Місяць, обмитий дощем

Усе ж, пише Бродський, можливо, Провидіння не надто раділо своїй перемозі, бо воно подарувало Росії й світу Андрія Платонова. Майже половину свого есею Бродський присвячує розповіді про самого Платонова, його долю й аналізу його творчості, зокрема романів «Котлован» і «Чевенгур». Не буду переказувати написане покійним паном Йосифом, охочі можуть прочитати ту ж «Катастрофу у повітрі» або його післямову до виданого колись в Америці «Котлована». Скажу тільки, що Платонова він вважає найбільшим письменником ХХ століття взагалі, ставить його вище за Джойса, Музіля й Кафку, а про блискучого стиліста Владіміра Набокова, який на Заході часто стоїть в одному ряду з Достоєвським і Толстим, пише, що Набоков проти Платонова — як канатоходець проти альпініста, котрий підкорив Джомолунгму.

Ось так, не більше й не менше. Андрій Платонов, безумовно, великий і надзвичайно оригінальний письменник, хто б сумнівався. Ну, а зі смаками, як відомо, не сперечаються.

Вражає в есеї Бродського не це. І навіть не те, що він, по суті, так і не доводить, у чому ж Платонов підібрався так близько до розгадки таємниць Провидіння. Вражають і змушують замислитися висновки автора есею.

Ніхто не стане сперечатися з твердженням про велику автономність Платонова як письменника, навіть з тим, що «його автономія — це автономія самобутнього метафізика, по суті, матеріаліста, котрий намагається зрозуміти Всесвіт незалежно від інших, дивлячись на нього з брудного маленького містечка, загубленого, наче кома в безкінечній книзі континенту, який розкинувся так широко». Правда, тут досить пригадати Фолкнера з його Йокнапатофою, щоб виникло бажання посперечатися з дещо навіть дитячим твердженням про велич того чи іншого письменника. Суперечку викликає і головний висновок Бродського: «Великий письменник той, хто продовжує перспективу людського світовідчуття, хто показує вихід, пропонує шлях людині, в якої розум зайшов за розум — людині, яка опинилася в глухому куті».

У такому глухому куті в умовах нової дійсності опинялися якраз герої Платонова, і письменник добре це показує, по суті, вміло використовуючи штампи того часу. Але виходу він якраз і не показує. Хіба що, коли розуміти як вихід мовні експерименти, неповторні синтаксичні конструкції. Чи своє і своїх героїв підкорення мові того часу? Теж глухий кут. Формула Бродського, що таке великий письменник, правильна за змістом, але суть… Суть вислизає.

Отут і підходимо до першої великої помилки Бродського. На наш погляд, осягнення таємниць Провидіння полягає не в заглибленні в мову, використанні її можливостей (Бродський наголошує на російській, але немає мов великих і малих), а у заглибленні в психологію відчуттів людини, у таємниці, у космос людської душі. Це було особливо яскраво й глибоко виражено в Достоєвського, Гоголя, Флобера, Фолкнера, Пруста, Кафки, Грасса, Селіна, Стефаника, Підмогильного, Андріяшика, Кутзе — цей ряд можна продовжувати й продовжувати, але майже не було у Джойса і, на жаль, у Платонова і модного донедавна Павича. Експерименти з мовою, використання її можливостей, аж доведення до (за Бродським) «мовного скаженства» — так. Але космос душі — це якраз розширення людського світовідчуття, це зовсім інше, це розширення Всесвіту всередині тебе. Відкриття нової планети із зовсім іншим розумінням життя. Як тут не згадати Сковороду: «Брось Коперниковы сферы, глянь в сердечные пещеры». Справді, те, що відбувається з порухами людської душі, з борінням серця зі світом за цю ж душу, з прагненням пізнати себе і Всесвіт, — це розгадка таємниці таємниць, яка й показує, заради чого живе (чи існує) людина. Чи то академік, чи простий селянин. Мені здається, коли читаю гарного глибокого письменника, в якого є щось незримо більше, ніж інтелектуальні вправи, гра словами, ніж ота відома «гра в бісер», якою так захоплюються інтелектуали-письменники й псевдо-інтелектуали, тож коли читаю такого, очікую: от-от відкриється таємниця таємниць. Таємниці Провидіння. Ні. Не відкриваються. Але ж не в мене одного виникає відчуття, що вони десь поруч. А інакше навіщо людині дана душа, часто така глибока, і прагнення до розгадки таємниць Світу й буття в ньому?

