Місяць, обмитий дощем

— Для нього, по суті, нічого не існувало, крім тих рівнянь і обчислень, — із сумною посмішкою мовила ця жінка, потім вона таки сказала, що звати її Вікою. — Він мав навіть таке прізвисько — Інтеграл.

Інтеграл працював на тому заводі, у лабораторії, майже два десятиліття, до початку дев’яностих років минулого століття, коли почалася горезвісна перекваліфікація, так звана конвергенція, коли завод замість снарядів і артилерійських установок перейшов на виробництво посуду, каструль, друшляків та інших подібних речей. Був такий час і така тенденція, коли різко й армію скорочували, і військово-промисловий комплекс, який її обслуговував. Зрозуміло, що спеціаліст з інтегральних обчислень на заводі, який перейшов на так зване «мирне виробництво», був непотрібний. Інтеграла скоротили одним із перших. Він і не опирався. Не вмів опиратися, захищати себе. Хоча й був досі потрібним, нерядовим спеціалістом, навіть кандидатом технічних наук.

— Його звання — то особливий випадок, — сказала Віка. — Татові було байдуже, має чи не має він якесь звання. Захист організувала мама й ще один її друг, який мав зв’язки в закритих наукових колах.

Як виявилося, мама Віки, дружина Інтеграла, працювала колись на цьому самому заводі в приймальні директора й головного інженера секретаркою. Була вона дуже вродливою, спокусливою, мала чимало прихильників. Інтеграл побачив її вперше, коли його якось викликали до директора. Побачив й відразу закохався. Не раз під будь-якими приводами приходив до приймальні. Не наважуючись заговорити, стояв і просто дивився. Або ставав біля виходу із заводоуправління, щоб також просто дивитися, милуватися, як виходить з роботи його богиня. Вона, звичайно, помітила це мовчазне обожнювання, підсміювалася й позаочі, й у вічі. А потім й вийшла заміж, по суті, сама запропонувала це обожнювачу.

— Знаєте, це була досить банальна історія, — сказала Віка. — Вже коли вони розлучилися, мама зізналася мені, що тато не мій біологічний батько. Але він був і назавжди лишиться моїм татом.

Інтеграл сам назавжди лишився дитиною за своєю суттю, значною мірою аутистом, котрий оживав тільки тоді, коли треба було зробити чергове інтегральне обчислення. Він абсолютно не розумівся на веденні господарства, міг накупити, одержавши зарплату, кілограми цукерок й купу іграшок, тому гроші відразу забирала дружина, а то й отримувала їх у касі замість чоловіка. Гроші траплялися чималі, особливо коли виписували премію за черговий винахід, успіх у випробуванні зброї, до яких був причетний й Інтеграл. Тому його й терпіла дружина, по суті, провадячи своє життя. До певного часу.

Той час настав після скорочення Інтеграла. Мати Віки тоді вже не працювала секретаркою, вона перейшла в кооператив, який наприкінці вісімдесятих організував ще один її знайомий. Тож, коли Інтеграла скоротили, їй було це байдуже, по суті, вона мала вже давненько іншу сім’ю, приходячи додому тільки ночувати, та й то не завжди. Віка, вже підліток, тепер більше часу проводила з батьком. Ще з дитинства в них склалися особливі стосунки. Батько, окрім своїх обчислень, багато й без розбору читав — книжки, газети, журнали. А ще дуже любив казки та всілякі пригодницькі історії й постійно розповідав їх доньці. Матері це було навіть зручно, бо опікуватися дитиною вона ніколи не мала особливого бажання. Не вмів доглядати дітей і батько, але казки розповідати вмів, і дивний таємничий світ з дитинства оточував дівчинку Віку.

Мати попросту вигнала колишнього чоловіка з дому, і він не опирався, тим більше що квартиру дали їй, директорській секретарці, а не чоловікові-невдасі. Інтеграл поїхав у шахтарське селище в західному Донбасі, звідки був родом, де жила його багатодітна родина. Батьків на той час уже не було, оселю ділили двоє старших братів, шахтар і будівельник, зі своїми сім’ями. Хтозна, як би склалася Інтегралова доля, якби не навідалася на батьківські могили найстарша сестра.

— У них було шестеро дітей, ще четверо померли в дитинстві, — сказала Віка.

