Щоденники Ієрихар. Ваза

Цього разу я його підпалила.

До вчительської зайшла наша фізичка Катерина Федорівна.

— Господи, тут щось горить!

— Я спалила свої мрії, — сказала я.

Катя Федорівна зирнула здивовано.

— Мрії, — цілком серйозно підтвердила я. — Не бійтеся, для школи жодної загрози не було.

— Тоді відчиніть вікно, хай провітриться, — сказала вона на диво байдуже.

Після таких слів я не знала, що мені робити — радіти, сміятися чи сумувати. Сумувати? За чим? Чому я сказала про мрії?

Я відчинила вікно, а потім висипала з тарілки у кошик для сміття попіл. Ні, доноси спалювати неефективно, дим від них ядучий.

Сьогодні на уроці нестерпно заболіла голова. Раптом, ні з того, ні з сього. Біль спочатку з’явився у лівому надбрів’ї, потім різонуло десь від перенісся через всю голову, далі стало нестерпно пекти в потилиці. Я спинилася (розповідала про поезію Шекспіра), схопилася за край стола.

Десятикласниця з першої парти кинулася до мене.

— Вам погано, Світлано Ігорівно?

— Щось заболіла голова... Зараз минеться.

Але біль не минав. Очі застилала дивна пелена. Вона то з’являлася, то зникала. Я мусила перервати урок і підтримувана нашою завучкою Іраїдою Климівною йти до нашої сільської лікарської амбулаторії. Там мені зміряли тиск, який виявився майже нормальним — сто тридцять на дев’яносто. Лікарка сказала навіть, що дивно, що, може, перевтома. Дала випити парацетамол і вклала на кушетку.

Коли вона кудись вийшла, я раптом відчула, що лечу у глибоке провалля. Лечу, а воно все розширюється. Ось перед моїми очима відкривається дивний простір. Начебто голубувата пустеля, над якою я лечу, а втім, ніби уже й не я, а якась дивна пласка істота, у тіло якої я наче переселилася. Мені (чи істоті) і радісно від цього польоту, і трохи лячно. Навіть не трохи, я дедалі більше відчуваю гострий, а швидше якийсь липучий страх, що сповиває моє тіло. Саме моє, а не тієї істоти.

Істоті, навпаки, радісно летіти, вона відчуває задоволення від цього польоту. Більше того, вона знає, куди летить. А простір усе розширюється та розширюється, і піді мною я починаю помічати якісь дивні будиночки блискучого, неначе алюмінієвого кольору. Я розумію, що до одного з тих будиночків, он там, на обрії, летить істота, в тілі якої я знаходжуся...

— Світлано Ігорівно...

Я розплющую очі й бачу обличчя лікарки. Отже, я спала і це був сон? Голова... Голова зовсім перестала боліти. Навпаки — у тілі дивовижна легкість.

«Що ж зі мною було?» — думаю я.

Лікарка — Вікторія Семенівна — радить піти додому і відпочити. А можна ще полежати й тут. Так навіть ліпше.

— Мені вже не болить голова.

— Якщо раптом ще заболить, я випишу направлення в районну лікарню.

Я дякую. Якщо заболить. Але вже не болить. Перед очима... Всі предмети перед собою я бачу надзвичайно чітко. За вікном амбулаторії проїжджає автомашина, і я добре бачу жінку, яка сидить поруч з водієм. Аж надто добре. Так, наче крізь збільшувальне скло.

Я намагаюся стишити шалене биття мого бідолашного серця. Що ж це зі мною сталося, і що зі мною останнім часом діється взагалі?

Знову виник біль, але серед ночі. Я лежала і боялася поворухнутися. У кімнаті хтось явно був. Ні, не Петро, він мирно сопів під боком.

Я вдивлялася у темряву, що панувала у нашій спальні, але нікого не побачила. Звісно, не побачила. Нікого й немає, твердила я собі.

Нікого й нічого немає.

Нікого й нічого немає.

У кімнаті.

У цій спальні.

У цій нашій спальні.

Крім нас з чоловіком.

Все ж у кімнаті був хтось третій, і я знала, як можна порятуватися від його нестерпної присутності.

