Страница 61 из 73
І востаннє киньте каменем і посміхніться — прозу Ганса Еверса, зокрема його сповненого елегантної містики «Павука» і «Щоденник помаранчевого дерева». Ну і передостаннє — я лише раз прочитав «Сто літ самотності» Маркеса і разів п’ять «Полковнику ніхто не пише», для мене цей твір сповнений також незрозумілої, особливої магії. І так само оповідання Хуліо Кортасара, але не його штучно склеєні романи. Про Борхеса і Селу не кажу, хвалитися їх читанням майже моветон. Мій Мілан Кундера, якому, певно, вже не дадуть Нобелівки. Але найвища насолода — звісно ж, перечитувати поезії. Насамперед мою українську найчудовішу п’ятірку — Тичину, Свідзінського, Антонича, Рильського, Бажана. Звісно, поза конкуренцією, Шевченка. Далі — Чубая, Вінграновського і… дуже багатьох. Ну і в пристойних перекладах, на жаль, більшості російських, Роберта Фроста, Емілі Дікінсон, чеха Ярослава Сейферта, греків Ріцоса і Кавафіса, у гарних українських — Лорку, сербку Десанку Максимович, поляків Віславу Шимборську, Збіґнєва Герберта (на жаль, для мене поезія Мілоша — це лише поезія холодного розуму, втім, як і частково в Бродського), японців Мацуо Басьо, Іссу, Ісікаву Такубоку… китайців брата Лі Бо і друга Ду Фу, як назвав їх той же Лишега, чілійку Габріелу Містраль, француза Анрі Мішо… Ну і росіян, звісно, в оригіналі, які, я певен, Путіна б не підтримали — Осипа Мандельштама, Анну Ахматову, Ніколая Заболоцького, Арсенія Тарковського, Ніколая Рубцова, Марію Петрових…
Написав, і на душі полегшало. Моя компанія (назвав, зрозуміло, тільки частину імен) — це ті, в обійсті слова котрих можна прихилити голову. Але не тільки захоплюватися новизною тексту, тим, що ось цей написав так, як ще не писав, не казав ніхто. Відчути поряд з новизною пульс тої людяності, яка в сучасній літературі ще існує, у якій ще є надія. Щось невловиме, що цю надію зберігає. Де можна залишити мовби на сховок і свої думки. І бути певним, що в цих людей є те, що неодмінно покличе повернутися. І ще, знаєте, так бува, кличе вогник у домі того, кого ти знаєш, чи вогонь, що на узбіччі дороги, де ти колись сидів у добрій компанії.
ІV. Нява й Інтеграл
Повість-есей
1
Це мав бути роман, твір про одну із загадок людського буття, які мене найбільше цікавлять. Точніше, загадок такого феномену, як людина взагалі. Але я вирішив написати про конкретну людську долю, чоловіка, котрий жив (чи й досі живе) насправді, а заодно поміркувати про людину, більше про тих, кого багато хто і людьми не вважає.
А підштовхнуло мене до цього інтерв’ю в одній із найкращих українських газет з однією доволі знаною письменницею з відомого західноукраїнського міста, де письменників (членів, членкинь і не членів спілок, асоціацій) найбільше в нашій країні на квадратний метр. Пані казала про те, як їй набридло зображання у творах українських колег, а найбільше в романах, всіляких невдах, ізгоїв, лузерів і т. д. І як їй нарешті хотілося б прочитати український роман про сучасного позитивного героя, людину ділову і діяльну, багату, яка б показувала, як чесно досягти успіху. При цьому пані не приховувала зневаги до всіляких хлюпиків і невдах.
«А як же вся світова література? — подумалось мені. — Вона ж переповнена такими хлюпиками, нездарами, зайвими людьми. А успішні досягають успіху лише йдучи по головах, а часто й трупах. Геть як у житті реальному. А письменники, якщо й співчувають, то тільки цим нещасним».
Отож, мій роман був би свого роду полемікою з цією пані, але навряд чи її переконав би, якщо вже не переконали доти написані твори далеко ліпшими й відомішими майстрами, ніж я, насамперед класиками.
Та чи й варто було її переконувати?
Може, справді варто?
