Місяць, обмитий дощем

Вірш із одного рядка «Пишу при світлі душі» міг би стати епіграфом до всієї творчості Анатолія Махонюка. А про його поетичну майстерність засвідчив і такий факт. Під час наших зустрічей і на творчих вечорах Анатолій любив згадувати, що ідею написати цикл віршів про тінь (а чому б не написати?) подала Надія Гуменюк. З циклу виросли цілих дві збірки — «Допоки бачу тінь свою» і «П’ять кольорів тіні».

Так міг зробити, знову ж таки, тільки справжній поет, який умів спілкуватися зі словом. Але були в них не тільки поезії про людську тінь і тінь нашого життя в різних його іпостасях, а й відтінення й Всесвіт всього багатства життя й поетового серця, у всій багатогранності й трагізмі.

Він народився в селі Чевель Старовижівського району, а місцем проживання і прихистком його душі стало село в іншому районі — Овадне. Тут з вікна батьківського дому, із саду біля хати, із сільської вулиці — пунктів його поетичних спостережень, бо ж був прикутий до інвалідного візка, — народився й пішов у світ десяток поетичних книг для дорослих і дітей. Його сестри Світлана і Галина, як і він, з нелегкою долею, створювали (Галина продовжує створювати) шедеври вишивок на полотні, він же досконало вишивав словом. Має поетичну душу й наймолодша сестра — Людмила.

Услід за передчасно померлою Світланою відійшов у вічність і старший, єдиний брат. Лишилися не тільки книжки, а й щось значно більше. Можливо, і за людську пам’ять. І підозрюю, що те «щось» — це бачення, відтворення світу у всій його багатогранності й неповторності саме Поетом Анатолієм Махонюком, через яке пізнавали й ще довго пізнаватимуть цей світ вдячні читачі. Перша і єдина, на жаль, премія за його творчість називалася «Надія». Він сповна виправдав надії, які покладалися на нього як поета і людину.

У день прощання з Анатолієм Махонюком на сільському цвинтарі звучали рядки його проникливих віршів і такі ж слова про його творчість і нього. Вони й лишаються з нами, як і пам’ять. Лишилися його слова, що, як він писав, «болять мені українським болем». І його образне прохання, висловлене в одній із поезій:

Коли мене не стане,

Пишіть листи ластівці

На мою теперішню адресу,

Роблячи на конверті примітку:

Для Анатолія.

Птах особисто передасть

Мені його у вирії.

Батьківська хата Архипа Данилюка

Десь наприкінці сімдесятих років двадцятого століття довелося вперше побувати в Музеї народної архітектури і побуту під Києвом. Потім музей змінився, а тоді українські хати з різних областей України, за винятком кількох, були на один кшталт — добротні оселі із сучасними меблями, які повинні були демонструвати, як заможно живуть колгоспники в часи «розвинутого соціалізму». Пам’ятаю, ми з колегою ходили і шукали справжню, давню українську хату з минулих століть і не знаходили. І міркували: «Невже і в музеї не лишилося?»

На щастя, лишилося. У такому самому музеї, тільки в Шевченковому гаю у Львові. Доклали до цього рук і зусиль працівники музею, а найбільше знаний етнограф, географ-краєзнавець, письменник Архип Данилюк. Мені тим більше приємно писати про нього, що Архип — мій близький земляк, ми родом з одного села — Згорани, що на Волині.

Хоча трапилося так, що ближче заприязнилися і, як то кажуть, зійшлися, десь із кінця вісімдесятих років. Оскільки він жив і працював у Львові, а я в Луцьку й тоді ще не було мобільних телефонів, то й здибалися не так часто. Раз у Львові, кілька разів у рідному селі, коли гостювали там у рідних і приїжджали на проводи, а в основному в Луцьку, як Архип їхав кудись у волинські села, зустрічався зі знаним волинським краєзнавцем Олексою Ошуркевичем чи брав участь у краєзнавчих та етнографічних конференціях. По їх закінченні ми відводили душу в бесідах за чашкою кави й чогось міцнішого в редакції, де я працював, або в кав’ярні. Бував Архип і в мене вдома, раз ми проговорили цілий вечір і майже всю ніч, аж до четвертої години ранку, доки він не сказав:

— Здається, пора вже, Володю, лягати.

Я посміхнувся:

— Ще рано, Архипе.

— Рано спати чи вже треба рано вставати…

Якось я був під час його чергового приїзду на так званому нічному чергуванні в редакції і теж просиділи аж до Архипового поїзда. А раз я познайомив його з одним гарним земляком — фотокореспондентом нашої газети «Волинь» і знаним фотохудожником Миколою Зінчуком, теж родом із нашого району, села Куснища, що всього за десять кілометрів од нашого села, і в його фотолабораторії було про що поговорити, тим більше, що Микола мав світлини поліських пейзажів і старовинних хат.

