Страница 59 из 73
Так от, якось я теж подумав: «А яка ж моя компанія?» Тобто ті автори, яких я читаю й перечитую, які подобаються, раз прочитані, і ти береш їх до «своєї компанії». Ні, не втираючись до неї, Боже борони, а вважаючи цих людей своїми, тому, що лягають на душу, припадають до душі, вносять у неї спокій чи, навпаки, тривогу, яка теж у той момент потрібна тобі для подальшого життя й руху. Які додають щось несподіване до твого розуміння світу. У яких є оті безцінні, незнані досі порухи людської душі, боріння серця, осмислення життя так, що тебе дивує. Іноді не власне осмисленням, а тим, що так можна думати, бо думка хоч і спантеличує часом, але начеб розсуває обрій. Автор не обов’язково має бути знаменитим, іноді й зовсім невідомим, але ти раптом відчуваєш: він — твій. Вже твій, і ти надалі чекатимеш, що він ще написав. Люди з «моєї компанії» добираються до чогось такого, до чого й мені хотілось би, але не завше вдається, швидше більше не вдається. Водночас їхня глибочінь заворожує, як зображена у вірші Євгенія Євтушенка (хоч він і не мій автор), якого колись вивчали в школі і який так і називається: «Глибина». Його ліричний герой стоїть на палубі пароплава, який пливе сибірською річкою Ангарою, вода чиста-чиста, навіть видно дно з камінцями під товщею прозорої води, тож здається, тільки простягни руку — дістанеш, а насправді — далеко. Автор чи його герой мріє про написання таких творів. Але мені подобаються й інші твори — художні, наукові, філософські, у яких доводиться продиратися через зміст, мов через хащу, але чогось-таки хочеться пробиратися, а от в інших — ні. Можливо, тому, що знаєш: за хащею побачиш сонячну галявину. Або є сенс продиратися заради порятунку власного життя й вибратися з хащі, у якій опинився.
Цей порятунок в дотику до слова часто відчуваєш неусвідомлено. Потрібних слів ще немає, ти й не знаєш, які вони, але є потреба їх шукати. Або як бажання побачити, що ж то за пташка, яку не бачиш і не знаєш, як вона називається, а співає там, у гущавині.
Іноді в таких творах дивно поєднуються прозора глибина і подібна до хащі складність, хоча б, здавалось би, це речі непоєднувані. Зрештою, таке поєднання починається у давніх філософів-антиків. Це ще дивніше, коли запитаєш себе, на кого було посилатися у своїх міркуваннях першим давньогрецьким філософам? Хіба на Бога чи, за тодішніми уявленнями, на богів. Але вони рідко до своїх богів зверталися.
Тут найперша і найбільша любов — Сократ. Не знаю, чи Платон справді тільки записав і передав те, що казав у своїх бесідах Сократ, чи приписав йому частину своїх думок, але відчуття пульсування отієї думки, те, як у ній відбивається життя, його осмислення — дивовижне. І це в V столітті до нової ери! Коли видавництво «Грані-Т» запропонувало мені підключитися до їхньої серії «Життя видатних дітей» і написати короткі повістини чи великі оповідання про дитинство п’яти видатних особистостей, які вплинули на розвиток людства, я, ні хвилини не вагаючись, першим назвав Сократа. Платон писав, що Сократ усе життя любив дискутувати й ставити іншим запитання, які стосувалися плину й сенсу життя, людського вибору в тих чи інших ситуаціях. Мені захотілося уявити, які запитання міг поставити хлопчик Сократ, Сократик по-українськи, у дитинстві своїм ровесникам і дорослим, над якими питаннями життєплину вже тоді думав. Так народилася повість «Запитання афінського хлопчика», яка ввійшла до збірки «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілі і Енн Бронте».
Взагалі ж мені іноді здається, що справжня, як кажуть, питома за своєю суттю філософія на грецьких філософах-антиках і закінчується. На Сократі, Платоні, Аристотелі, Алківіаді, Зеноні, Парменіді і їхній «компанії». Бо римські із Сенекою включно були вже певною мірою вторинні, їхні праці або спиралися на мислення древніх еллінів, або полемізували (відкрито чи приховано) з ними. А філософія середньовіччя від Августина до Томи Аквінського і навіть далі спирається на теологію, християнські догми й постулати, які слугують для неї своєрідним «інкубатором». Навіть вільнодумці Спіноза й Декарт у своєму протесті й прагненні мислити вільно все одно огорнуті майже невидимим павутинням. Його не бачимо, особливо на відстані, але воно є, і в якийсь момент це відчуваємо.
