Страница 47 из 73
Особлива сторінка — листування Галини Гордасевич з іншою волинянкою, поетесою, людиною трагічної й мужньої долі Людмилою Лежанською. У Донецьку Галина Леонідівна купила першу поетичну збірку Лежанської й надрукувала в «Літературній Україні» доброзичливу, теплу рецензію «Свято знайомства». Зав’язалося листування, що тривало рік, аж до смерті Людмили. А потім був матеріал-есей про долю й творчість нашої землячки, який Галина Гордасевич увела до своєї збірки «Силуети поетес», де поставила Людмилу Лежанську поряд із Ліною Костенко, Іриною Жиленко, Тамарою Коломієць, Любов’ю Голотою, Ганною Світличною…
Галина Гордасевич, якій нещодавно минуло б усього 80, лишила велику творчу спадщину. Син Богдан і львівські видавці постаралися якомога повніше видати написане без перебільшення видатною письменницею. Її поетичні, прозові, публіцистичні твори варто читати. Вона писала майстерно, бентежно й щемливо — про людей, рідну Волинь, Україну.
…Звичайно, хтось може сказати, що були поети й прозаїки набагато сильніші. Так, були. Деякі ранні оповідання й повісті Галини Гордасевич наївні, належать лише своєму часові. Але навіть у них є щось таке щире, звернуте саме до тебе, невимовлене, але відчутне прохання повірити саме в ці думки й людську долю, що це бере за серце, спонукає його хвилюватися. І правда проявляється у цій довірливій, обеззброювальній інтонації. Ніби авторка попросила прочитати повість, оповідання чи вірш тебе й більше нікого. Такий ефект, ніби в тебе потекла кров, а ти, не маючи нічого під рукою, зірвав подорожника біля стежки, притулив до рани. І раптом допомогло.
У Галини Гордасевич є поезія, яка називається «Точно датований вірш». Написана ще 25 лютого 1967 року у відповідь на звинувачення, що в її віршах нема ознак часу, що вони могли бути написані і сто, і двісті, й триста років тому або можуть бути написані «і через сто, і двісті, і триста років». Поетеса пише про те, що, як колись, так і через ті сотню, а то й три років жінки так само плакатимуть, коли їх залишатимуть кохані, і так само боятимуться смерті. І дивовижні слова наостанок:
Простіть мене,
Що я схожа на своїх прадідів.
Простіть мене,
Що я схожа на своїх правнуків.
Бо ж я — та ланка,
Що з’єднує минуле з майбутнім.
Коли такі люди з’єднують минуле з майбутнім, є надія, що вони ненав’язливо вчать нас того, як брати з минулого те, що таки найбільше потрібно в майбутньому. І живуть так, як і треба жити. І, мабуть, потрібна була письменниця саме з такою обеззброювальною щирістю, яка до того ж по-своєму неповторно володіла словом. Яка саме так розповідала про самоідентифікацію людини, котра бореться за себе з іншими і з власними, хай і непомітними на перший погляд, спокусами.
Особиста думка
Якось у розмові один мій знайомий, до речі, інженер за професією, раптом спитав:
— Як ти гадаєш, яке найвидатніше досягнення людства?
— Ну, так відразу й не визначиш… Їх було багато, видатних досягнень…
— І все ж… найвидатніше…
Я задумався. І почав перераховувати — винайдення колеса, з якого весь прогрес і почався, перехід до землеробства, створення алфавітів, прихід Христа і його філософія, винахід пороху, друкарства, електрики, закон земного тяжіння, теорія відносності, розщеплення атомного ядра, генетика, пеніцилін, освоєння космосу, Інтернет і ще кілька досягнень, які можуть претендувати на визначення «найвидатніше». Чоловік мовчки хитав головою і загадково посміхався.
— Здаюся, — врешті-решт сказав я. — Якщо ти такий розумний, то просвіти.
— Поетизація інтимних стосунків між чоловіком і жінкою, — видав знайомий.
— Тобто ти хочеш сказати, що всі оті любовні вірші й пісні — то найвище досягнення людства? Ну ти даєш!..
— Не тільки вірші й пісні про любов… Більше.
— Епітети й метафори в них?
— І це, але не тільки вони.
— Тоді що ж?
