Страница 44 из 73
Я уявляю, як яблука з тої баржі роздають членам Нобелівського комітету й королівської родини, вони починають їх їсти й смачно хрумкотять. А до фешенебельного залу вриваються енкаведисти-емгебісти, дають присутнім дві години на збори, і ось вони у фраках вже в холодних вагонах-«телятниках», де замерзають вода і руки, де пара з людських ротів стає льодом на льоту, але люди мусять вижити, бо ще треба пройти крізь муки таборів й заслання. І я чую два жіночі голоси. Перший — Ніночки, доньки сусідів Боярчуків на поселенні, яка вперше в житті попробувала прислане з України яблуко і, посмакувавши цим дивом, попросила:
— А можно, я єго нє всьо с’єм? Можно, я кусочек мамке отнєсу?
А другий голос — великої поетеси Анни Ахматової, яка насправді мала українське прізвище Горенко, один чоловік якої був розстріляний більшовиками ще 1921 року, другий не вернувся з того ж ГУЛагу, а син, згодом всесвітньо відомий учений Лев Гумільов, відмучився у таборах загалом півтора десятки років. Вона каже:
— Причому тут якісь огріхи, причому тут — наскільки це художньо… Треба, щоб про це прочитали всі… Всі, розумієте?..
Василеве плече
З висоти прожитих літ розумієш, як добре, коли на твоєму життєвому і творчому шляху зустрічаються не тільки ті, які підставляють ногу, аби швидше впав, а й ті, хто підставляє плече і простягає руку, допомагає зрозуміти, що воно таке — справжнє слово, допомагає відчути, що твоя творчість таки потрібна У мене в молодості це були шістдесятник Віктор Горнич, глибокий інтелектуал, єдина книжка оповідань якого вийшла вже по його передчасній смерті, і поет-фронтовик Михайло Пронько, голова обласного літоб’єднання «Гранослов». Але найпершим був Василь Гей.
Майже п’ять десятиліть минуло з того зимового дня, коли я, ще школяр, із зошитом, у якому були вірші, прозові етюди, новели, несміливо зайшов до редакції Любомльської районної газети. А запросив туди заввідділом газети, голова районного літоб’єднання «Хвилі Світязя» Василь Гей, який, отримавши поштою кілька моїх творінь, зателефонував до школи: «У вас є такий-то учень? Хай приїде в редакцію і привезе більше своїх творів». Уже в цьому жесті — зараз важко таке й уявити — проглядався Василь.
Потім було засідання літоб’єднання в тій же редакції, де обговорювали мою добірку, і перша публікація прозового етюду. Потім почали з’являтися вірші, замітки і навіть школярський репортаж. Їх редагував Гей. А після школи я залишився в славному містечку Любомль, де трудився в установі, далекій від творчості, і саме туди зайшов, ну, звісно, Василь Гей і сказав, що в редакції з’явилася вакансія і я можу прийти працювати. Я трохи злякався й обіцяв подумати, бо ж не мав ще журналістської освіти, а у відповідь почув: «Що тут думати? Не дурій, хлопче. То твоє». Яка то була радість — мені, зеленому, працювати за столом навпроти самого Василя Гея. Далі в мене була армія, з якої я присилав йому вірші й новели, а він — газету з першою моєю добіркою. Потім були публікації в обласній молодіжці, де Василь почав керувати літстудією при редакції.
Звичайно, свою роль відіграло те, що ми були з одного району на Волині, навіть села наші починалися з однієї букви — його Заболоття, і мої Згорани. Та, оглядаючись назад, на оті роки й стежки, бачиш, що таких літературних «пуцьверіньків», котрим Гей допомагав оперитися, стати на ноги, відчути крило і відправитися в самостійний свій політ, було ой як багато. І коли дев’ятнадцять років керував літстудією з промовистою назвою «Лесин кадуб», і коли сімнадцять літ очолював Волинську організацію СПУ, згодом Національної спільки письменників України.
Ми потім багато в чому розійшлися — у поглядах на літературу, зображення життя. У нього був свій шлях, у мене — свій. Василь видав близько двох десятків збірок поезій, прозу, публіцистику, збірки пісень, де він був автором текстів. Був чужим модерновим віянням в літературі. Казав: «Я такий, як є».