Сестра колись вийшла заміж за «западенця», котрий за чимось приїжджав до їхнього селища, поїхала за ним до Луцька. Після смерті чоловіка вона жила сама в однокімнатній квартирі, знала, що брат «блаженний», а сама, очевидно, почувалася дуже самотньою. Так Інтеграл опинився в Луцьку. У квартирі сестри він прожив шість років. Спочатку пішов працювати двірником, але посаду незабаром скоротили, часом збирав пляшки й здавав за копійки. Жили на сестрину пенсію, втім, йому багато й не треба було. Улюбленою їжею Інтеграла були млинці з чаєм, а ще кефір.

Потім у сестри виявили рак, і вона дуже швидко згоріла. Брат доглядав її, як міг, але смерть виявилася невблаганною. Після кончини сестри з’явилася її донька, котра жила в іншому місті, і сказала, що, як законна спадкоємиця, квартиру продаватиме, бо її дочка закінчує школу, вступатиме до університету, тож потрібні гроші. Інтеграл і тут не опирався, зібрав речі й знову пішов. Як сказала Віка, після двох пережитих потрясінь у нього щось остаточно зламалося, щось «поїхало». Так він став бомжем, чи то безхатьком, який ходив із торбами Луцьком.

Віка ж приїжджала до Луцька ще коли була живою тітка, бо, як вона зізналася, «нестерпно захотілося побачити тата, як там йому». Під час того приїзду вона й познайомилася з хлопцем, як виявилося, із сусідньої Львівщини. Обоє сподобалися одне одному, між ними зав’язалися листування й передзвонювання, які закінчилися тим, що хлопець приїхав до неї і забрав у своє галицьке містечко. Вони одружилися, на весілля Віка хотіла запросити й свого неприкаяного тата, але у квартирі жили вже чужі люди, а де шукати батька, вона не знала. Та вона таки знайшла його, бо щось підказало, що назад на Дніпропетровщину він не повернувся, значить, може лишитися в Луцьку.

Під час другого приїзду, вже з чоловіком, вона шукала його по вулицях і луцьких ринках. І таки зустріла, вперше побачила такого — з торбами. Була вражена, як казала, остовпіла, на очі набігли сльози. Батько теж знітився під час зустрічі, але їхати з нею категорично відмовився.

— Він сказав, що йому й так добре, — сльози на очах у Віки виступили й тепер. — Що, може, він нарешті знайшов себе.

Вона таки забрала його у своє містечко, в оселю, у хату, де йому виділили окрему кімнату. Трапилося це пізньої осені. І чоловік, і його батьки зустріли Інтеграла добре. Та він там лише перезимував. Навесні тихенько втік до Луцька. Хоча, як казала Віка, іноді він виїжджає на тиждень-два бомжувати й до Рівного, правда, «вертається у своє місто», а коли якось побили рівненські безхатьки, вже не хоче туди їздити. Ще в тому домі казав дочці, що йому соромно, бо ж не вміє нічого робити, майструвати, як зять, хіба що різати чи складати дрова. Навесні ще помагав садити картоплю, а далі ставав усе сумнішим. Доки тихенько не зник, як їх удома не було.

— Я тепер час од часу до нього приїжджаю, — сказала Вікторія. — Щось їсти привожу. Від грошей він відмовляється. Ото газети купила, ще білизну й сумку нову. Забирали й ще заберемо, хоч каже, що більше не поїде. Я кажу, що народжу йому внука, буде няньчити, а він відповідає, що маленьких дітей боїться, завжди боявся щось їм не те зробити, як народиться й підросте, може, тоді…

На цьому наша розмова й закінчилася.

Мені багато чого хотілося ще спитати, але зрозумів, що розпитувати не треба.

Ця жінка, правда, наостанок сказала, що якщо захочу написати… нехай, пишіть… вона має знайомого журналіста й він казав, як то нестерпно, коли до рук проситься якийсь сюжет… Писати можна після того, як, може, таки заберуть тата до себе назовсім… Хоча вона не певна… А від нього вона не відмовиться ніколи… І лікувати його… Від чого… Вона й не знає, чи треба…

Я таки написав матеріал під рубрикою «Невигадані історії» десь через рік після того, як перестав зустрічати цього чоловіка на вулицях. Поїхав таки до дочки чи забрали до себе… Чи ще раз повернувся до Рівного й там ще одна не вельми приємна пригода… Коли я диктував написане (есей, нарис?), редакційна комп’ютерниця сказала: