Страница 60 из 73
Не можу сказати, що присвята Олександра Вільчинського в його романі «Дерева на дахах» — «Українським інтелектуалам, котрі не змогли дочитати “Улісса” — про мене, бо двічі дочитував десь до середини, а далі «пробігав» цілі розділи. Хоча дещо й перечитував, себто окремі розділи. Джойс, саме Джойс, перший постмодерніст. Це ж треба — стільки перелопатити: літератури, історії, філософії і все це пристосувати (шукайте алюзії й ілюзії) до свого твору! До одного дня в житті своїх героїв. А без цих прямих чи прихованих цитат — де ж сам Джойс? Невже у цій грандіозно виконаній роботі? Чи не у з’єднаних цитатах «потоку свідомості», які треба було якось зліпити? Робота ж то, робота яка виконана! Грандіозна. Захоплююся. На жаль, виконаним, а не Джойсом, себто його «Уліссом». Хто хоче, киньте в мене каменем.
І мої флоберівські «Пані Боварі», «Саламбо», «Проста душа». Як і «Фієста», і «Старий і море», і майже всі оповідання Хемінгуея. Взагалі ж міг би повторити слова Маркеса: «З мене поганий читач. Я перестаю читати, коли мені не цікаво». А надзвичайно цікаво було читати геть усі доступні романи Дж. Кутзее, «Шошу» Ісаака Зінґера, «Бляшаний барабан» Ґрасса…
Тут я ще раз спинюся й далі, щоб не «розтікатися мислію по дереву», просто назву ті книжки й окремі твори, котрі не просто сподобалися, а вразили мене, до яких я час від часу повертаюся і з чистою совістю нахабно-наївно рекомендую прочитати тим, хто, можливо, ще їх не читав. Почну з рідної української. «Скарб» Олекси Стороженка (гадаю, з цього оповідання починається модернова українська література, а може, й світова абсурдистська), «Страчене життя» і оповідання Архипа Тесленка (за підтекстом і модерновістю ні з ким зрівняти), «Чесність із собою», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Федько-халамидник» Володимира Винниченка, «Я (Романтика)» Миколи Хвильового, новели Василя Стефаника, Григорія Косинки, «Місто», «Невеличка драма», «Повість без назви» Валер’яна Підмогильного, «Вершники», «Чотири шаблі» Юрія Яновського (переконаний — новаторство Яновського ще належить оцінити), «Доктор Серафікус» Віктора Петрова-Домонтовича, «Марія», «На білому коні», «На коні вороному» Уласа Самчука, «Диво» Павла Загребельного, «Сестри Річинські» Ірини Вільде, «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», «Сад без листопаду» Романа Андріяшика, «Родинне вогнище», «Двоє на святі кохання» Євгена Гуцала, «Три зозулі з поклоном», «Сліпий дощ на спілі яблука» Григора Тютюнника, проза Анатолія Дімарова… З нині живущих не називаю нікого, щоб нікого не образити, хоч є з десяток чи й два творів, які по-доброму здивували і таки вразили.
Правда, постає питання, чого навчили ці книжки? Чого навчила філософія улюбленого Сократа? Боюся, що нічого. Принаймні як жити. А може, вони й не вчили? Може, їхні слова, думки самі напросилися до моєї доволі безалаберної голови? А там осіли тихенько на дні. Із паростка, який проклюнувся, виросла думка про те, що найголовніший філософський постулат, ні, не постулат, а вчинок, а може, й постулат-учинок Сократа — це його відмова втекти з в’язниці, куди його посадили за нібито зневагу до релігії і звичаїв, а насправді несправедливо — то була помста за його волелюбні думки, які спонукали до думання взагалі. Сократ розуміє, що вирок йому несправедливий, але цей вільнолюбець закликає поважати закони, які вимагають шанувати, обов’язково виконувати судові вироки. Він не хоче порушити закон, зрушити цеглину в основі, хай недосконалого, але права. І дає останні розпорядження перед тим, як випити цикуту, просить неодмінно повернути сусідові півня, котрого позичав…
Назву ще кілька книжок із зарубіжної літератури, ближчої за часом появи, з яких ще не було вигнано людину з її характером, долею, болями, порухами тієї ж душі. Першим чомусь приходить англійський письменник японського походження Кадзуо Ісігуро з його романом «Залишок дня» — там події до Другої світової, під час її і після подані з точки зору дворецького відомого політичного діяча — надзвичайно цікаво. У німця Патріка Зюскінда, окрім його знаменитого «Парфумера», надзвичайно подобаються «Голубка» і особливо «Повість про пана Зоммера», де той пан Зоммер, дивак, якого всі намагаються вчити жити, за всю повість вимовляє одну-єдину фразу: «Та залиште ви мене нарешті в спокої». Хоч деякі сучасні інтелектуали кривляться, щойно почують ім’я француза Еріка-Еммануеля Шмітта, називаючи його прозу «псевдоінтелектуальною», мені його творчість страшенно подобається. «Хто хоче пролити сентиментальні сльози, тим Володимир Лис рекомендує «Оскар і рожева пані», — написала одна пані в інтернет-виданні, коли я назвав десяток книг, які рекомендую прочитати. Ні, не тому рекомендував. Мене, «динозавра», справді взяли за душу чотирнадцять листів до Бога хлопчика Оскара, хворого на рак, в останні дні його життя. Відтак я перечитав усе, що перекладено зі Шмітта. Останнє — «Інша доля» про два варіанти життя Гітлера — того, якого ми знаємо, і того, який все-таки став художником.
