Місяць, обмитий дощем

Я не раз повертався до цього твердження Кестлера, сперечався з ним. І поступово, як не дивно, перед моїми очима поставала наша блакитна, така прекрасна з Космосу планета, планета без людини. Без загазованих і загиджених міст і цілих територій, без вибухів, руйнувань, мільйонів безглуздих смертей на дорогах і поза ними. Без постійних руйнувань і трагедій, які пережило людство. Земля, вкрита могутніми лісами з величними деревами, з прекрасними луками і степами, з ріками, повними риби, з безліччю квітів та інших рослин, а на тих луках, в степах, в лісах пасуться великі й маленькі тварини, літають птахи і комахи. Частина з них є хижаками, отже, й мисливцями. Але що таке ці полювання й смерті порівняно з тим, що відбулося на Землі з людиною? І хіба не людина знищила тисячі й тисячі видів тварин і рослин?

Мені можуть заперечити, що в такому разі не можна було б нікому навіть помилуватися могутністю слонів, граціозним бігом тигрів чи гепардів, полюванням лисиць, ширянням орлів і лелек, стрімким летом ластівок, навіть тим же метеликом, котрий сів на прекрасну квітку, почути тужливе курликання журавлів, гудіння бджіл…

Але хіба це все призначене лише для того, щоб ним милувалася й слухала людина? Воно існує саме по собі, як вияв життя, яке намагаються знищити й масово знищують. Милуватися? Мисливець теж, буває, милується польотом качки чи більшої птахи, перш ніж вистрілити в неї… Чи бігом нещасного зайця, майбутнього компонента рагу, або гепарда, на якого полює заради шкури, що піде на шубу розманіженій дамі, моральність якої нерідко дорівнює нулю або близько того.

Осмислення людського життя все більше приводить до висновків про його абсурдність. Я вірю в Бога, але яка ж дика самовпевненість вважати, що слабка, люта, жорстока істота людина така ж безсмертна, як і Бог, її творець, що їй відведено не коротке життя, а безсмертя. Як не прикро, але людський мозок так само відключається зі смертю людини, як вимкнений зіпсований комп’ютер, що відслужив свій термін, з якого стирається вся записана інформація. Так само зітреться все людське життя, вся прочитана пам’ять про подорожі, побачені собори й картини. То яка різниця — бачили ми їх, все, що ввібрало тимчасове наше око, частина того ж мозку, чи ні…

Відчай у більшості релігій є одним із найважчих гріхів, але вищий прояв відчаю — страх перед конечністю нашого існування — це якраз і є мрія про людське безсмертя, існування й зустрічі в потойбічному світі й т. д.

Слова Кестлера жорстокі, можуть здаватися одним з проявів мізантропії, але вони справедливі. І, мабуть, треба таки визнати це. Від одного зі священиків довелося почути, що тварин не варто жаліти, оскільки в них немає душі. Якщо таку безжальність людини виправдовує священнослужитель, то щось справді негаразд в Данському королівстві.

Французи святкують як найбільше національне свято не День проголошення республіки чи іншу дату, а День взяття Бастилії, бо із взяттям і зруйнуванням отої нещасної в’язниці, у якій сиділи всього семеро в’язнів, кажуть, все почалося. Якщо йти за цією логікою, то в історії людини все почалося з того моменту, коли Адам і Єва з’їли яблуко з дерева пізнання Добра і Зла. От тільки, боюся, нікому буде його святкувати, цей день, якщо його б визначили.

Але тоді прийде історія за Кестлером, у якій не буде того, що було. Але її не буде кому описувати. Не буде й тьми, яка засліплює. Життя існуватиме само по собі. Без людини — глухого кута еволюції.

Щоправда, люди навчилися будувати бункери та інші пристосування, щоб уціліти. І тут раптом згадується оповідання «Колесо» іншого англійського письменника — Джона Уіндема. Дія в ньому відбувається в несвітлому майбутньому після вселенської катастрофи, що спіткала людство. Люди, які уціліли і живуть схожим на первісне буттям, категорично забороняють будь-які винаходи. За це чекає смерть. І ось один хлопчисько робить собі круглячок, тобто колесо, яке котить перед собою. Це бачать дорослі, хлопця, як першопризвідця майбутніх нещасть, хапають і мають стратити. І тут до суддів приходить дід малого й каже, що то він змайстрував те прокляте колесо й дав онукові погратися. І діда страчують, а внука, який насправді знову винайшов колесо, відпускають.

