Місяць, обмитий дощем

За хвилин сорок він був у Галинівці. А вийшовши з маршрутки, подумав, що не знає, нащо приїхав. Леся десь там, за кордоном, на іспанському курорті. Навідатися до її батьків? Що він їм скаже? Переконуватиме, що Лесі не треба виходити за того багатого чмура? Чмура? Він ревнує? Звісно, ревнує. Гострий напад болю стис серце. Серце, наколоте на терня. Присів на лавочку. Ні, він не піде до її хати. Не зможе. Треба вертатися назад, до Ковеля. До Колодяжного не поїде, це теж буде йому надто боляче. Подивився на табличку на стовпці обіч зупинки. Маршрутка на Ковель буде за годину. Якщо точніше — через п’ятдесят сім хвилин. Хай, пройдеться до центру села, хочеться пити, то вип’є води, а може, й пива. Тут, у Галинівці, він знає, є й крамниця, і два бари.

Він таки посидів у барі з назвою «У Косака», випив своє пиво. «Оболонь». Світле. Живе, якщо вірити написові. Подумав, що в назві бару, то, мабуть, прізвище власника. Майже, як Косач. Косачі. До яких приїжджав (приїздив, почув Лесин голос) Іван Франко. Здається, вона казала, що з сім’єю, а Леся, Леся Українка тільки зустріла їх, бо мусила їхати на лікування. Йому теж треба лікувати. Душу. Нехай, колись він таки завітає в Колодяжне. Коли залікує душу й зустріне іншу дівчину. Якщо зустріне, звісно.

Арсен встав. «Ще пляшечку?» — спитала дівчина за стійкою. Похитав головою — ні, з нього досить. Поплентався до виходу, а далі вулицею. Світило сонце, припікало. Незабаром зеніт літа.

«Життя триває, не закінчується, а ти надто вразливий, друже мій», — подумав.

Проходячи повз продовгуватого будинку, Арсен Нечимлюк побачив табличку обіч дверей — «Приватне сільськогосподарське підприємство “Золотий колос”. Щось наче підштовхнуло його. Зайшов і в русявої дівчини у кабінеті з написом «Приймальня» спитав, чи їм не потрібні економісти?

— Зайдіть до Віктора Івановича, — сказала дівчина. — Це наш голова правління. Він поки що є, бо зібрався їхати на поле.

Віктор Іванович виявився моложавим круглоголовим чоловіком із залисинами. Почувши, що прийшлий шукає роботи, запитав, звідки він, і здивувався, коли довідався, що з Львівської області. Арсен сказав, що колись випадково був у Галинівці й село йому сподобалося. Показав диплома.

— Приватний університет, — скептично промовив Віктор Іванович.

І коли Арсен подумав, що то була найідіотськіша затія цього дня, раптом почув, що його можуть взяти з іспитовим тримісячним терміном економістом з виконанням обов’язків також бухгалтера.

— Я згоден, — сказав він.

3

Арсен Нечимлюк прожив у Галинівці неповних п’ять років. Спочатку найняв житло в бабусі неподалік від контори, та через півроку йому дали кімнату у двокімнатній квартирі будинку, що колись називався будинком для вчителів і колгоспних спеціалістів. У другій кімнаті жила Ольга, медсестра з місцевої лікарської амбулаторії. До неї регулярно навідувався місцевий хлопець Мишко, закоханий в Ольгу, і погрожував розібратися з Арсеном, якщо щось помітить…

— Ну, ти сам розумієш, кореш, що Оля моя дівчина, а в мене кулаки сам бачиш…

Кулаки в тракториста сільгосппідприємства Мишка були сильні, Арсен сказав, що до Олі ні-ні, і через рік отримав запрошення на їхнє весілля. Він багато з ким на той час був знайомий, сільська подруга Лесі, Тамара, його впізнала й здивувалася, висловила «фе» на адресу Лесі, що кинула такого хлопця. Арсен не виправдав Тамарчиних надій на залицяння, зате заслужив похвалу Віктора Івановича Тоцького, власника «Золотого колосу»:

— А ти, здається, толковий пацан.

Ще через рік «толковий пацан» отримав свою першу неофіційну премію в доларах. Трапилося це так. Того року був високий урожай картоплі, ціна невелика, і Віктору Івановичу радили почекати з продажем до весни, тоді, мовляв, ціна підскочить. Арсен сказав, що продавати тре зараз, ну, хай трохи пізніше, бо ціна, судячи з цьогорічної тенденції, не підскочить, а впаде, такої кількості (надлишок не тільки в них) бульб не реалізують за зиму, а ось на початку зими ціна ненадовго поповзе вгору, тоді й треба ловити момент, причому продавати якомога далі на сході.

