Місяць, обмитий дощем

«А що тут дивного? — подумав. — Вона вирішила показати музей чоловікові. І, напевне, синові. Ну, а мені то чого боятися?»

Та чим ближче підходив, тим ватянішими ставали ноги. Зрештою вирішив: доки вони там, всередині, не піде. Хай, почекає тут, на лавочці. Ні, огляне котрийсь із маленьких будиночків, он же й двері відчинені, здається. Тільки трохи перепочине.

Сів на лавочку. І раптом побачив, як з музею, отої сучасної, великої будівлі, виходить… Ні, не Леся… Не Леся чи її чоловік, не обоє, а маленький хлопчик в сірих штанцях й мініатюрному піджачку. Озирнувся, спинився і став дибцяти далі. Мабуть, до їхньої машини.

Хлопчик наблизився, і Арсенові здалося, що він марить, що… Щось до болю знайоме було в хлопчикових рисах. І раптом від здригнувся — до нього наближався він сам, ще один Арсен Нечимлюк, таким, яким був у дитинстві й зберігся в пам’яті на давній уже фотографії.

«У неї — мій син?» — Арсен мало не зойкнув.

Малий підійшов ближче, насторожено подивився на незнайомого дядька. Наче теж щось пригадував.

— Хлистос восклес, — сказав врешті тоненьким голоском.

— Воістину воскрес! — відповів Арсен.

— А я тихесько вийшов, — сказав малий хлопчик літ чотирьох. — Там тьотя щось розказує, а я… вийшов… Я тут побуду… Коло вас… Добле?

— Побудь, — дозволив Арсен і нахилився до малого, простяг руку: — Будьмо знайомі. Я дядько Арсен. А тебе як звати?

Хлопчик подивився не так, як раніше, якось настороженіше й недовірливіше.

— Що таке? — спитав Арсен.

— Ти плавду казес? — вимовив його син.

— Правду? Про що ти, малий?

— Бо мене тозе звати Арсенком, — сказав хлопчик.

Хлопчик не помітив, що вперше у житті вимовив своє ім’я з «р», а не «л», як не раз до того.

І раптом до Арсена прилетіли, наче пташка, котра промчалася мимо нього, лишивши ледь чутний шелест крил, прилетіли слова.

Тільки слова лишилися з ним:

Ой жалю мій, жалю,

Гіркий непомалу!

Упустив я голубочку

Та вже не спіймаю.

«Теж Франко?.. Звідки то? Щось знайоме… Невже із «Зів’ялого листя»? А що ж мені робити з сином, з собою?» — подумав Арсен.

Записка

Знову мучило безсоння. Що не робив — самонавіювання сну, автотренінг, рахував до ста і ста по сто: баранів і слоників, як у мультфільмі — сон вперто не приходив. Блукав, мабуть, десь там за вікном, мов останній гультяй. Що йому до чиїхось проблем.

Довелося півночі, відколи розплющив очі, продавати витрішки. Якби за них платили, то цієї безсонної ночі він став би якщо не мільйонером, то буржуа середньої руки напевне. Принаймні, мав би стартовий капітал для творення безсонних нічних видінь.

Коли ж вранці піднявся з ліжка з думкою, як піде на роботу таким невиспаним, побачив на тумбочці біля ліжка аркуш паперу. Взяв до рук і прочитав: «Знову приходив, але тебе не застав. Наступної ночі будь на місці. Маю для тебе дещо цікаве. Твій Сон».

Перший лід

Він підходить до маленької річечки. Осінній ранок, на траві, вже доволі пожухлій — біла паморозь. А на річці тоненька прозора кірка льоду. Вона така крихка, що зрозуміло — пригріє сонце, яке викочується ген з-за лісу, і розтане. Та раптом йому хочеться пройти по цьому льоду на інший берег. Більше того — згадує давнє, біблійне — якщо віриш у те, що зможеш це зробити, то пройдеш по воді. І він ступає на цей тоненький, схожий на скло, лід.

Звісно, провалюється. Добре, що їхня річка не глибока. І все ж опиняється по пахви у холодній осінній воді. Бр-р! Геть мокрий, якось вибирається на берег. Лає себе на чім світ стоїть за таку необачність. Знав же, що лід тонюсінький. Чи повірив, що зможе пройти по воді? Повірив? Щось шкребе на душі й дошкуляє гірше за мороз і вітер, що пронизує геть мокрий одяг і тіло, котре вкривається дрижаками.

