Страница 34 из 73
На щастя, сумочка виявилася відкритою. Дружина Чиновника якось вибралася назовні. Оглянулася. І тихенько-тихенько зойкнула — вони були в їхньому будинку, де жили, відколи чоловік став Великим Чиновником.
Вона здогадалася, що ті двоє пішли до їхньої спальні. Їй стало прикро і сумно, страшенно сумно. Але що вона могла зробити? Хіба по ніжці крісла, на якому стояла сумочка, спуститися вниз. Вона притулилися до ніжки і гірко заплакала. А виплакавшись, відчула себе стомленою. І незчулася, як… заснула.
Коли вона прокинулася, то… То лежала в ліжку… У спальні, в їхній давній старій квартирі. Вона встала і вийшла зі спальні. У кімнаті сидів її чоловік у спортивних штанях і майці. Такий, як колись, років двадцять чи й більше тому.
«Що це?» — встигла подумати вона, перш ніж чоловік повернув до неї помолоділе обличчя.
— Ти вже прокинулась, люба? — сказав він. — А я ось вирішив дописати репортаж у номер…
— Репортаж? — Вона була геть спантеличена.
— Авжеж. З учорашнього рухівського мітингу.
— Ти… журналіст?
— А ким я мав бути? Що з тобою, люба? Ти якась дивна сьогодні…
— Що зі мною?
Вона відчула, як підгинаються ноги, й опустилася на стілець поруч із чоловіком.
— Ой, — сказав він. — Вже сьома година. Треба бігти, займати чергу за маслом…
І зірвався зі стільця. Чмокнув дружину в щоку.
— Яке сьогодні число? — спитала вона.
— Число? Двадцяте жовтня… Ну, ти геть не прокинулася.
— А рік? — спитала Дружина Майбутнього Чиновника.
Ідеал
— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко до дружини.
Вона не чує чи вдає, що не чує. Тоді він підходить ближче, її обличчя вже зовсім поруч.
— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко.
Вона не чує чи вдає, що не чує.
Пан Поменко нахиляється до її вуха і кричить в самісіньке вухо:
— Ти — мій ідеал.
Вона не відповідає, хоч тепер почув би й глухий, а дружина в нього не глуха, це пан Поменко точно знає.
Він пробує шептати ті ж самі слова ніжно. Ніякої реакції. Тоді він знову кричить. Жодного поруху.
Він бере дружину за руку. Рука холодна, ніби вона щойно прийшла з морозу.
— Я ж померла, давно померла, — нарешті озивається дружина тихим, ніжним голосом. — Невже ти не знав?
— Знав, — каже пан Поменко.
— То навіщо ти мене відкопував і приносив сюди? — питає дружина.
— Щоб сказати тобі, що ти — мій ідеал, — каже пан Поменко.
«Яка дурниця, — думає він. — Я ж знаю, що вона жива. Що за гра виникла між нами?»
— Добре, — каже дружина. — Ти сказав це. Ти задоволений?
— Авжеж, — каже пан Поменко.
— Тоді віднеси мене на кладовище, — просить дружина.
— Добре, — каже чоловік, бере її на руки і несе у ліжко.
Він роздягає її. Дружина в пана Поменка ще доволі молода. Молода і гарна. Все при ній і гідне окремого описання — ноги, руки, груди, живіт, не кажучи вже про симпатичний носик і примхливі губки.
— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко, тулячись до роздягненої дружини.
— Не чую, — каже вона.
— Ти — мій ідеал, — повторює Поменко.
— Не чую, — каже дружина.
— Ти — мій ідеал.
— Не чую.
— Ти — мій іде…
— Боже, яка ти зануда, — каже дружина. — Дістав жінку з кладовища, оживив її і безперестанку балакає, замість того, щоб зайнятися ділом.
Пан Поменко ображено вмовкає. Не промовляє жодного слова. Йде на кухню і довго там сидить, дивлячись у вікно.
Що він бачить, дивлячись у вікно? Місто огортає нудний сірий дощ, і Поменко сам стає тим дощем. Йому втішно уявляти себе розділеним на сотню, тисячу, десятки тисяч, мільйони крапель.