Я до чого це пишу?.. Під час наших зустрічей переді мною поступово відкривалася якась, сказати б, непомітна велич цього скромного чоловіка, мого земляка. Архип Данилюк був старшим за віком, закінчив 1965 року Львівський університет і по його закінченні аж до дев’яностих років працював у Музеї народної архітектури і побуту у Львові науковим працівником, провідним науковим працівником, завідувачем відділу, заступником директора, деякий час виконував обов’язки директора, до повернення до своєї «альма матер», тепер уже в ролі доцента, кандидата наук. У складні для збереження старовини й традицій сімдесяті й першу половину вісімдесятих років він був, за висловом одного науковця, «пожежною командою в одній особі», яка рятувала гуцульські, бойківські, лемківські, волинські, поліські, буковинські, подільські хати й цілі обійстя, церкви від руйнування, знесення, отже, від того, щоб не канула в ріку забуття важлива гілка нашого побуту, історії, народної пам’яті. Він об’їздив райони мало не цілої України, а про Західну Україну зі скромною гордістю казав, що, мабуть, не було такого району, а може, й села, де б не побував. Переконував дядьків і тіток, громади, місцеве начальство, що ось цю хату, цю церковку, ці шопу, стодолу треба обов’язково зберегти — або в селі, або перевезти до музею. І рятував, і перевозили або самі зберігали. На запитання, навіщо це йому потрібно, якось відповів: «А ви б хотіли залишитися без душі чи серця?»

З його розповідей під час наших розмов поставали цілі бувальщини — як під проливним холодним дощем дерся в гори, де, як йому розповіли, є цікава гуцульська хата, яку от-от знесуть, бо помер старий самітник, як і в іншому гірському селі в буквальному сенсі слова став на захист хати, як переконував старого поліщука в глухому поліському селі, що його хата — то не якийсь непотріб, а цілий скарб. А ще я дізнався про його мандрівки на Хмельниччину, Полтавщину, на південь України, де «західняка», дізнавшись, звідки він, зустрічали спершу вельми насторожено, а потім під впливом його тихих, але якихось мов чарівних слів відкривали душу, ставали союзниками. У сімдесяті роки він, уявіть собі, писав не лише про Суботів, але й про те, що треба зберегти історичні й природні пам’ятки Холодного Яру!

Допомагало й те, що в музеї Архип Данилюк був не один такий, хто розумів значення тих народних архітектурних шедеврів, отже, мав од колег розуміння й підтримку. Якийсь час у тому ж музеї працював знаний нині, вельми своєрідний і талановитий поет, прозаїк і філософ Богдан Чепурко. Були вони близькі по духу, і уявляю, якими наповненими і багатими виходили їхні часті спілкування.

Мені ж якось Архип розповів, з чого почалося те захоплення, що переросло у покликання, у велику долю. Через наше село протікає річка Нережа, яка єдина впадає у Велике Згоранське озеро. А через річку був дерев’яний міст, зруйнований під час війни. Його за довгі роки, аж до середини сімдесятих, коли під час меліорації замінили бетонним, так і не спромоглися відремонтувати. Провалювалися люди, а корови на пашу мусили переганяти через недалекий брід. І от Архип ще школярем написав до районної газети гостру замітку про цього злощасного моста. Реакція місцевого начальства була негативною і злісною. Кілька разів цілі компанії на чолі з головами колгоспу й сільради, з міліціонером налітали на обійстя Данилюків, робили трус, шукали самогонку, заглядали в усі закутки, навіть у вулики, перераховували, казали, що надто багато тримає Гриць цих приватновласницьких комах, а одного разу погрозилися знести й хату, бо, мовляв, надто далеко вона розташована від села, може вважатися й хутором, а є вказівка всіх хуторян переселити в село. Архип розповідав, як дивився на свою хату, таку знайому, теплу, затишну, і не міг уявити, як це можна її знести, зруйнувати, позбавитися цієї такої гарної, татом збудованої хати. До речі, є в нього невеликий нарис «Батьківська хата», який починається просто, але так, що бере за душу: «Ніщо так не хвилює, не навіває приємні і щемливі роздуми, як спогади про стару батьківську хату, про двір і садок, де колись бігав босоніж. А ще стара дика груша біля хати, журавель, що з’єднував «чистий» двір з двором господарським». Можна сказати, що всі хати, вся Україна були для нього батьківською хатою.