Раптом мені пригадалися, стали наповнювати простір, оживати, ледь не простягати руки персонажі, котрих слід було, за велінням пані письмачки, викинути геть. Насамперед примчався на своєму Росінанті худорлявий, напівбожевільний з точки зору «правильних читачів» гідальго Дон Кіхот, а далі герої Стерна, Гофмана, Гоголя, Бальзака, Флобера, Достоєвського, Кафки, Пруста (хоч і витончені аристократи, але замість того, щоб гребти грошики, терзаються бозна чим), Фолкнера, Стефаника, Підмогильного, Андріяшика, Ульяненка… і… їх так більшало, що довелося виходити на вулицю, а там сусід зі своїми скаргами, а далі зграя бомжів-безхатьків. Я став подумки шукати, кого б їм протиставити — багатого, успішного, до того ж позитивного, морально досконалого. У житті такого не було. У літературі знайшов хіба що Робінзона Крузо, тільки він жив і діяв самочинно на безлюдному острові, доки не з’явився П’ятниця, до того ж не був надто багатим. Ще й самотнім. Поруч стали хіба що герої соцреалістичних творів, та з романів деяких сучасних українських письменників, котрі на письмі чесно заробляють цілі маєтки, а не крадуть і не беруть хабарі, не обдурюють, як то насправді. Але ж пані вимагала ще й переконливих героїв, а таких у соцреалістів, нацреалістів і постморденістів не водилося. Хоч сядь та плач, а заодно переписуй усю літературу. Правда, є герої, які борються, та й вони зазнають поразки, як от старий рибалка Сантьяго у Хемінгуея. Назвати успішним його ніяк не можна — акули з’їдають спійману ним рибину.
Жарти жартами, але проблема існує. Не проблема, а проблемище. І тут письменникам набагато легше, ніж Творцеві чи пані Природі. Бо письменникам, теперішнім чи колишнім, що — взяв і нафантазував (хоча щось не фантазують у правильному напрямку), а реальний світ ось він, як і література — аж кишить невдахами, каліками, тими, хто простягає руку в надії на копієчку (негідників, котрі на цьому роблять свій бізнес, не рахуємо), хто взагалі напівбожевільний або й зовсім несповна розуму. Де вони взялися, чому вони такі, яке мають право взагалі існувати на цьому світі… А таки ж існують, і добропорядні люди сахаються від них, мов дідько від ладану. Інші співчувають, але теж на вулиці поспішають бридливо пройти повз. І питають (себе, подібних): «Хто заважає цим (безліч негативних епітетів) жити, як належить?» У тому-то й річ, що ніби й ніхто, а вони живуть. Не так, як треба, а як уміють. А поруч ті, у кого свої принципи: «Краще їх не помічати». А вже помітиш, то висловити своє «фе».
Не раз доводилося чути про всіляких нещасних й інше: «Чому ж він не бореться, чому опустив руки?» Неправда, бореться, чіпляється за життя, як може. Ті безхатьки, котрі збирають порожні пляшки, щоб здати їх за копійки, макулатуру, металобрухт і т. ін., часто гарні колись чоловіки й жінки, ще й як чіпляються за життя. Інакше не вміють.
А ще існують аутисти, дауни, люди з психічними й рідкісними хворобами, кількість яких збільшується. Проте щось мені заважає визнати вчення Дарвіна про еволюцію видів. Про те, що в цьому світі просто-напросто виживає сильніший (і повинен вижити), а доля лузерів гідна хіба зневаги. Що це такі собі живі «відходи виробництва».
І як виконати побажання чи заповіт класика, котрий повчав, що в людині повинно бути все прекрасним — і тіло, і те, що в помислах… Думка. Правда, кардинальний спосіб, як досягти цього, зокрема щодо тіла, бо само собою розумілося, що в людини, досконалої фізично, буде й гарна мораль, винайшли у давньогрецькому місті Спарта. Тут усі громадяни були зобов’язані приносити новонароджених малюків до ради старійшин, і сивобороді мужі ретельно оглядали тих пуцьверіньків і визначали їхню подальшу долю. Гарно виглядаєш, міцненький, очі світяться розумом — живи, примножуй у майбутньому славу і справу спартанської держави. Хирляк, якось не так тіпаєшся, оченята каламутні — таких викинути у провалля. І викидали, і батьки, звиклі до бездушного, але правильного закону, не протестували або майже не протестували (бо були й такі, хто пускав сльозу за своїми чадами або гірше того — вдавався до істерик) і тремтіли, щоб вродилося дитятко гоже, таке, як належить. Тих, котрі були визначені до життя, гартували (особливо хлопчиків), і виростали вони нівроку.