Століття

Ален Бадью

Століття

Cet ouvrage a bénéficié des soutiens des Programmes d’aide à la publication de l’Institut français, ainsi que du Programme d’aide à la publication Skovoroda de l’Ambassade de France en Ukraine/Institut français d’Ukraine.

Це видання було здійснене за підтримки видавничих програм Французького інституту, а також Програми сприяння видавничій справі «Сковорода» Посольства Франції в Україні/Французького інституту в Україні.

Видання здійснене за підтримки Міністерства з питань культури Франції — Національного центру книги.

Ouvrage publié avec le concours du Ministère français chargé de la Culture — Centre national du livre.

Вічне століття

Передмова перекладача

(Андрій Рєпа)

Любіть те, чого не побачите двічі.

Оскільки у цієї книги є метод, а саме — дати висловитися самому століттю, мислити століття «в інтеріорності», зсередини його самого, віднімаючи (як у математиці) зовнішні консенсусні судження й істеричні трибунали сьогодення, щоб почути, що в столітті справді було нового, унікального, неповторного, — я спробую застосувати цей метод до самого Алена Бадью (адже він, урешті-решт, ототожнюється з тим століттям, яке розкриває на цих сторінках): як він визначає сингулярність своєї думки щодо її неминучої історичності? Для цього потрібно просто прислухатися до деяких цитат і, таким чином, втілити голос самого Бадью в живій матеріальності тверджень та універсальному формалізмі філософських категорій.

Насамперед треба зауважити, що ця книга — не історія, а філософія століття. Геґель порівнював філософію з птицею мудрості — совою Мінерви, що вилітає тільки в сутінках, коли день завершується й починається ніч. У нашому випадку завершилося століття... Цей нічний момент філософії підштовхує до вибору: або впасти в меланхолійний сон оплакування «кінця» (Історії, емансипативної політики, самої філософії, великих наративів тощо — й тим паче до цього нас підштовхує похмура епоха Реакції), або ж, як Ален Бадью, бути нічним сторожем великих філософських істин дня. Бадью часто цитує вірш американського поета Воллеса Стивенса «Людина, яка несе річ»:

Ми маємо терпіти свої думки всю ніч,

Поки перед нами не застигне в холодній непорушності ясна очевидність[1].

Ця холодна непорушність ясної очевидності — це насправді вічність, сутнісний час філософії посеред зоряного неба.

Попри запропонований образ темних сутінків, ця філософія освітлена яскравим світлом Ідеї.

Так, філософія хоч і вічна, але приходить другою, коли нефілософська новизна вже трапилася. Нефілософські події дня приносять філософії докази іманентності й сингулярності істин. На переконання Бадью, філософія починаючи від Платона залежить від певних нефілософських «умов», що перебувають поза філософією: наука, політика, мистецтво, любов. У платонівській лінії думки, якої тримається й творчо переосмислює Бадью, справжню філософію цікавлять, кінець-кінцем, не опінії, а істина, точніше, чотири «істиннісні процедури» — наукові, політичні, мистецькі, любовні. Й суб’єкт — це втілення цих істин у теорії та практиці: адже суб’єкт — це місце поєднання знання і життя, формалізму та вітальності, структур та існування. Тому в якомусь розумінні століття, яке розкриває Бадью, — це своєрідна неповторна суб’єктивність такого поєднання. І також суб’єкт — це припис зберігати вірність певним подіям століття. Завдання філософа — і в цьому полягає метод цієї книги — дати суб’єктивностям століття виявити, висловити, експонувати себе.

Момент кінця і завершення, настання ночі, можливо, змушує замислитися про сакраментальне: «Що живе, а що померло?..» Таким питанням філософ Бенедетто Кроче у 1906 році — немов сова Мінерви на схилку ХІХ століття — формулював вагомість Геґеля для сучасності. Теодор Адорно у праці «Три штудії про Геґеля» (1963) радикально незгоден і перевертає таку позицію. «Таке запитання передбачає прийняття автором самовпевненої позиції судді минулого; але коли йдеться про справді великого філософа, справжнє питання, яке слід поставити, не стосується того, що він усе ще міг би нам сказати, що міг би для нас означати, а радше протилежне: хто є ми, чим наша сучасна ситуація могла би бути в його очах, якою наша епоха постала би в його думках»[2].

