Місяць, обмитий дощем

І Лєнін, і Санов…

Цей чоловік називає себе справжнім українським патріотом і справжнім націоналістом. Ходить на мітинги, маніфестації й збори та зустрічі з демократичними депутатами. І, на відміну від багатьох патріотів, читає не лише праві українські газети й політичну літературу, а й літературу художню. І ось яка розмова якось відбулася між нами (передаю дослівно). Заговорили про Володимира Винниченка.

Мій знайомий розмірковує, що Винниченко був поганим політиком, але гарним письменником. Я погоджуюся і кажу, що пора б у незалежній Україні, де вже перевидали «Сонячну машину», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово за тобою, Сталіне», оповідання й п’єси Винниченка, перевидати нарешті й «Чесність з собою».

— Навіщо? — знайомий-патріот питає трохи здивовано.

— Я вважаю цей роман, мабуть, найпсихологічнішим у творчості Винниченка.

Знайомий, справжній український патріот, задумується, а тоді каже:

— Але ж його критикував Лєнін.

— То й що? Лєнін назвав у приватному листі «Чесність з собою» «архіпоганим наслідуванням архіпоганого Достоєвського». Я люблю творчість і Достоєвського, і Винниченка. Як і багато хто.

— Але раптом Лєнін критикував справедливо? Він же розбирався в літературі. Он про Толстого скільки понаписував.

— То ж бо й воно, — кажу, — що понаписував. Як і про багато що… І кого.

— Але якось воно не те… Може, обійдемося без цього роману… У Винниченка є багато іншого.

Тут я остаточно зрозумів, що й над нашими видавцями досі тяжіє ленінська оцінка цього роману Винниченка. Патріоти то патріоти, але ж «Лєнін сказав». Можна, виявляється, скидати пам’ятники колишньому вождю, але досі сприймати його оцінку твору українського письменника.

Ця розмова схожа на іншу, з київською пані, причетною до літератури. Я висловив їй жаль, що до книги творів Євгена Гуцала, виданої не так давно, вже в незалежній Україні, не ввійшла його повість «Двоє на святі кохання», яку вважаю поряд з оповіданнями і повістю «Родинне вогнище» кращими у Гуцала.

— Але ж її критикували, — сказала ця пані.

— Так, критикували. І пам’ятаєте — хто?

— Я ще тоді була надто юною.

Я розповів, що добре пам’ятаю той 1972 рік, коли у журналі «Вітчизна» з’явилася повість Гуцала, а слідом за нею в газеті «Літературна Україна» розгромна рецензія сумнозвісного громителя живого слова в українській літературі Лазаря Санова (справжнє прізвище Смульсон). Як ми тоді зачитувалися повістю Гуцала й обурювалися вульгарним смульсонівським погромом!

— Зачекайте, але ж мені казали, що Євген Пилипович сам визнав критику справедливою. Ось чому, напевне, ті, хто вкладав його вибране, не внесли до нього цю повість.

— А який то був час — пригадуєте? Стартувала маланчуківщина. І Гуцало, щоб далі видаватися, був змушений посипати голову попелом. А я, пригадую, радів тому, що повість не лише була дуже психологічною і відвертою, а й тому, що у «Двох на святі кохання» рефлексії героїв повісті, за надмір яких і нападав Санов-Смульсон, поставали філософією. Самі рефлексії. І почуттів героїв, і життя в цілому. Рефлексії-філософія — це ставило Гуцала нарівні з кращими зразками європейської літератури. Такого в тогочасному Укррадліті ні в кого не було. То чого ж досі зважати на критику Санова?

Пані знизала плечима — не відаю, мовляв.

Я ж подумав про комплекси, що мучать нас досі. Написав Лєнін, написав Санов. Значить, щось було не те. Ліпше перестрахуватися. Досі. Захотілося заспівати в бадьорому ритмі сумну пісеньку, переінакшивши трохи слова: «І Лєнін такой молодой, а Санов опять впереді».

Серпик «правильного» Місяця

— Найнещасніші люди — українські письменники, — сказав якось Михайло Слабошпицький, сам знаний письменник.

А найнещасніші письменники — сучасні українські супермодерністи (не плутати зі справжніми модерністами) й «найпостмодерністичніші» постмодерністи. Ті, яким не потрібні читачі, бо вони пишуть самі для себе й для критиків у надії потішитися черговою, найчастіше замовленою або й самими написаною позитивною рецензією. Вони ж тішаться вигаданими їм подібними численними преміями, за якими ніщо не стоїть — ні грошові еквіваленти, ні ліпші наклади, як, наприклад, після присудження майже безгрошової Гонкурівської премії, лише шматок паперу з високими словами про видатні заслуги перед літературою ім’ярек. Хіба можна похвалитися лауреатством. І робити вигляд, що та премія чогось варта.