До речі, до відома наших постмодерністів і словесновправників, які сплять і бачать себе нобелістами та іншими міжнародними лауреатами. Перегляньте списки лауреатів Нобелівської, Букерівської, Дублінської, Гонкурівської та інших престижних премій, навіть премії Кафки за останні десять-п’ятнадцять років і ви побачите, що присуджувалися вони за твори сюжетні, чи художні, чи документальні (як в Алексієвич), з неодмінною присутністю живих людей, а не тільки словесної еквілібристики; навіть з елементами детективу, як у Памука, Льоси, Модіано… Шведські, британські та інші академіки й письменники (ба, і мовознавці), котрі засідають у комітетах і журі, таки мають добрий смак і розуміння, що таке література. Є таке розуміння і в українських читачів, і вже в багатьох філологів. Дасть Біг, те, що відбулося в Європі, відбудеться й на хуторі, що зветься Україна.

Більше того, так хочеться вірити, що якийсь саме український письменник першим зазирне за ширму, де Провидіння зберігає свої таємниці. І тоді… А що буде тоді, я не знаю. Може, й дізнаємося, заради чого існує і страждає людина. І чому складає докупи слова, саме мовою (українською, російською, англійською і т. ін.) висловлюючи своє прагнення зазирнути в космос. Космос і космос душі.

Шоу і користь скоромного

Джордж Бернард Шоу, знаменитий англійський й ірландський драматург, залишив у літературі й історії вагомий слід не лише своїми п’єсами «Пігмаліон», «Дім, де розбиваються серця», «Цезар і Клеопатра» і блискучими рецензіями на музичні твори, а й низкою цікавих вчинків. Ну, наприклад, не зовсім відмовився від Нобелівської премії, як француз Жан-Поль Сартр, а лише від її грошового еквіваленту, звелівши віддати суму на переклад шведських авторів англійською мовою, зокрема великого Августа Стріндберга.

Шляхетний чоловік, га? А ще відомий тим, що прожив аж 94 роки, найдовше серед нобеліантів, і в дев’яносто з хвостиком написав п’єсу для лялькового театру «Шекс проти Шева», у якій персонажі Шекс (себто Шекспір) і Шев (сам Шоу) вирішували на боксерському рингу, хто з них ліпший драматург. Теж не слабо!

Ну й нарешті Шоу відомий тим, що майже все своє довге життя був вегетаріанцем, харчувався виключно рослинною їжею і наприкінці земного шляху не без гумору сказав, мовляв, у сімдесят літ його вперто переконували їсти м’ясо, інакше помре. Він не послухався. А от в дев’яносто нема кому переконувати, бо всі ровесники, котрі їли м’ясне, самі давно померли. Прочитавши це, я, грішним ділом, подумав, що ліпше б Шоу їв м’ясце, котлети, антрекоти і що там ще, то, може б, справді віддав Богові душу в сімдесят чи скільки там років, після того, як отримав свою Нобелівську премію. І лишився б у людській пам’яті як гарний драматург, чудовий критик і шляхетний чоловік, котрий сприяв популяризації в англомовному світі шведських та інших письменників.

І тоді він не здійснив би своєї сумнозвісної поїздки до сталінського СРСР, і не був би зачарованим «вождем всіх часів і народів», і не писав би паршивих брехливих статей та не було б виступів, де розповідав, як прекрасно живуть радянські трудящі, повні достатку і щастя, а голод в СРСР — то, мовляв, тільки буржуазна пропаганда.

Шоу дозволяв возити себе показовими «потьомкінськими дерьовнями», зустрічався з передовиками виробництва і заплющував очі на те, що, скажімо, побачив у «Країні Рад» майбутній Нобелівський лауреат Андре Жід — бідність, відсутність свобод і наявність репресій. А Шоу писав оди Сталіну. Назвав його «вчителем трудящих».

А може, те трапилося тому, що не їсти м’ясо людині, навіть такій видатній, таки шкідливо? До речі, найбільший людиноненависник і вбивця Адольф Гітлер теж був вегетаріанцем. Це я не проти вегетаріанства взагалі, а всього лиш про два конкретних випадки. І це моя «відповідь Чемберлену», себто на численні статті останнього часу, зокрема в Інтернеті, що доводять, які агресивні й бяки ті, хто їсть м’ясо, і які виключно лагідно-правдиві цяці ті, хто його не вживає. Що теж цікаво — одна з п’єс Шоу називалася «Учень диявола».