Страница 65 из 73
Я вже звик до запитань на зустрічах з читачами і читацьких конференціях щодо того, які в мене самого улюблені образи (герої) в моїх романах і який в мене самого мій улюблений твір. Я вперто називаю Івана з роману «Іван і Чорна Пантера», (репліки — а чому не Яків, не Прокіп Марушко?) і Дазу (Даздраперму) з роману «Країна гіркої ніжності». Щодо Дази ніби заперечень нема. Мені ж імпонує її цільність, всупереч драматичності її буття, і пошуки самої себе й людини, дотичної до її долі, протягом усього життя. А от Іван… Його теж односельці з поліського села Кукурічки називають і чудиком, і дауном, і придурком… Він час від часу перераховує жителів свого села, веде дивні дискусії з мамою, яка вважає його теж несповна розуму, і щуром, що живе на горищі, цілує на екрані телевізора зображення американської супермоделі, у яку закохався, ну й ще багато чого такого робить. Я знав кількох реальних людей, які наштовхнули на створення образу Івана. Один із них у дитинстві і юності любив малювати. Малював кольоровими олівцями і фломастерами, коли ж йому купили фарби, категорично відмовився ними користуватися. У якийсь момент малювати перестав. То були малюнки невмілі, примітивні, хоча в них відчувалася спроба створити якісь сюжети й портрети. Малюнки він складав на горищі. Якось там робили чергове прибирання, і мама хлопця спитала, чи йому ті малюнки потрібні.
— Нє, нє, — сказав він.
— То що, їх можна викинути?
— Ага, викидайте.
Малюнки викинули, завезли на сміттєзвалище за селом, а частина пішла на розпалювання грубки. Все ніби правильно, хлопець сам погодився, що вони ніц не варті. Та з того часу він почав усе більш пити. Як і мій Іван, він ходив по сусідах — тому поможе розпиляти на дрова привезені з лісу колоди чи й нарубати дров, тому викинути гній з хліва, тому скопати грядку біля хати. А платили за роботу стабільною сільською валютою — ста чи більше грамами самогонки. Фінал цієї історії сумний.
Я бачив ті малюнки, справді примітивні, навряд чи чогось варті з мистецької точки зору. І все ж… Мене не полишало враження, що на тих білих аркушах з альбому ще щось невисловлене, мовби якийсь підтекст, щось таке, що недомальоване, але колись мусило з’явитися. Уже не з’явиться.
— То все твої фантазії, — сказав родич того чоловіка.
Може, і так. Пригадую — недоладні дерева мовби падають чи ще біжать — від кого втікають і куди… З-за будинку — квадратик без стін — визирає сонце з висолопленим язиком. По вулиці повзе змія…
— То річка, — казав бідака-художник. — Ну, така річка. А може, хтось попругу (паска — В. Л.) викинув. Згубив. — І сміявся. — Я намалював, то, може, знайде. Ще й сто грам за те поставить.
Інший подібний чоловік, не вміючи читати, брав до рук газету і вголос переказував те, що нібито прочитав. Збиваючись, ковтаючи слова, сам сміючись з того, що вигадував… Йому це було цікаво.
Несповна розуму, явно з тарганами чи мурахами в голові, як казав його розумний сусід?.. Але я переконаний, і це переконання з віком зростає, бо раніше думав інакше, що людей без своїх тарганів, мурах, абсолютно правильних і тверезо мислячих, не буває. Хіба що повні ідіоти, люди-рослини (а такі теж для чогось існують) і… І мільйонери та мільярдери, у яких в очах по долару, а в мозку — мішки з мільйонами й мільярдами. Але чи не наповнені ті мішки замість «зелененьких» теж тарганами… Тільки набагато більшими й огиднішими.
Відомий вислів Юлія Цезаря про те, що ліпше бути першим у звичайному галльському селі, ніж другим у Римі. Сіл багато (галльських, інших кельтських, германських, слов’янських, норманських і яких там ще), у кожному є свій Перший, але ще більше тих, хто першим не є. Їх тисячі, мільйони, а тепер і мільярди. Серед них є ті, хто прагне бути першим, оббрехавши, скинувши чи й убивши першого. А є ті, хто й не прагне. Другий, третій, сотий, тисячний, мільйонний нібито за значимістю. І взагалі викинуті за борт боротьби. Ті, що й не долучалися до неї. Бо не вміють, а то й не хочуть. Їм це не потрібно. Вони відключені від світу великої трясучки й напруги. Про інший світ часто й не підозрюють. А якщо підозрюють, то вдають, що його нема. Або просто ігнорують.