Дружина Поменка сидить у своїй кімнаті. Їй страшно сумно чи сумно і страшно водночас. Вона не може повірити в те, що сталося. Вона вдесяте, вп’ятдесяте чи всоте обмацує себе руками. Торкається щік, лоба, носа, підборіддя. Все на місці, все живе і тепле. Живе і тепле, ось у чому річ. Виходить, що й вона жива. Жива? А чому б і ні? Але ж вона пам’ятає, що померла. Це було два роки тому, авжеж, два роки і за всіма законами фізики, біології і чого там ще, вона, вірніше її тіло, її труп, вже мало зотліти, розкластися, його мали з’їсти черв’яки. Від нього, цього прекрасного, досконалого тіла, яке було у колись чудової на вигляд особи, яку звали Ангеліна Поменко (дівоче прізвище Троценюк) повинен був лишитися тільки один кістяк. Кістяк і череп. А вона сидить у себе в кімнаті. І, Боже мій, що вона пам’ятає? Авжеж, пам’ятає блакитне небо над головою, яке вона побачила сьогодні вранці.
Ні, краще про це не думати. Це суперечить усім законам не тільки фізики, логіки, але й реальності. Тоді про що думати?
Ангеліна Поменко вирішує подивитися на себе в дзеркало. Там вона — та, колишня. Ні, теперішня. Із дзеркала на неї дивиться жінка у розквіті сил і краси, якій аж ніяк не даси тридцяти двох років.
Пані Поменко встає від дзеркала і наказує собі нічому не дивуватися.
Вона прямує на кухню, де сидить її чоловік.
Він повертає голову назустріч дружині.
— Там іде дощ, — каже він. — Там іде дощ.
— Там іде дощ — нудний і сірий, — каже пані Поменко. — Нудний і сірий. А я — твій ідеал серед цього дощу. Бачиш, я погоджуюся на ідеалізм?
Дезінформація
Понеділок
Сьогодні дуже важкий день. Воно й зрозуміло — початок тижня. Зранку я зателефонував Анні.
— Ганнусю, — вкрадливо-весело мовив я. — Не зволите, пані, сказати, який сьогодні день?
— Я тебе востаннє попереджаю: ще раз назвеш мене Ганнусею — і ти ніколи не почуєш мого голосу, — пообіцяла вона. — А взагалі сьогодні субота.
— Після дощику в четвер? — з надією спитав я.
Вона засміялася. Сміх був дрібний — наче маленькі горошинки вкотилися до мого вуха. Вкотилися і залоскотали.
— Отже, у мене шанс не піти на роботу, — сказав я. — При цьому я любесенько пошлюся на твої слова, що сьогодні субота.
Анна-Ганнуся знову тихесенько засміялася. А я вирішив, що обов’язково виконаю свою погрозу.
Вівторок
Коли я з’явився сьогодні на роботі, мій начальник відразу викликав до себе.
— Я сподіваюся, ви не вийшли на роботу тому, що хворіли? — грізно і в той же час вкрадливо спитав він.
Я подивився на нього весело і нахабно, хоч дещо і з сумом. Подумав і додав до суму трохи печалі. Потім докинув до цієї суміші дрібку каяття.
— Бачите, — сказав я. — Вчора я вважав, що настала субота, а не понеділок, тому й вирішив не йти на роботу.
— Що за дурня? — шеф дивився явно очманіло. — Ви що, перепили в неділю?
— Аж ніяк, — відповів я. — Ні грамульки до рота не брав. Аж самому дивно. Просто я засумнівався, який день, зателефонував до подруги, і вона сказала, що сьогодні, тобто вчора, була субота. Я повірив їй і не пішов на роботу.
Шеф зиркнув ще раз на мене і стомлено махнув рукою. Я зрозумів, що він не знає, як діяти — сприйняти це як жарт чи вважати мене божевільним. Тихенько вийшов.
Середа
Анна-Ганнуся подзвонила мені також вранці. Голос був обурений і відчутно тремтів.
— Слухай, що це означає? — спитала вона.
— А що? — сказав я. — Чому ти така схвильована?
— Сьогодні до мене прийшов якийсь чоловік і вручив повістку.
— Повістку? — здивувався я.
— Так. Повістку з викликом до слідчого.
— До слідчого? — перепитав я вже спантеличено. — А що ти накоїла?
— Що я накоїла! — вибухнула Анна. — Це я тебе хочу запитати.
— Мене?
— Авжеж, тебе, — вона лютилася дедалі більше. — Бо мене викликають як звинувачену у справі дезінформації твоєї персони. Я, бачите, винна, що ти вчора не прийшов на роботу. Що це за дурні жарти з твого боку?
— З мого боку? — я дивувався і дивувався. — Та я жодного уявлення не маю, хто до тебе приходив! Ну, я пожартував на роботі, що ти мені сказала в понеділок, начеб тоді була субота, але що з того?