Молода просунута поетеса сказала, що зневажає всі збірки, видані накладами понад 500 примірників — вони, мовляв, нічого не варті, вона цінує лише «справжні» книжки, наклади яких 100–300 штук. Ще відоміший поет і прозаїк, лауреат і один із творців отих численних псевдопремій, у вузькому колі відверто заявив, що його зовсім не цікавить те, що кажуть якісь там так звані читачі, важить лише думка 15–20 колег по перу й критиків. А чи купують його книжки — (цитую) «по барабану».

Як то кажуть, приїхали. Даремно нагадувати про мільйонні наклади Маркеса, Павича, Еко, Борхеса, Кундери, Ле Клезіо, Кортасара, Ондатже та ін., яких вони нібито шанують. Названими письменниками читачі захоплюються, бо є і про що читати. Наявність інтелекту, як то кажуть, видно неозброєним оком. Письменник, який твердить, що література — це лише гра і ніщо інше, недавно висловився, що він пише, що хоче і як хоче, а от ті, хто працює з комерційними видавництвами, мусять пристосовуватися до вимог їхніх власників. Як автор, чиї твори публікують у видавництві, яке має статус комерційного, заявляю, що це відверта брехня. Жодних вимог щодо змісту не було. Пишу, як мені подобається. Лише раз попросили змінити назву роману. Але це бувало й у інших видавництвах, і справа автора — погоджуватися чи ні. До речі, в тому ж видавництві виходили книжки Забужко, Іздрика, Андруховича, Жадана й інших таких авторів чималими накладами, а їх попсовиками аж ніяк не назвеш. Чи й вони вже «попсовики»?

Справа, швидше за все, в іншому. Апологетам малих накладів нема чого сказати (хіба що для отих 15–20 приятелів), то їх і не читають. А почули б вони, які цікаві, образні й, пардон, інтелектуальні думки висловлюють на зустрічах і презентаціях ті, хто читає — прості педагоги, студенти, інженери, навіть пенсіонери й домогосподарки, яких цей письменник-гравець в одному з інтерв’ю назвав віслюками за любов до нібито «паралітератури». Ті, хто все-таки купує книжки в наш непростий час. Люди все ж уміють читати, сприймати порухи людської душі в часи і теперішні, й минулі, бо вони були завжди, ці порухи. Вміють співпереживати. Довіряти письменникам. Їх цікавить народна доля і конкретні людські долі, людина, яка шукає себе в цьому світі. Поки є такі читачі, варто писати не лише для авторів інтернетівських рецензій. Апологетам мізерних накладів як свідчення високого інтелекту лишається хіба втішатися марнославством. Хоча в їхніх текстах переважно вторинні думки й образи, пережовування давно відомого, яке видається за оригінальне. Або ж нескінченні цитати. Цитати і посилання. Відверті й приховані. Тобто намагання обдурити тих, хто книжку все ж придбає.

Недавно справді знаний і уважний до слова Петро Сорока у своїх щоденниках «Жбан, повернутий назад» бідкався, що низка гарних письменників (не постмодерністів) теж видаються манюніми накладами по 100–200 примірників. Ось який парадокс. Чи, може, постмодерністи зарахують цих традиційних, добротних авторів-неореалістів до «справжніх» письменників через маленькі наклади?.. Навряд…

В опитуванні, яке провела авторитетна й інтелектуальна газета «День», очолювана волинянкою Ларисою Івшиною, більшість і авторів, і читачів говорять про потребу в нашій літературі звичайних людських історій, не «мильних», а таких, що промовляли б до душі і серця. Отже, є потреба в читанні. Якісному читанні. Як і потреба в справжній якісній літературі. І не має значення — модерністська вона чи традиційна.

Наостанок пригадується східна притча. Одному правителю сподобався серпик молодого Місяця — такий витончений, естетичний, кажучи по-теперішньому. І він видав указ, щоб Місяць не смів збільшуватися. А Місяць ріс і ріс, поки не став великим, аж ніби гарячим. Правитель дав наказ стріляти по такому неправильному, негарному з його погляду, Місяцю з луків і пращ, щоб відбити зайві шматки. Через кілька днів Місяць справді став меншати. Правитель вельми зрадів і велів усім оголосити про великий успіх і утвердження справжнього маленького Місяця. А той, як на те, через кілька днів знову почав рости. Правитель звелів видати новий указ, у якому великий Місяць називався і неправильним, і таким, що на нього не варто дивитися. Той, хто це робитиме, вважатиметься людиною без доброго смаку і буде позбавлений милостей правителя.