Ще один француз не відпускає — Паскаль Кіньяр. Особливо його роман «Записки на табличках Апроненії Авіції». Повертаюсь і повертаюсь, бо для мене це магія. Це роман з двох частин. У першій описано історичні події кінця ІV — початку V століття, коли гинула Римська імперія. У другій — записки цієї самої Апроненії, римської матрони, де жодного слова про ті ж події, потрясіння, а лише розповіді про те, що купила, які розпорядження давала, про сім’ю й коханців. Дуже незвичайний ефект. Але за цей роман мені вже дісталося, як і за мого улюбленого англійця Джона Фаулза. Просунутий письмак сказав — так, він інтелектуал, але надто сюжетний, майже детективний, а відтак старомодний… А мені подобається все, а особливо «Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта», а найбільше есеїстика, дивовижні есеї про природу й людину серед неї, як у тих же «Островах», «Землі», «Природі природи» та й усіх інших.
Найліпше, що написано про біблійні часи, на мій погляд, ліпше навіть за Сарамаго і Казандзакіса, — це повісті шведа Пера Лаґерквіста «Варавва» і «Маріамна», а ще є дивовижний його твір про Середньовіччя, владу й людину — роман «Карлик». Я пожартував якось, що один із творів, які кілька разів перечитував, написаний про мене. Це роман латиського прозаїка Алберта Белса «Клітка». Бо він узагалі про людину, архітектора за професією, таку собі безалаберну, неорганізовану, тюхтія, майже байдужого до побуту, який, коли настає небезпечний для життя час і дилема вибору, вміє боротися не тільки за власне життя, а й за щось більше, що сконцентроване в одній людині й мовби символізує людину взагалі. З Белса ще рекомендую «Сховище», хоч усі його романи чудові.
Киньте в мене ще раз каменем, але в «моїй компанії», окрім Кнута Гамсуна, ще й також норвежець Юхан Борґен, швед Торґні Ліндґрен з його потрясним романом «Джмелиний мед» про ворожнечу двох братів-селюків, до долі яких дотикається сучасна інтелектуалка. Двічі перечитував «Виючого мірошника» фінна Арто Паасілінни, як і його «Рік зайця».
Страшенно радів, коли несподівано дали Нобелівку австрійській письменниці Ельфріді Елінек, бо оцінили нарешті творчість справді психологічну (скандальність — це вже другий план), і був би радий, якби так оцінили Крістофа Рансмайра, його складні романи «Останній світ», «Жахи льоду і холоду», «Хвороба Кітахари». Я теж перечитав «Останній світ» тричі, подумки допитуючись, чим бере цей таки правдешній модерніст чи й постмодерніст, один з небагатьох їх, у яких є художність і відчуття світу як такого, окрім майстерного складання слів.
Страшенно люблю японців, перечитав і Кобо Абе, і Кавабату, і Кендзабуро Ое, і Едогаву Рампо, і Харукі Муракамі, і ще з десяток перекладених — ну подобаються японці і все. Але я кілька разів перечитував оповідання Дзюнтііро Танідзакі «Татуювання», «Цзілінь», «Історія Сюнкін». Перше — за виняткове зображення пристрасті мистецтва та усвідомлення жінкою своєї величезної сили впливу на чоловіків, друге — за витончене зображення словесного психологічного поєдинку Конфуція і жорстокої дружини китайського правителя. Третє — за трагічне й ліричне зображення поєднання сваволі і таланту. Що я ще перечитую — це коротку прозу нідерландського письменника Сімона Карміггелта. Скільки в ній підтексту й добродушної іронії! Прозу росіян Євгенія Замятіна і Юрія Олеші. І ще (так-так) вічні «Темні алеї» Івана Буніна. Мушу згадати Володимира Солоухіна, справжнього російського націоналіста, але диво дивне — не шовініста, який любив Україну і поважав українців, — перечитую його «Траву», «Час збирати каміння», «Тихе полювання».