Справжня принципово нова філософія для мене постає в працях Іммануїла Канта. Проблеми людської свободи та моральності, які постають у Канта, — це думки, судження Канта і нікого більше. Це прагнення думати над тим, що становить сенс буття, що, зрештою, змушує думати. І вершини — знамениті чотири кантівські тези-антитези. Вони захоплюють і болять. І апелюють, як ніщо інше.
Вже за одну думку про те, що мистецтво не можна творити поза формами нашого чуттєвого споглядання, Кант близький мені. Він допомагає не сприймати сучасні суто умоглядні фокуси, добування так званого інтелектуального й оригінального слова, від якого відгонить чимось нелюдським, холодним, механічним, таким, що заперечує саме життя… І тут я погоджуюся з Олегом Лишегою, що «гра в бісер», по суті, це відчай перед реальним життям, додам: і страх через неможливість його сприйняти. І тут приходить полегшення, те, що дозволяє усміхнутися: тож ще у XVIII столітті саме про те, що мистецтво, творчість повинна йти від почуттів, від почування світу, по суті, і писав Кант.
Далі були, звісно, К’єркеґор, Ясперс, Фромм, Фрейд (як філософ), Камю, Берґсон, Розанов, українці (таки українці!) Памфіл Юркевич, Микола Шлемкевич, Сергій Кримський, яких іноді теж перечитую. Про глибу Сковороди окрема розмова, вистачить сил і часу — напишу. Скажу тільки, що звинувачення Сковороди в життєвій нещирості, які з’явилися в деяких наших есеїстів, рішуче відкидаю.
Один із моїх улюблених філософів — Мераб Мамардашвілі. Його називають часом неокантіанцем, але, гадаю, це не зовсім так. Він філософ, що повернув філософії здатність думки, просто думки, вільної від цитат, показав процес думання і водночас ввів літературу як повноправну частину філософії — філософію слова і художнього зображення, що виростає з мислення (не письменників, а філософа) — на прикладах аналізу творчості Пруста, Кафки, Мандельштама… Серед філософів, якими захоплююся, Хосе Ортеґа-і-Ґассет і Еміль Чоран (Сьоран). Останнього звинувачують в депресивності й насаджуванні ідей суїциду, але для мене насамперед він — зразок вільної глибокої думки. Ну, а вислів Мамардашвілі «Про що б ще помислити» став і моїм життєвим кредо. Як то кажуть, у міру можливостей, а не з бажанням думати.
…Далі я хотів так само, або й більше, зупинитися на творчості улюблених письменників за принципом «чому та за що». Та просто назву тих, кого тягне перечитувати, що я й роблю. Чому, я написав вище. Насамперед повинен сказати про свою велику вину перед Чарльзом Діккенсом. Колись, у молодості, беручись перечитувати те, що читав у дитинстві, я після кількох сторінок погордливо відкладав книжку — занадто сентиментально, просто, мелодраматично, не сучасно, себто не модерново! Тепер же розумію, яку велику космічну людяність, у якій людська душа така ж, як неозорий космос або й більше, я відштовхував. Ні, просто людяність, суть людського існування — простого, як сантимент, коли когось пожалів, і глибокого, як весна, літо, осінь, зима, у яких мешкає світ, яким належить людина, котра мусить жити й виживати. Просто живе, маленька чи вже доросла. У «Пригодах Олівера Твіста», «Посмертних записках Піквікського клубу», «Домбі й синові», «Холодному домі», «Девіді Копперфілді» — зрештою у всьому Діккенсі, підозрюю, і тому ще мною не прочитаному. Те, що перечитую, — «Ідіот», «Брати Карамазови», «Двійник», «Бідні люди», «Гравець», «Неточка Незванова» — гадаю, автора називати не треба. Достоєвський, як і Гоголь (в усій своїй повноті й суперечностях) — вічна любов. Як і Кафка, особливо його «Процес», «Замок», «Щоденники», «Вирок» (на мій погляд, найкраще, найглибше оповідання взагалі будь-коли і будь-ким написане). Далі Фолкнер, головні твори якого для мене — «Світло у серпні», «Як я помирала», «Сарторіс», «Ведмідь», «Запах вербени», «Сільце». Страшенно зрадів, коли здійснилася моя мрія — прочитати «Світло у серпні» українською. Та й переклад Олега Короля, на мій погляд, вдалий. Як то кажуть, окрема подяка пану Олегу Жупанському, видавцеві.