського філософського спадку заведено вважати, що історична вписаність під іменем «комунізму» революційних політичних послідовностей чи розрізнених фрагментів колективної емансипації виявляє свою істину в поступальному русі відповідно до сенсу Історії. Така латентна субординація істин історичному сенсу призводить до того, що можна говорити «по істині» про комуністичні політики, комуністичні партії та комуністичних активістів. Але ми бачимо, що сьогодні треба стерегтися такої прикметникації [adjectivation]. Щоб її подолати, я мав би неодноразово наголосити, що Історії не існує, і це якраз відповідає моїй концепції істин, а саме, що вони не мають жодного сенсу, а надто сенсу Історії. Але тепер мені треба уточнити цей вердикт. Звісно, немає ніякого реального Історії, а отже, в трансцендентальному розумінні істинно, що вона не може існувати. Перервність між світами — закон виявлення, а отже, існування. Однак те, що справді існує за реальної умови організованої політичної дії, — це комуністична ідея, операція, пов’язана з інтелектуальною суб’єктивацією і яка інтегрує на індивідуальному рівні реальне, символічне та ідеологічне. Ми маємо поновити цю Ідею, від’єднавши її від будь-якого предикативного використання. Ми маємо врятувати ідею, але також звільнити реальне від будь-якого безпосереднього зрощення з нею. Лише такі політичні послідовності, які було б абсурдно називати комуністичними, можуть бути підхоплені комуністичною ідеєю як потенційною силою становлення-Суб’єктом індивідів.

Тож ми маємо почати з істин, з політичного реального, щоб виявити ідею в її потрійній операції: реальне-політика, символічне-Історія, уявне-ідеологія.

Дозвольте тепер нагадати декілька моїх добре відомих концептів у дуже абстрактній та простій формі.

Я називаю «подією» розрив у нормальній диспозиції тіл і мов, розрив у диспозиції, що існує для окремої ситуації (якщо посилатися на «Буття та подію» [1988] чи на «Маніфест філософії» [1989]) або виникає в окремому світі (якщо посилатися на «Логіки світів» [2006] чи на «Другий маніфест філософії» [2009]). Тут важливо зазначити, що подія — не реалізація внутрішньої можливості за певної ситуації і вона не залежить від трансцендентальних законів світу. Подія є творенням нових можливостей. Вона розміщується не просто на рівні об’єктивних можливостей, а на рівні можливості можливостей. Що також означає: з огляду на ситуацію чи світ подія розкриває до можливості те, що з чіткого погляду композиції цієї ситуації або легальності цього світу є властиво неможливе. Якщо пригадати, що Лакан виводив рівняння реальне = неможливе, відразу бачимо властиво реальний вимір події. Можна було б також сказати, що подія — надходження реального як майбутня можливість його самого по собі.

Я називаю «державою» [État] або «станом ситуації» [état de la situation] систему примусів, що, власне, обмежують можливість можливостей. Держава приписує в заданій ситуації властиве цій ситуації неможливе, ґрунтуючись на формальному приписі того, що є можливе. Держава — це завжди скінченність можливості, а подія — її інфінітизація. Наприклад: що сьогодні конституює державу з погляду політичних можливостей? Ну що ж, це капіталістична економіка, конституційна форма уряду, закони (в юридичному сенсі) стосовно власності, спадщини, армії, поліції... Бачимо, як крізь усі ці диспозитиви, усі ці апарати, включно з тими, ясна річ, які Альтюсер називав «державними ідеологічними апаратами» — і які можна було б визначити спільною метою: заборонити комуністичній ідеї вказувати на можливість, — держава, часто вдаючись до сили, організовує й підтримує розрізнення між тим, що можливе, й тим, що неможливе. З цього чітко випливає, що подія є щось, що надходить як виключене з влади держави.

146

Славой Жижек, імовірно, єдиний мислитель сьогодні, який водночас якнайтісніше тримається інтелектуального доробку Лакана і послідовно та енергійно підтримує повернення ідеї комунізму. Це тому, що його справжній учитель — Геґель, якому він дає абсолютно нову інтерпретацію, оскільки перестав підкорювати її темі Тотальності. Зазначимо, що є два способи врятувати сьогодні ідею комунізму в філософії: або полишити Геґеля, зрештою, не без жалю й ціною частого перегляду його текстів (так роблю я), або запропонувати іншого, невідомого Геґеля, як це робить Жижек, спираючись на Лакана (який завжди був, як запевняє Жижек, видатним геґельянцем — спершу відкрито, потім приховано).

147

Жити «як Суб’єкт» можна розглядати в двох сенсах. Перший подібний до «жити як Безсмертний», максима перекладена з Аристотеля. «Як» означає «ніби він був». Другий — топологічний: інкорпорація насправді означає, що індивід живе «в» тілі-суб’єкті істини. Ці нюанси висвітлені теорією тіла-істини, якою завершуються «Логіки світів»; це вирішальний висновок, але, маю визнати, він ще дещо стислий і важкий.

148

Власне, щоб краще зрозуміти затерте слово «ідеологія», найпростіше залишатися якомога ближче до його походження: «ідеологічне» те, що має справу з Ідеєю.