Місяць, обмитий дощем

Сучасні нагульновці

Не знаю, чи Михаїл Шолохов написав «Тихий Дон», удостоєний Нобелівки, чи хтось інший, а втім, хто здатен розгадати велику загадку справжнього таланту, більша за яку, мабуть, тільки справді вічна загадка любові (тут доводиться погодитися з Григором Тютюнником, змінивши тільки трохи його знамениту формулу: «Не має загадки таланту, є тільки вічна загадка Любові»)? Якщо Шолохов у двадцять два роки не міг написати першу книгу свого роману, то чому Микола Гоголь у такому ж віці міг створити шедевральні «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», Артюр Рембо у 17–18 років — свої геніальні поезії, а Леонід Кисельов до відведених йому двадцяти двох стати одним із найоригінальніших українських поетів?

На щастя, ніхто не оскаржує у Шолохова його авторства «Піднятої цілини». Роман благополучно майже забули на просторах колишнього Союзу, тим більше, що написав його Шолохов нібито на замовлення Сталіна. І розповідає він, як проходила колективізація на Дону і які блага вона приносила донським козакам, а заодно всім селянам шостої частини світу. А проте, доводилося читати, що роман досі вивчають у західних університетах і трактують його як високохудожнє зображення трагедії російського селянина, якого позбавляють землі, а отже, власності, забирають (чи намагаються забрати) в нього його суть, сиріч душу. Отак-то.

У «Піднятій цілині» є епізоди, де сільський активіст Нагульнов разом із іншим активістом Размьотновим, а потім дідом Щукарем слухають ранкові співи півнів, після розмов про життя-буття, майбутню перемогу соціалізму, а за ним і комунізму. Дід захоплено каже, що гарно виводять півні рулади, зараза. Але Нагульнов безпомилково визначає, що то співає куркульський півень.

І промовляє оту свою фразу, у якій заявляє, що «думаешь, если кулацкий когут хорошо поет, то я признаю, что он поет хорошо? Никогда». І дає зрозуміти, що завжди буде краще співати бідняцький півень.

Тобто в основу оцінки співу Нагульнов ставить отой горезвісний класовий підхід. Для нього важливо не те, як співає. Не якість співу, не голос, а те, чий півень співає. Беручи ширше — про що, а не як. Справа Нагульнова, його методика оцінки співу, перенесена в цілому на літературу і мистецтво, жила і працювала в колишньому СРСР, породжуючи масову кон’юнктурщину, написання творів (романів, віршів, поем, пісень, ораторій і т. ін.) на замовлення. Або за покликом горезвісного «внутрішнього цензора».

Хто б міг подумати, що кон’юнктурщина, нагульновщина в різних її проявах відродяться, більше того, стануть процвітати саме після Євромайдану і Революції гідності. Не десятки, навіть не сотні, а вже за тисячі жвавих, нав’язливих авторів взялися «оспівувати» Майдан, героїв Небесної сотні, а далі й так звану АТО і героїв АТО. Свідомо беру слово «оспівувати» в лапки, бо нічого доброго в тому «оспівуванні» майже нема. Народилися справді гарні, пронизливі, такі, що беруть за душу, як і пісня «Пливе кача по Тисині», вірші й пісні. Але їх мало, більшість же — це набір загальних фраз, де любов до України декларується штампованими словами, без почуттів і виявів власне любові. Скільки один автор може написати віршів про Майдан, про Небесну сотню? Один, ну два, ну п’ять… Але таких, щоб дихали справжнім болем і патріотизмом. Та ось довелося стати свідком суперечки самодіяльних поетес в присутності працівників влади й громадськості.

— Я написала 130 віршів про Майдан, — заявляла одна.

— А я більше — 153, — сказала друга. — Я маю більше права, щоб мене видали.

І обох таки видали. Одній з них виділили солідну суму в кілька десятків тисяч гривень.

— Ця книжка має бути в кожній бібліотеці, у кожній школі, — заявив уже колишній голова обласної ради.