Дві помилки Йосифа Бродського

Як би там не було, Йосиф Бродський був таки великим російським поетом. Можливо, найбільшим у ХХ столітті. За поетичною майстерністю, шириною і глибиною тематики, інтелектом, оригінальністю мислення, спорідненістю зі світовою культурою поряд з ним можна поставити хіба що Осипа Мандельштама. Бо Ахматова, Пастернак і навіть найвище цінована улюблена Бродським Цвєтаєва явно тьмяніють порівняно з цими двома — Осипом і Йосифом. Трохи дивно, що два найбільших російських поети були євреями, не приховували цього, хоч і писали російською.

Бродський — яскравий приклад того, як людина може зробити себе сама. Формально маючи лише семирічну освіту, він самоосвітою добився того, що, вигнаний із СРСР, викладав в американських університетах, був визнаним блискучим інтелектуалом. А яку есеїстику писав самотужки вивченою англійською! Тож і свою Нобелівську премію отримав цілком заслужено. І його Нобелівська лекція — одна з найкращих, виголошених у Стокгольмі перед шведським королем і академіками за всю історію.

І тут постає законне питання: як міг цей інтелектуал, видатний поет, ворог тоталітаризму і всілякого насилля, захисник поляків і литовців, апологет свободи написати такий злостивий, навіть брутальний вірш «На независимость Украины»?.. А таки написав, уже доведено, що це не фальшивка. Може, тому, що, як і в більшості росіян, зачаїлася образа: ну як вони, ці «хохли», посміли відділитися! Не випадково ж Бродський якось назвав себе «похмурим послом неіснуючої держави»… Маючи на увазі не СРСР, а колишню Росію. І за півтора року до смерті великий поет оганьбився, заперечуючи право українців на незалежність і самостійне життя, більше того, принижуючи Шевченка і вивищуючи над ним Пушкіна. По суті, Бродський підтвердив слова Володимира Винниченка: «Російський демократ закінчується там, де починається українське питання».

Все ж від написання тої горезвісної римованої рептильки, яка так контрастує з рештою його творчості, Бродський не перестав бути великим поетом й есеїстом. Бо заперечувати це означає ставити себе на одну дошку з шолоховським комуністом Нагульновим, для якого куркульський півень не може добре співати тільки тому, що він куркульський. Тобто заперечувати власне суть творчості.

Написання того паскудного віршика було другою великою помилкою Бродського. А першої він, на мій погляд, припустився за десять років до того, у 1984-му, у загалом дуже цікавому й глибокому есеї «Катастрофи у повітрі». У ньому він аналізував становище російської прози ХХ століття, досліджував, чому вона скотилася від великої літератури століття дев’ятнадцятого до тієї, якою стала у примітивних текстах усіляких бубеннових, павленків і їм подібних, чому навіть у кращих своїх зразках їй далеко до великих романів Достоєвського і Толстого. Доводить, що причина не тільки в тискові тоталітарного режиму.

Міркування Бродського справді цікаві й небезпідставні. Але висновки якраз помилкові. Основна біда, він вважає, що письменники пішли шляхом Толстого, тобто описової, або, як він пише, міметичної літератури, а не шляхом Достоєвського, який був першим письменником, котрий довіряв інтуїції мови більше, ніж своїй власній, більше, ніж установкам своєї системи переконань або ж своїй особистій філософії. І саме тут починаються суперечності Бродського. З одного боку, він дорікає письменникам, що вони не пішли за Достоєвським, для якого «мистецтво, як і життя, — про те, навіщо існує людина», а за Толстим з його прагненням геть усе описати. А з другого — доводить, що Достоєвський настільки оригінальний, що в нього й не могло бути послідовників. Він, мовляв, так близько підібрався до розгадки таємниць Божого Провидіння, що Провидінню це не сподобалося й воно спрямувало російських письменників на фальшивий шлях.