Він назавше лишився вірним своєму Волинському краєві, Поліссю, які дали йому крила для творчості, але які він також підніс на крилах образів своїх. Оспівані ним ліси, гаї, озера, навіть дерево і маленький листочок раптом виростали у символ, який не забувався і давав можливість відчути — яке ж усе в цьому світі неповторне й вагоме! І людина, і листок — частини цього світу. Такою була його філософія. Його часом вважали занадто прискіпливим, часом упередженим, але зараз відчуваєш, як у нашому суєтному, збайдужілому до моральних цінностей житті не вистачає саме такої, як у Василя Гея, уважності до дрібниць життя, до простих проявів людських почуттів, до людини, яка тримає в руках перо чи оре землю і вирощує хліб, вміння показати її духовний світ. На тлі сучасних модерністських і постмодерністських пошуків це здається наївним, деякі його пасажі занадто пафосні, але раптом Василь Гей знав чи намагався пізнати щось більше, ніж знаємо ми…
Зі свого Заболоття він щовесни привозив смачнючого березового соку, яким щедро частував. Уже не привезе… Мабуть, не тільки люди, а й берези, стеблинки, гриби і грибенята, які любив збирати, плакатимуть за ним. Його самого позаочі називали «міцним боровичком». А «боровичок» раптом упав.
Він помер несподівано навесні. Ще 9 березня був біля пам’ятника Тарасу Шевченку, 10-го — на ювілейному вечорі місцевої актриси, 11-го — на телебаченні і в обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки, де готувалася презентація його нової книжки. 12-го, у суботу, його не стало. Серце зупинилося, коли читав книжку «Чумацький шлях». Чумаки, як відомо, привозили сіль, без якої людське життя неможливе. А над ними світила велика галактика, яку в народі називають так само.
Прощання зі світлим Поетом
Життя наше, на жаль, зіткане, виросле, вистигле так, що в ньому переплелись нитки, мелодії й кольори радості і смутку. Так трапилося, що у світлий пасхальний четвер волинське село Овадне, що у Володимир-Волинському районі на Волині, прощалося зі своїм сином, Поетом Анатолієм Махонюком. Доля його, яка була скупою на здоров’я, виявилася зате щедрою не тільки на життєві випробування, а й велику силу духу і ще більший талант, що засвідчила його висока афористична, чиста, хоч часом і болюча поезія. Поезія, у якій слова були наповнені не тільки густою образністю, а й мудрою і водночас зворушливою філософією. Серед багатьох чудових віршів у Анатолія є такий:
І питатиме Бог не в тебе,
А спитає у інших.
І не ім’я твоє питатиме,
А кому із них ти брат.
Виявилося, що покійний Анатолій Петрович був братом не тільки колегам по літературному цеху, які приїхали з Луцька вшанувати його пам’ять, не тільки численним односельцям, учасникам печального прощального обряду і представникам більшого, «Волинського братства», які добралися у Овадне аж із Києва, а й небу, яке заплакало дощем саме в той момент, коли востаннє бачило його на землі, а не в землі, котру він оспівав.
Братом цій світлій і печальній весні, також оспіваній ним у поезії, кожному, не тільки календарному листку, йдучи за назвою однієї з його збірок «Колекціонер календарних листків», а й живому зеленому листку і вишневому цвіту. Пам’ятаю, як вразила мене образність одного з віршів його збірки «Осінній сонях», що буквально вибухла після трьох попередніх і засвідчила прихід в літературу не просто гарного, а великого поета:
Наче дівка
На виданні
Стоїть у саду
Перед квітнем
Вишня розбухла.
Колупає гілкою
Набіл хати.
Так міг сказати тільки справжній поет, і я з радістю написав на цю збірку рецензію, яка була надрукована у скороченому варіанті у газеті «Волинь», а повністю — в альманасі нашої письменницької організації «Світязь». Потім з тим же почуттям за подальше зростання автора взявся за передмову до його «Колекціонера…», у якому він проходив послідовно шлях поезій у один, два, три, чотири рядки, до — восьмирядкових віршів.