Краще б він цього не казав. Збірка ця наповнена високопарними кульгавими словами, без справжніх поетичних образів, почуттів, відверто графоманська, до того ж авторка не була на Майдані. Книжка, вірші в ній викликали знизування плечима в педагогів, а діти… Діти, яких змушують учити ці недолугі віршики, боюся, ніколи не переймуться ідеями Майдану і не полюблять поезії взагалі. Я запитав одного з найактивніших майданівців з Луцька, а згодом учасника АТО, чи він читав цю книжку і як до неї ставиться, і почув відповідь:

— Такі твори тільки принижують тих, хто боровся на Майдані або воює на сході.

Масова підтримка таких творів, я теж переконаний, завдає тільки шкоди. Та, судячи з усього, теперішня влада не розуміє, що високопатріотичною за своєю суттю може бути просто добротна поезія, гарна проза, пісня. Або рядки, хай і болючі, прості, кострубаті, але щирі за своєю суттю. Поезія, проза про природу, людські почуття, про любов до України, що виростає з тих же почуттів, але висловлена не крикливими високопарними загальними фразами, а образами, з яких і постає — не обов’язково голосно, але по-людськи, щиро — та сама любов. Такі твори є, але не вони звучать скрізь.

Не їх підтримують. Гранично відверто висловив думку молодий народний депутат: «Нам потрібні не ваші віршики, а лозунги». Боюся, що це означає відмову від високоякісної літератури як такої. І від «високочолої», і від масової. А отже, від інтелектуального розвитку суспільства й української нації. По суті, усувається багатогранність суспільного розвитку, насаджується однобокість, тільки вже не червоного, а національних кольорів.

Можна було б написати багато про різні аспекти «нагульновщини» по-українськи. Наприклад, про масову підтримку патріотичних не поетів, а чомусь віршоробів родом із Донбасу, яких підтримують тільки тому, що вони пишуть українською, а що і як, то вже неважливо. Про вибіркову критику одних українських співаків, які виступають в Росії, і замовчування негідних вчинків (ба, обігрівання) інших. Тут уже свої закони кон’юнктури. Таке враження, що декому зі співаків просто усувають конкурентів.

Одним словом, сумно, панове. Якщо б ми справді йшли в Європу, то потрібні були б і державі високоякісні проза, поезія, музика, живопис, а не тільки лозунги, втілені в прозових, римованих і неримованих рядках, піснях і картинах. Осмислення життя в усіх його складностях. Глибокі його дослідження. Розвиток думки. Все, що потрібне, щоб Україну за її слово поважали в Європі, у світі. Лозунги теж потрібні, але тільки як лозунги. До чого довели нагульнови, ми вже побачили.

Звісно, справжня література і в Україні твориться і творитиметься. Але хотілося б, щоб її читали, розуміли й підтримували політики не тільки тоді, коли їх посадять до в’язниці. Або принаймні не заважали розвиватися.

А ті, хто напише справжні, великі, високохудожні твори, а не ледь-ледь ритмізовану прозу, замасковану під поезію, не кульгаві вірші-лозунги, не плакати-оповідання про цю гібридну, дивну, але не менш страшну війну, мабуть, як сказав один письменник, бігають з автоматами на тій псевдо-АТО. Ні, не бігають, а сидять в окопах, бліндажах, відстрілюються й захищають Україну. Господи, хоч би їх минули ворожі кулі й міни!

Слава справжнім «графоманам»!

Про поганого письменника, котрий пише твори, художня якість і вартість яких залишає бажати кращого або й взагалі дорівнює нулю, прийнято казати, що такий-то — графоман. Останнім часом дедалі частіше можна почути осудливе: «Наприймали в Спілку письменників графоманів». Справді, наша НСПУ неймовірно розрослася. Як і її обласні організації. Коли їх створювали, спочатку треба було, щоб набралося сім членів СПУ, а потім збільшили кількість до десяти.

Нині в областях щонайменше по 30, а то й сорок, п’ятдесят і шістдесят тих, кого раніше називали професійними письменниками. Не кажучи вже про Київ, Харків і Львів. І що цікаво, навіть у наш, здавалось би, прагматичний час, кількість заяв не зменшується. Недавно один наш письмак сказав з досадою, що він би половину виключив, бо є графомани. Я йому заперечив і відповів майже так, як колись секретар ЦК КПРС Лігачов Єльцину: «Борис, ти не прав». Ім’я, звісно, було інше.