Страница 46 из 73
Варто лише навести назви книг Архипа Данилюка, щоб переконатися в цьому, як і в тому, якими широкими, всеохопними були його оповіді, нариси і дослідження: «Українська хата», «Поклонись народному зодчому», «Скарби народної архітектури Гуцульщини», «Волинь: пам’ятки народної архітектури», «Традиції архітектури регіонів України: Полісся», «Господарські будівлі Полісся», «Давнє народне будівництво на Заславщині», «Народна архітектура Бойківщини», «Українські скансени», «Шляхами України». Ніхто стільки про наші хати, які постають до того ж як великі і світлі українські символи, про таку різноманітну українську архітектуру не писав і навряд чи вже й напише… Творчість і подвижницька праця Архипа Данилюка справедливо відзначені Всеукраїнською премією імена Павла Чубинського.
Вмів розповідати ніби й скупо, по-науковому і в той же час образно, зворушливо і якось так, що долею тих же хат переймалися інші. Одна з його праць називається символічно: «Метафора спільного дому». А одна з останніх — «Незабутнє». Вона про рідне село письменниці, людини великої душі Іванни Блажкевич, котра все життя збирала народний одяг, вишивки, рушники, предмети побуту, переконувала, що проста сільська хата — то велика скарбниця нашої пам’яті.
Востаннє я зустрічався з Архипом наприкінці жовтня 2007 року на краєзнавчій конференції у давньому місті Любомлі, на нашій Волині, теж близькій нам обом. І у виступі на конференції, і дорогою до села, куди ми його підвезли редакційною машиною, Архип говорив про свою мрію — створити в Любомлі музей Волинського Полісся, захоплено казав, яким багатим його уявляє. На жаль, музею досі не створено, а він міг би стати таким же знаменитим, як знані далеко за межами краю Світязь, Колодяжне, Зимне, Берестечко.
Через неповних три місяці його не стало. Справді рано, всього лиш на шістдесят сьомому році життя. На жаль, я дізнався про цю болючу втрату лише 25 січня, на третій день після того, як він відлинув у вічність. Здається, не помилюся, коли скажу, що всі українські хати, давні, як пам’ять, сумували за ним.
І ще, на жаль, передчасно, не доживши до сімдесяти, а то й шістдесяти відійшли у засвіти ще кілька моїх односельчан, які лишили добрий слід в історії не лише села, а й цілого краю. Це насамперед відомий історик, кандидат історичних наук, професор Волинського (тепер Східноєвропейського) університету імені Лесі Українки Іван Кічий, знані педагоги Олександра Хацьор, подружжя Микола і Надія Хомичі (Надя — моя троюрідна сестра, до речі, Коля і Надя дружили з першого класу, разом закінчили школу й педінститут і потім вчителювали), мій колишній однокласник, лісівник Василь Грицюк, мій ровесник і родич Володимир Сич…
А про Архипа Данилюка одна моя односельчанка, довідавшись, що його поховано на Личаківському кладовищі, сказала: «Ти диви, здавався таким скромним, непомітним, а поховали там, де Франка і ще великих людей. Видно, тоже був неабияким чоловіком».
Що правда — то правда.
Схожа на своїх прадідів і правнуків
Галина Гордасевич народилася 31 березня 1935 року у давньому волинському місті Кременець, а 13 березня 2001 року була там же, за її заповітом, похована (померла 11 березня у Львові) на старовинному Монастирському цвинтарі. Сумно-символічно, що саме 13 березня 1952 року Галина Гордасевич була вперше заарештована (як потім довідається, за вміло розробленою провокацією, бо емгебісти вели дівчину, ученицю Острозького педучилища, вже два роки), тоді ж відпущена (гра спецслужб), щоб 20 травня того ж року бути заарештованою вдруге і тепер уже засудженою до 10 років таборів. Як згадувала пані Галина, за день до арешту, 18 травня, несподівано випав рясний сніг і густо вкрив зелені дерева. Такий морозно-весняний символ…
Її доля була міцно пов’язана з історичною Волинню. Донька священика незабаром опиняється разом із батьками в Дубровиці на Рівненщині, а згодом у селі Городець Володимирецького району, де отець Леонід Гордасевич отримує парафію. Школу закінчувала у селі Кричильськ Степанського (нині Сарненського) району. А далі було навчання в Острозькому і Костопільському педучилищах. На той час батько вже був репресований лише за те, що категорично відмовився повідомляти емгебістам, що казали парафіяни на сповіді. Галині вдалося приховати під час вступу до педучилища, що вона донька репресованого. Згодом вона дізнається, що поетесою Оленою Волинянкою, яка в тридцяті роки друкувала патріотичні вірші у львівських і діаспорних часописах, газеті «Волинь», була її мати Олена Хомчук, яка вибрала собі такий виразний псевдонім.