Обличчя

Яка то була дівчина чи молода жінка! Наче витесана суперталановитим скульптором фігурка, котру щільно облягало коротке темно-синього кольору платтячко. Відкрита частина спини і руки, стрункі, теж мовби виточені з дотриманням необхідних пропорцій ноги. Вона була сама досконалість.

Він йшов і відверто милувався і цією поставою, яку увінчувала голова з копичкою пшеничного волосся, і ходою, при якій ледь-ледь, але так звабно, похитувалися стегна. Якоїсь миті йому захотілося наздогнати, а потім перегнати її, щоб заглянути в обличчя й помилуватися також ним.

Господи, ліпше б він цього не робив! Обличчя було не те що не вродливе, а мовби витесане — тільки грубою сокирою, схоже на потворну застиглу маску. Вже коли він поспішно проминув її, зненацька почув виразне:

— Сволота!

Він мимоволі озирнувся. Окрім них двох, на цьому відтинку вулиці нікого не було.

— Ви до мене? — сказав спантеличено.

— Авжеж, до тебе, до кого ж іще, — зло сказала вона.

— Але ж я нічого вам поганого не зробив… Не сказав жодного слова.

Її очі ще більше звузилися. Зла гримаса ще більше спотворила обличчя.

— Гадаєш, я не чула, як ти йшов за мною? — спитала вона. — А потім тобі захотілося заглянути мені в лице, щоб помилуватися й ним, так?

— Так. Але я ж…

— Він не знав! Не знав! Що, помилувався?

І вона швидко пішла далі.

Дружина чиновника

Спочатку він був маленьким. Дуже маленьким. Таким дрібненьким чиновником, що поміщався не те, що в її сумку, а в маленьку сумочку в сумочці, де Дружина чиновника тримала ножиці для підрізання нігтів, олівці для брів, помаду і лак для підфарбовування нігтів та інше жіноче причандалля. Щоправда, коли вона вкладала чоловіка в ту сумочку, то лак виймала, бо він, чоловік, такий маленький, чого доброго міг задихнутися від різкого запаху.

Вона несла його в сумочці, везла в тролейбусі чи маршрутці, потім діставала, на долоні заносила до його Великої Установи. Ставила за порогом на килим, що виводив до великого й довгого коридору. Вона б занесла його до самісінького кабінету, але чоловік противився. Казав, що з нього сміятимуться колеги — більші за рангом, а відтак і розміром, досвідченіші чиновники.

Отож, Дружина чиновника ставила чоловіка на килим, він поважно дибуляв до свого кабінету, вона проводжала його поглядом і терпла від думки, що якийсь більший чиновник ненароком на нього наступить. Їй уявлявся частокіл ніг, а між ними пробирається чоловік.

Від страху Дружина чиновника заплющувала очі.

Вона телефонувала чоловікові на роботу. Там на столі для нього стояв маленький-маленький телефончик. Заспокоювалася, коли чула тоненький чоловіків голосок: «Гальо! Гадміністрація». Клала слухавку — він на місці, все благополучно. Бо коли почує її голос, то гніватиметься.

Потім він підріс і вже ледве вміщався в сумку. Мусила Дружина чиновника тепер носити його на руках. Він соромився і ховав погляд на її грудях.

А потім він виріс, зробив кар’єру і став великим нормальним чоловіком. А Дружина Чиновника, навпаки, все меншала й меншала, доки не стала манюсінькою, як лялька-пупсик. Тепер чоловік возив її на роботу, заносив у кабінет дрібної установи, де вона працювала, садив у маленьке кріселко на столі. А одного разу він забув про неї, і Дружина Чиновника лишилася жити у його шикарній машині, подарованій якимись багатими добродіями. Вона стояла — маленька лялька — над тим, що називають бардачком. Харчувалась крихтами, які там валялися. Та скільки їй треба було тієї їжі… Вона не хотіла нагадувати чоловікові — такому поважному — про себе.

А одного разу до чоловіка в машину сіла розкішна білява Дама. Вони розмовляли з її чоловіком так, наче були давно знайомі.

— Ой, яка смішна маленька лялька, — сказала Дама. — Можна, я візьму її собі?

— Звичайно, люба, — відказав чоловік. — Бери.

— Вона буде моїм талісманом, — сказала Дама і поклала Дружину Чиновника у свою сумочку.

Там було душно, пахло так противно й лоскітно, що Дружина Чиновника кілька разів чхнула. Але так тихенько, що ті двоє не почули. Потім машина спинилася, і Дама несла її кудись у сумочці. Дружина Чиновника чула їхня голоси і веселий сміх. Вони кудись зайшли, і Дама поставила сумочку. Голоси віддалилися.