Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 64 из 73

— А я знаю цього чоловіка… Теж зустрічала на вулиці… Щось у ньому було таке: не як у інших бомжів…

Тоді я не знав, що ще двічі зустріну Інтеграла.

3

— У цього чоловіка явно поїхав дах, — сказав мій добрий знайомий, коли я розповів йому історію Інтеграла. — І як йому допоможеш… Зараз примусового лікування нема…

— А чи треба його лікувати?

— Отож-бо й воно… Він хіба повинен захотіти вилікувати себе сам… Та він, очевидно, не хоче й не схоче.

Мої міркування про людей «не таких» і людину як таку не обійдуться без оповіді про вже згадувану Алею троянд, від якої тільки назва лишилася. Коли теплішає й уже тепло, але не вельми спекотно, алея живе за своїм доволі стабільним ритмом. Удень тут сидять на лавочках пенсіонери (більше пенсіонерки) з найближчих будинків, з тих, що своє відпрацювали. Вони утворюють своєрідні «Клуби за інтересами»: патріоти, російськомовні, життєвопобутовики, язикочесальні. Патріоти обговорюють насущні політичні проблеми, численні загрози Україні, ставлення до влади. Російськомовні ту ж владу лають і ностальгійно згадують, як то раніше було добре, захоплюючись епізодами своєї молодості. Життєвопобутовики говорять про життя насущне, свої й чужі сім’ї, їхні проблеми. Язикочесальники балакають про що завгодно і обговорюють, засуджують або схвалюють теж кого завгодно.

На зміну пенсіонерам приходять мирні п’янички, які розпивають слабоалкогольні напої й міцніші чекушечки, придбані в крамниці на тій же алеї. І теж балакають про життя. Потім алею заполонює молодь із гітарами, пляшками, сміхом і поцілунками та обіймами на публіку. Їх, буває, витісняють — «киш, сморчки» — представники дрібного кримінального світу, і пісні змінюють матюки, обговорення всіляких проблем і розборки. Останніми окуповують лавочки на Алеї троянд безхатьки обох статей, котрі теж п’ють, сперечаються і нерідко лишаються ночувати на тій же алеї — на лавочках, а то й на землі (коли літо).

Але буває й так, що «групи за інтересами» перемішуються: на одній лавочці одні, на іншій — інші, хто яку захопить. Раніше на Алеї росла гарна плакуча верба, берези, та всі вони впали жертвами війни людей з деревами і стали дровами (втім, одна береза таки вистояла), зникли і дві дикі груші, які ховали вхід до офісу політичної партії й мусили загинути в боротьбі партії за добробут українців. Так от, у «мішані вечори» на алеї доволі гамірно. В один із таких вечорів й відбулося дійство, яке місцева різношерста публіка назвала «бомжацьким весіллям». Справді, на двох якимось чином зсунутих важкеньких лавках випивали бомжі-безхатьки, і не просто випивали, але й закликали перехожих на… весілля. Хто обминав, а хто й підходив. Оскільки мій інтерес й колекціонування людських типів невмирущі, то я теж підійшов й навіть випив чарку за здоров’я й щасливе життя «молодих». На лавочках, крім пляшок, лежали ковбаса, сало, огірки, помідори та інша закусь. І справді, відзначали одруження. Винуватці торжества показували всім справжнє свідоцтво про шлюб, зі сміхом розповідали, як їх не хотіли оформляти та вони таки змусили, і все по закону, чин чином і чик чиком. То були доволі обірвані, як видно з вигляду, одягу й облич, бувалі в бувальцях чоловік і жінка років сорока. А втім, у такого типу людей вік нерідко визначити важко. Вони обіймалися й казали про свою любов і про те, що ось поєдналися, тільки жити нема де.

— Знайдемо вам люксовий підвальчик, — сказав один із безхатьків.

Свідоцтво було справжнім, і мені чомусь вірилося, що це не гра, доводилося й раніше зустрічати такі бомжуваті пари, котрі йшли з торбами пляшок чи горою макулатури в руках. Ці люди не просто жили й виживали, як могли, але й іноді ось так поєднували долі. Я потім зустрічав і цю «весільну пару», а далі вони десь зникли з обрію. Справді почали нове життя? Між цими людьми теж можливі почуття й любов?