Чудово, однак сам Бадью приписує цей фундаментальний гріх у піддані минулого суду історії самому Геґелеві: «По суті, над нами все ще тяжіє відома формула Геґеля: „Історія світу — це також і трибунал світу“»[3]. І хто взяв усі гріхи за двадцяте століття на себе? Філософи! Цими роздумами розпочинається «Маніфест філософії» Бадью: «Перед лицем порушеної проти нас епохою справи, за читанням матеріалів суддівського процесу, найважливіші серед яких Колима й Освенцим, наші філософи, зваливши собі на плечі тягар цього століття (а в кінцевому підсумку — і низку століть від часів самого Платона), вирішили визнати себе винними. Ані безліч разів допитувані науковці, ані військові, ні навіть політики не вважали, що бійні нашого часу всерйоз і надовго вплинули на їхні гільдії. Соціологи, історики, психологи — всі процвітають у невинності. Одні тільки філософи чітко засвоїли, що думка, їхня думка, зіштовхнулася з історичними й політичними злочинами нашого століття — і всіх століть, що його породили, — відразу і як з перешкодою для будь-якого продовження, і як з трибуналом, під який підпадає за інтелектуальні — колективні та історичні — службові злочини»[4]. Така нещаслива свідомість призводить до паралізації філософії: вона або делокалізується (втрачає своє власне місце й намагається прибитися до інших спеціальностей і практик — наукових, релігійних, художніх тощо, — або музеїфікує себе (перетворюється на нескінченне переповідання власної історії, так зване академічне повторення — може це робити залюблено або, навпаки, з ресентиментом, скажімо, до метафізики). Насправді, щоб вилікуватися від такої внутрішньофілософської хвороби, філософії треба, вважає Бадью, відмовитися від історицизму. Філософські ідеї мають визначатися без верховного обґрунтування в Історії. Філософія має набратися сміливості виставляти свої поняття без попереднього трибуналу історичного моменту. В «Маніфесті філософії» Бадью пропонує забути історію філософії. Звісно, таке імперативне «забуття» є лишень методом, а геть не навмисним невіглаством. «„Забути історію“ насамперед означає прийняти мислиннєві рішення, не звертаючись до їхнього гаданого історичністно приписаного смислу. Мова йде про те, щоб порвати з історицизмом, щоб вступити, як колись зробили Декарт або Спіноза, в самостійне узаконення дискурсу. Філософія має прийняти аксіоми думки й видобути з них наслідки. Лишень тоді — й виходячи зі своєї внутрішньої обумовленості — вона прикличе свою історію»[5].

Річ у тім, що філософія має власний час. З одного боку, є подієвий час «родових істин» (наукових, політичних, мистецьких, любовних), які неминуче випадкові, рідкісні, сингулярні, послідовницькі, але й заразом, оскільки ці істини — універсальні, вічні, родові, є буттєво-часове «завжди» [toujour du temps][6], яке не можна змішувати з часом Історії (часом ідеології та опінії). В кінцевому підсумку філософія має видобути таку своєрідну «логіко-математичну» вічність часу[7].

1

Оригінал: We must endure our thoughts all night, until The bright obvious stands motionless in cold (Wallace Stevens, «Man Carrying Thing», in: Transport to Summer, 1947). Цит. за: Бадью А. Тела, язики, истины / Пер. с фр. Н. Козыревой // http://scepsis.net/library/id_1974.html. У іншій лекції, де також натрапляємо на цю поезію, Бадью зазначає: «Філософія — дисципліна, яка приходить після дня пізнання, досвіду, реального життя — на самому початку ночі. Вочевидь, поставлена нами проблема майбутнього філософії таким чином розв’язана. Маємо два варіанти. Перший: почнеться новий день творчих експериментів в царині науки, політики, мистецтва й любові — й у нас буде новий вечір для філософії. Другий варіант: наша цивілізація себе вичерпала й ми можемо уявити лише похмуре майбутнє, майбутнє вічних сутінок. Отже, майбутнє філософії полягатиме в її повільній смерті, повільному помиранні в ночі. Філософія буде зведена до того, що читаємо на початку прекрасного тексту Семюеля Бекета „Компанія“: „В чорноті комусь дається голос“. Голос, у якого немає ні значення, ні слухача». — Бадью А. Загадочное отношение философии и политики / Пер. с фр. Д. Кралечкин. — М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 2013. — С. 11-12.