Найяскравіший сучасний приклад тут — Григорій Перельман. Знаний у вузьких колах російський математик єврейського походження. Багато хто з колег вважає його найвидатнішим математиком XX і поки що XXI століття. Той самий, який довів гіпотезу Пуанкаре, за що світова математична й бізнесова спільнота обіцяла мільйон доларів тому, хто це зробить. Перельман зробив, але від нагороди відмовився. Так само не поїхав отримувати премію і медаль Фудза (ще один мільйон зелених), своєрідну Нобелівку в математиці за видатні досягнення. Він живе у Санкт-Петербурзі у звичайній двокімнатній квартирі, де є лиш стіл і ліжко. А кажуть, що й ліжка нема, тільки матрац для спання на підлозі. Сусіди розповідали журналістам, що у квартирі повно тарганів. Допущена у квартиру журналістка переконалася — жодних меблів, тільки стоси журналів і книжок на підлозі. Усі, хто розмовляв з ним, відзначали його приязність до співрозмовника й логічність міркувань. Володимир Путін, кажуть, коли йому доповіли про дивака-вченого, резюмував коротко: «Дурак!» Але, дізнавшись, що обчислення й викладки Перельмана дуже згодилися у військово-промисловому комплексі, додав: «Но полезный дурак». А потім ще й цитував якесь перельманівське висловлювання. А той не тільки відмовився від премій, а й покинув роботу в науково-дослідній лабораторії й жив за рахунок уроків і консультацій, які дає студентам й аспірантам. Про великі гроші й побут сказав, що йому це не потрібно, що він усе одно не вміє цим користуватися. Ще вирізняється довгою заплутаною шевелюрою і дуже довгими, як для чоловіка, нігтями. Про них сказав: «Якщо вони ростуть, то чому б їм не рости?»
Звісно, тут згадується Інтеграл. Тільки іншого, меншого (чи по-своєму однакового?) масштабу відхилення. Він теж не знав, звідки в його голові беруться формули і рівняння — про це далі.
Він теж жив (живе?) мовби в паралельній реальності чи й без реальності взагалі. Жив у сні, що мовби приснився комусь іншому. А Інтеграл блукав по тому сні й боявся вийти. Бо коли вийшов, світ виштовхнув ще далі, на узбіччя можливого.
Там існування Інтеграла нікому не було потрібне. Крім хіба його насправді нерідної дочки, яка колись слухала його казки й історії. «Бесполезный дурак». Запитання «Чому?» нагадує ситуацію, коли людина підходить до вікна з товстим склом, за яким стоїть інша людина. Довкола тої другої шум і гам. Перша кричить якесь запитання. Може, й те саме «Чому?» Але людина за склом показує на мигах, що вона нічого не чує. До неї не докричатися.
Сенсу в його ходінні вулицями, загляданні в урни, діставанні пляшок та інших викинутих кимось речей нема. Хіба що в продовженні існування, животіння. Чи ні?
«Ні!» — Я не кажу, я кричу це. Але кричу в нікуди. З останніх сил бороню свою теорію про те, що життя й таких людей, і тих, про кого я вже розповів, окрім Інтеграла, також має сенс. Має якесь призначення. Мусить мати. А життя аутистів з вузеньким просвітком свідомості, але часто вкрай неординарної, навіть геніальної… До речі, аутисткою називала себе знаменита авторка детективів Агата Крісті. У її творах злочинця неможливо вгадати, як і розв’язку сюжету, Еркюль Пуаро чи міс Марпл проводили розслідування тільки за їм одним відомою логікою. Відгадати, що далі буде, все одно, що складати мозаїку чи кубик Рубика із заплющеними очима. Але читачам подобаються детективи Крісті саме за цю неможливість щось розгадати. Це вже в кінці читач (глядач) каже: «А й справді, як я не здогадався». Не міг здогадатися. І ще не зможуть ті, хто читатиме після нього. Вершиною творчості письменниці, новим словом у детективі вважається роман Крісті «Вбивство Роджера Екройда», у якому убивцею виявляється той, від імені кого ведеться розповідь, хто розслідує вбивство, здійснене ним самим. Тут, втім, як і в інших романах авторки, сховане геть усе. Точніше, розташоване за особливою логікою аутистки, доступної тільки їй самій. Недосяжність цієї логіки для простих смертних, точніше, непоясненність того, як це досягається і як розв’язується, — ось що характерне для Крісті й так приваблює читача. І під кінець він (вона) певен — так і мало бути. Як чудово-загадково влаштувала авторка ланцюжок подій, як уміло їх сховала. Віднайдення ключа до розгадки — майже та сама гіпотеза Пуанкаре.