— Що є інтимнощі між чоловіком і жінкою, дівчиною і хлопцем чи та ж засуджена багатьма гомосексуальна або лесбійська плотська любов? Фізіологія і більш нічого. Насичення обох, після якого нерідко настає спустошення. По суті, так само, що у лева з левицею, коня з кобилицею, птахів… Але ніхто не пише віршів про тваринні стосунки…
— Ну, в поезії Івана Драча лоша закохується у блискавку, а в Роберта Фроста і того більше — зимовий буран в троянду у хаті за вікном!
— Вже тепліше. Але то майже абстрактна, хоч і гарна образність. Я ж кажу про людей.
— Але й можна перенести ці вірші у реальне життя. Недосвідчений юнак закохується в жінку, що як блискавка; холодний, хоча й діяльний чоловік покохав красиву, але не звиклу до труднощів жінку…
— І таке можливе. А це свідчить — любов є. Не тим, що в ліжку, а проявом духовності, як, проте, може бути цим проявом і жіноче, і чоловіче тіло. Про це, здається, першими сказали автори чи автор «Пісні пісень», а потім художники епохи Ренесансу. Намагаються дещо сказати нетривіальне про тіло й сучасні поети. Хоч їм рідко вдається зробити його об’єктом не вульгарного, а швидше духовного замилування. До речі, який твій улюблений вірш про любов?
— Їх багато. Але, мабуть, найбільше поезії у «Виклику» Михайла Старицького. Отой, де «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна».
— А там благання хлопця до коханої, яка «працею зморена» вийти «хоч на хвилиночку в гай». І якими словами, якими образами закликає цей хлопець! А не просто каже: «Ходи пообнімаймося» чи «Прийди, потрахаймося».
— Тоді ще не знали цього слова.
— Зате були інші, ще брутальніші. Але їх не вимовлено. Сучасні ж молоді прозаїки і поетеси ніби заповзялися скасувати те, що я назвав найвищим досягнення людства…
— І все таки — чому найвище? Чи найвидатніше…
— Чому? Ти так і не зрозумів? Без чого неможливе життя людини на землі?
— Без їжі, без води, без повітря.
— Їжу людина знайде, як і воду. В пустелі Калахарі місцеві аборигени за відсутності води навчилися викопувати коріння і цідити з нього воду, хай по кілька крапель. А от без повітря справді почнемо задихатися. Людство дихає тому, що і дивиться на зорі, і опоетизовує те, що називають ще основним інстинктом. Чому земля з космосу здається блакитною?
— Океани, ріки…
— Ні, тому, що є повітря. Забери оту оболонку землі, і все — мертві будинки, громадини гір і смердючі океани. Зрештою їх, а перед тим суходіл випалить сонце.
— Це вже перебільшене порівняння…
— Аж ніяк. У твоєму романі, як там його, інопланетяни, кохаючись, зливаються тілами, утворюючи з двох одне…
— «Щоденники Ієрихар».
— Ага. А земляни так не можуть. І їх береже в людському «образі і подобі» саме те, що хтось опоетизовує стосунки, що створює ту ауру життя, його повітряну оболонку.
— Але ж більшість не люблять віршів. Ну хіба співають чи слухають пісні та й то не вищого ґатунку.
— Більшість не знає про земне тяжіння, а воно є. І впливає на людей. Більшість поняття не має, хто винайшов електрику й сконструював першу лампочку, але щодня клацає вимикачами. Та ж більшість нічого не знає про братів Райт, але сідає в літаки. І про Ейнштейна не знає, і навіть про Біла Гейтса, і про багатьох творців наших благ. Так само невідомо, хто написав першого вірша про любов. Або хоча б промугикав якісь рядки чи слова. Але з того дня якийсь там кроманьйонець чи, може, наш рідний трипілець почав пряміше ходити. І хатина його повеселішала. І жінка або мама щось смачніше приготувала.
— Та ти, брате мій, неабиякий романтик…
— Романтик не романтик, а все ж… От висловив свої химерні думки й теж наче на душі посвітлішало.
— Тільки боюся, що ще будуть і вбивати суперників, і зраджувати, і обдурювати, навіть продавати коханих.
— Так то ж наше грішне життя. Але воно вагоме не тільки всякими «нетами», а й отим «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», або «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», чи от «Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання». Хоча, звісно, кохали, і куди пристрасніше. Але так бачить Сосюра. Може, почуття і є неврозом, як уже заговорили, але ті, хто опоетизовує той невроз, підносять і виправдовують людей.