Я у своєму всеохопному й доволі безсистемному читанні пройшов крізь інтерес й певне захоплення знаменитим авангардистом-абсурдистом ірландцем Самюелем Беккетом, який таки став лауреатом Нобелівської премії, прочитав кілька його романів («Уот», «Мелоун помирає», «Як це», «Більше стусанів, ніж ударів»), майже всі його п’єси й оповідання. Навіть написав прощальний невеличкий етюд після його смерті в грудні 1989 року — якимось дивом він був надрукований у спочилій нині в Бозі газеті «Віче», тоді ще «Молодому ленінці». Так от, у Беккета є цикл оповідань про поступову деградацію чоловіка теж дивакуватого і трохи несповна розуму, про його нестримне падіння після того, як родина, ділячи спадщину батьків, виганяє не такого хлопця, виродка, з дому. І є в тому циклі оповідання «Перша любов». Хлопець, який уже геть опустився «на дно», зустрічає теж доволі здеградовану повію. Вона його пошкодувала й забрала до себе. Між ними й спалахує те, що названо першою любов’ю, першим коханням. Якось я дав прочитати оповідання своєму колезі, той — ще своєму знайомому… Читали це оповідання й інші люди. І всі давали йому оцінку словами, найкращим з яких було «фе». Справді, любов, почуття двох у цьому оповіданні Беккета не очищають чи підносять, як то прийнято казати. Стосунки доволі незвичні. Доволі брудні й брутальні. Але зображені, які вже є. Двоє, як уміли, потяглися, стали потрібні одне одному. Головний герой оповідання живе якийсь час у своєї подруги, чує, як вона в сусідній кімнаті приймає клієнтів. У їхніх стосунках звучить якась нота, яку й не висловити словами. І фінал оповіді, коли жінка каже, що дитина, яку має народити, від нього, а чоловік цьому не вірить і покидає оселю під дитячий крик — це сумарна трагедія не тільки цих двох, а може, і всього людства, яке не хоче знати, що такі трагедії бувають, яке відвертається з презирством і розумінням своєї вищості від «бомжацьких весіль». Лейтмотив — самі винуваті, вони на інше не заслуговують. Звісно, ні. Звісно, ми ліпші й вищі. Але чому так, чому вони існують, у чому сенс цього існування? Чи це просто «відходи виробництва», які в кращому випадку ліпше не помічати… Справді, чому ми маємо думати про них? У такому випадку мені здається, що віруючі моляться не перед іконами із зображенням Ісуса, Богоматері, святого Миколая і кого там ще, а перед портретами Дарвіна, Гітлера, творців гулагів і куклукс-кланівців, і того невідомого грека з древньої Спарти, який першим придумав викидати кволих немовлят у провалля.

У 60-х роках XIX століття в Лондоні відбулася зустріч, не помічена широким загалом. Зустрілися Федір Достоєвський, великий письменник і водночас громадський діяч, схиблений на особливій місії «русской идеи», ще на каторзі виношував задум побувати в Європі, і Олександр Герцен, кажучи по-теперішньому, російський дисидент, який поклав життя на боротьбу з царським деспотизмом і довгі роки жив у цій Європі. Вони мали багато розбіжностей в поглядах, але зійшлися в одному: на Заході поряд з російським самодержавством народжується інше — «самодержавство власності». Нажива, нагромадження, до якої прагнуть не тільки мільйонери й мільярдери, а й рядові громадяни. Більше, більше, більше мати. І все? Все. Ще вечорами сидіння в барах і ресторанах, поглинання пива й міцніших напоїв. Це Європа, до якої ми так прагнемо. Але не будемо говорити про духовність і бездуховність. Європа дала й великі зразки культури. Той лад дав те, що є найбільшою цінністю — свободу життя, існування, як ти хочеш. Хочеш — наживайся, а хочеш — будь клошаром, хіпі й новітнім протестантом чи тим, хто просто живе, не помічаючи суспільства. Це крок уперед поруч із суспільством тоталітарним, з його боротьбою з «дармоїдством» і всілякими «антисуспільними» елементами. Але байдужість до них не вирішує головного. Чому вони є? У чому таємниця їхнього існування? Де той сигнал, якого вони нам подають? А якщо не подають, а просто існують, то невже сенс у власне свободі такого існування? Вони ще на вищому щаблі, якщо тут узагалі можлива якась градація, а далі ті, хто нібито взагалі нещасні — дауни, аутисти, прикуті до ліжок й інвалідних візків, але не просто прикуті, а ті, що із затемненим довколишнім світом і простором. Але не сприймаючи світ так, як ми, вони нерідко, сказати б, вибірково геніальні в чомусь одному, окремо взятому. Чому так? Річ в особливостях хімічних реакцій в їхньому мозку й організації? Тих хімічних реакціях, які відповідають порухам людських душ? Я протестую. Подумки виходжу з плакатом чи транспарантом. Поставте мене до стінки, і там теж я буду твердити, що тут є якась таємниця. Якщо Провидіння при цьому сміється, то даремно.