Заарештована, як було сказано у вироку, «за написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Після тюрми у Рівному тендітній дівчині довелося пройти крізь зони в Чернігові, Одесі, Самарі (Куйбишеві). На волю вийшла достроково, у грудні 1954 року, згідно з указом, за яким неповнолітніх на час арешту звільнили від відбуття двох третин строку. Пізніше Галина Леонідівна опише свої поневіряння в автобіографічному романі «Соло для дівочого голосу» з виразними назвами частин твору: «Воля», «Тюрма», «Лагер» (саме так, російською, і буде називати місце каторги). Але, на відміну від багатьох своїх колег-політв’язнів, авторка зосереджується не на фізичних стражданнях, не на смакуванні знущань, а на своїх особистих відчуттях, а головне — показі того, як і в неволі в людях залишається людське, яке не може вбити тоталітарна система, навіть у слідчого, наглядачів і начальника того «лагера».
Юній волинянці (йшов лише двадцятий) з тавром вчорашньої зечки не знайшлося ні житла, ні роботи у Рівному, тож уже через місяць змушена була за оргнабором вербуватися на Донбас, де прожила 35 років. Навряд чи пам’ятають селище Ханжонково біля Макіївки й Донецьк дивну молоду робітницю — різноробочу, асфальто- й трубоукладницю, працівницю друкарні, — яка в коротких перервах від нежіночої роботи сідала збоку не з пляшкою, а з книжкою в руках. І ходила в літстудію, вчилася заочно — у школі робітничої молоді, культосвітньому училищі, Московському літературному інституті імені М. Горького. Лише закінчивши столичний вуз, стала працювати спочатку коректором, згодом редактором в обласному управлінні по пресі, сценаристом «Донбасреклами».
До Спілки письменників прийняли лише через 17 років після виходу першої книжки, коли вже мала три поетичні і дві прозові — донецькі «майстри пера», переважно російськомовні, вперто піддавали остракізму, не хотіли бачити у своїх лавах «западенку», вчорашнього політв’язня, отже, «бандерівку». А вона, втративши маленьким першого сина, другого назвала незвичним для Донбасу ім’ям — Богдан.
А головне — не приховувала дружби з Іваном і Надією Світличними, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком і не боялася листуватися (жителька Донецька!) з В’ячеславом Чорноволом, коли він перебував на засланні в Якутії. Про Чорновола написано чимало, але я не читав більш щемливого і зворушливого твору, ніж вірш Галини Гордасевич «Щаслива бджола», написаний 30 березня 1999 року, відразу після похорону лідера Руху.
Лише у 1990-му Галина Гордасевич мала змогу переїхати жити до Львова. Сумний збіг чи символ — того ж року її батько, який після відбуття строку довго жив у Росії, збираючи гроші, щоб купити дім на Черкащині (на Рівненщину не пускали), нарешті отримав парафію й помер дорогою до села, де мав правити службу.
Наприкінці вісімдесятих — у дев’яності роки минулого століття Галина Гордасевич активно долучилась до громадської роботи й політичної боротьби. Була одним із творців Товариства української мови (ще в Донецьку), «Меморіалу», активною рухівкою і діячем Демократичної партії України. Серед багатьох виданих поетичних, прозових, публіцистичних книг виділимо «Степан Бандера — людина і міф». За те, що вона показала свого героя не лише залізним вождем, «прапором нації», а й звичайною людиною (один із розділів так і називається «Людина, чоловік, батько»), її спершу критикували суперпатріоти, також і волинські. Але книжка вже витримала майже десяток видань. А повість «Ноїв ковчег» надзвичайно високо оцінив у рецензії видатний письменник Валерій Шевчук. Про Рівненщину Галина Гордасевич написала дуже теплу, сказати б, любовно-зворушливу збірку есе «З сімейного альбому», видану спочатку в Дубні, а потім у Львові. В автобіографічному романі вона з теплотою згадує про товаришку по нещастю, юну «зечку з досвідом» лучанку Антоніну Технюк, Тоню, що стала подругою. Може, відгукнуться рідні напрочуд життєлюбної Тоні?