2

Це перевертання Адорно повторює Славой Жижек (неявно покликаючись на Бадью) щодо питання комунізму: «Те саме стосується комунізму — замість очевидного питання „Чи ідея комунізму сьогодні доречна, чи її досі можна застосовувати як інструмент для аналізу та політичної практики?“ нам варто запитати протилежне: „Який вигляд має наша сучасна складна ситуація крізь перспективу комуністичної ідеї?“» Жижек С. Уроки першого десятиріччя (Вступ до книжки «Спершу як трагедія, потім як фарс») / Пер. з англ. А. Кравець, Н. Совсун // Політична критика. — 2011. — № 1. — C. 25.

3

Бадью А. (Воз)вращение самой философии // Бадью А. Манифест философии / Сост. и пер. с фр. В. Лапицкого. — СПб.: Machina, 2003. — C. 145.

4

Бадью А. Манифест философии / Пер. с фр. В. Лапицкого. — СПб.: Machina, 2003. — C. 10.

5

Бадью А. (Воз)вращение самой философии // Бадью А. Манифест философии / Сост. и пер. В. Лапицкого. – СПб.: Machina, 2003. – C. 145. Крім того, Бадью не підтримує сучасну інтелектуальну моду в історіографії на «місця пам’яті». Пам’ять – царина опінії, вона, по суті, конструює та нагромаджує ідеології, як індивідуальні, так і державні:  «Будь-яка пам’ять зберігає лише те, що їй приписане часом, долучає минуле згідно зі своїм визначенням теперішнього. В мене немає сумніву, що треба пам’ятати про винищення євреїв чи про боротьбу учасників Опору. Але мені здається, що пам’ять якогось маніяка-неонациста, що вклоняється цій війні, подібна до пам’яті колекціонера — докладно пам’ятаючи про фашистські звірства, він упивається згадками про ті події і прагне їх повторити. Я бачу, як чимала кількість людей знаючих (також істориків) виснували зі своєї пам’яті про часи Окупації та із зібраних документів те, що у Петена було чимало заслуг. З цього очевидно випливає, що за допомогою „пам’яті“ одним махом не вирішити питання. Кожного разу настає момент, коли важливо від власного імені заявити: те, що мало місце, — було, і чинити те, що вимагає теперішня ситуація із можливостями, які вона пропонує». Бадью А. Апостол Павел. Обоснование универсализма / Пер. с фр. О. Головой. — М., СПб.: Университетская книга, 1999. — С. 39.

6

Саме так французькою перекладений платонівський термін «цілокупність часу»; див.: Платон. Держава. Книга шоста, 486b. — К.: Основи, 2000. В українському перекладі цей фрагмент подано так: «... уміння охопити внутрішнім поглядом неосяжну цілість часу й буття». (Пер. Дзвінки Коваль).

7

Щодо зв’язку часу та історії в Бадью, його колишній учень і видатний філософ Кентен Меясу виводить вузлову, хоч і на позір парадоксальну тезу: «є лише історія вічного, тому що лише вічне виходить із події. Інакше кажучи: є історія лише істин, наскільки будь-яка істина чітко вічна й незвідна до якого-небудь релятивізму». Meillassoux О., Histoire et événement chez Alain Badiou. — Intervention au séminaire «Marx au XXe siecle: l’esprit & la lettre» (Paris: 2 fevrier 2008) // http://www.marxau21.fr/index.php?option=com_content&view=article&id=83:histoire-et-evenement-chez-alain-badiou&catid=39:badiou-alain&Itemid=62