— А витрати на бензин?

— Витрати окупляться, — сказав Арсен.

— Ну-ну, — буркнув Віктор Іванович, а через день повідомив, що згоден ризикнути, дослухатися до думки пана економіста, але за однієї умови. Якщо навесні ціна на картоплю не буде вищою на гривню, а, навпаки, нижчою, він випише економістові премію, що дорівнює його тримісячному окладові, якщо ціна підвищиться більш як на гривню, то три місяці не платитиме йому зарплати.

— Згода? — спитав майже весело хазяїн.

— Згода, — відповів Арсен.

У травні наступного року Віктор Іванович покликав Арсена до свого кабінету і вручив пачку доларів. Сказав, що він заслужив премію у стабільній валюті. На вулиці Арсен перерахував гроші. Виявилися — 750 доларів. Спочатку здивувався — чому така сума, не п’ятсот чи, скажімо, тисяча? А потім пригадав — то ж сума, еквівалентна його тримісячній зарплаті у гривнях. Віктор Іванович був скрупульозно діловою людиною.

За цей час Арсен двічі бачив Лесю, коли вона навідувалася в село до батьків. Звіддалік. Раз саму, а раз із чоловіком — атлетично скроєним, високим. І зовсім не старим, як він було колись подумав. Підійти не наважився. Тільки коли вони повернули до оселі Лесиних батьків, пройшовся повз будинку. На подвір’ї стояв темно-сірий позашляховик. Завважив, що номер складається з чотирьох одиниць. «Круто», — подумав чогось. Спинився було, та раптом почув Лесин голос і дитячий сміх. Кинувся геть. Майже побіг, знову стислося серце.

«Чи знає хоч, що я тут живу?» — подумав. Чого він не прийшов до її матері? Хоча б сказати щось… сказати щось… А вона… вона знає, що він тут?

Чого він боявся і чого чекав? Не міг би й собі пояснити. Кепкував сам із себе, що не може зажити серце, наколоте на її серце-терня.

Востаннє в селі її побачив у церкві, коли зайшов до храму на Пасху. Пізню цьогорічну Пасху. Леся стояла поруч чоловіка, а між ними — хлопчик у костюмчику. Мама його теж була у літньому білому костюмі — Пасха того року випала не лише пізня, а й майже з літньою погодою. І це волосся, що виднілося з-під легенької хустки…

Леся нахилилася, щось сказала малому. Може, щоб не крутився, стояв чемно. Арсен відвернувся й почав пробиратися до виходу.

Надворі вирішив — час його перебування в Галинівці скінчився. Пора вертатися. І так рідко, по разу чи два на рік навідувався до рідного села, до мами й тата. Наче боявся, що коли затримається, то не повернеться знову сюди, в Галинівку. Більше сенсу ж бути далі тут він не бачить. Цікаво, як сприйме його рішення Віктор Іванович? Ось уже майже рік, як Арсен має зарплату в три тисячі гривень. Посада тепер звучить солідно — головний економіст. Цінують. Та дарма, знайдуть собі іншого. І він знайде роботу. Може, і вдома, може, десь у місті. Тут більше жити не зможе. Наче щось спало з очей. Чи впало, покотилось і розбилося. І Леся вже не живе у його пам’яті, у почуттях, й іншої дівчини тут собі не знайшов, хоч шанси й спроби були, були…

Полежав трохи вдома (вдома?) на ліжку-дивані, а тоді вирішив — заяву подасть післязавтра, на третій день Пасхи, перший робочий день після свят.

4

На третій день Великодніх свят Віктора Івановича не було на роботі, поїхав десь до родичів й конторським, як виявилося, дозволив ще посвяткувати. Після обіду Арсен, йдучи з контори до своєї оселі, побачив на зупинці маршрутку й подумав — а чому б йому не з’їздити до Колодяжного? А то соромно буде сказати: прожив майже п’ять років на Волині й так і не спромігся побувати в тому знаменитому музеї-садибі. Поїду, вирішив.

Через годину він зійшов у селі неподалік Ковеля. Пішов, куди вказувала стрілка біля зупинки. Перед тим йому сказали, що ходить спеціальна маршрутка, до музею, та він не скористався нею. Ще через трохи (все ж від шосейки далеченько) побачив сірий і білий будиночки, про які читав, а за ними великий сучасний. Зирнув на машини обіч воріт. Одна з них зелена, далі мікроавтобус, третя… А третя — темно-сірий позашляховик. Номер… Номер складається з чотирьох одиниць.