Треба втекти. Втекти з цієї кімнати. Зі спальні. «Куди?» — спитала я когось невидимого і отримала відповідь — надвір, у ніч, під самотні далекі зорі.

Що я й зробила. Я вийшла надвір, вдихнула на повні груди повітря... Підвела голову до неба.

А далі був неначе провал. Єдине, що пам’ятаю — я наче кудись летіла. Знову летіла. Знову була іншою. З іншим тілом. Тілом, зовсім не схожим на моє власне. Все, що зі мною відбувалося, я бачила в тумані чи напівсні.

А вже після цього — справді провал. Я наче розчинилася в блакитній імлі чи такій же безодні.

Коли прийшла до тями, я лежала на сходинках ганку нашого будинку.

Поворухнула руками, ногами. Все ціле.

«Це божевілля, — подумала я. — Напевне, воно насувається. Якийсь особливий вид божевілля. Чи... Чи лунатизму, чи хтозна-чого. Але звідки воно взялося?»

Тиша довкола була мені відповіддю.

Сьогодні в мене був неабиякий день. Десь під обід до школи приїхала журналістка обласної газети. Сказала, що писатиме матеріал до Дня працівників освіти, чи як у нас кажуть, Дня вчителя. І їй рекомендували саме мене — виявляється, навіть в області знають про мій метод викладання світової літератури, «з широким використанням елементів гри і ролевих функцій».

Я розповідала цьому дівчаті про те, як робимо міні-вистави за сонетами Шекспіра, як учні на уроках грають бальзаківського Гобсека, Растін’яка і Поліну, зводячи їх в одну сцену, як оживають Берне і Сервантес, як можна припустити, що Дульсінея закохується в Санчо Пансу, як пропоную уявити себе Шерлоком Холмсом і доктором Ватсоном, а в ролі підозрюваних нехай будуть відомі історичні особи...

— Вашим учням, напевне, дуже цікаво.

— Спитайте їх, — порадила я.

Вона запитала — і учні розповіли. Втім, я не чула того, що вони розповідали. Я тихенько вийшла з класу, аби не заважати їхній розповіді. Нехай кажуть, що хочуть. Але чи скажуть вони щиро, знаючи, що я про те прочитаю? Чи хочу я цього?

«Мої одвічні сумніви», — подумала я і вийшла зі школи на вулицю.

І зрозуміла, що до школи я не повернуся. Принаймні, доки там знаходиться те дівчисько-журналіст. Не хочу я більше нічого розповідати, ні про що говорити.

«Чому?» — питаю себе.

«Та тому, — відповідаю. — Тому, що моя розповідь про моє життя мала би бути іншою».

Так, іншою, коли говорити щиро. Якою? Гм, якою... Жило собі на світі дівчисько, маленьке, беззахисне. Яке колись, малям, підкинула чи підкинули невідомо хто під поріг пологового будинку. Батьки? Мама? Якісь добродійники, які, можливо, знайшли мене на смітнику чи деінде? Я не знаю і боюся, що ніколи не дізнаюся, якою була моя мама і хто вона була. Чому вона відмовилася від мене. Але я би дуже хотіла дізнатися про це і зустріти свою маму, якою б вона не була. Безхарактерність? Самотність, помножена на відчай? Бажання справжнього тепла, якого в мене ніколи не було? Тепла з боку інших. Із жахом та відразою я згадую роки, проведені у дитбудинку і школі-інтернаті, знущання вихователів і таких самих, як я, дітей-сиріт чи покинутих батьками. Я не вміла давати здачі й тільки плакала. Була інструментом для зганяння чужої злості.

Там я вперше... Господи, там я вперше, а потім вдруге, втретє і вчетверте спала з нашими хлопцями. Так, їх було четверо, послідовно, з кожним по кілька разів — це у восьмому, дев’ятому і десятому класі. Вони змушували до цього. Тих, хто відмовлявся, просто ґвалтували (я тремтіла від одного цього слова) і ніяка загроза покарання колонією не допомагала. Я вибрала добровільне... Примусово-добровільне кохання. Я віддавала своє тіло, яке потім довго відмивала у ванні, витрачаючи куплені заздалегідь мочалки, густо намилені.

Ні, про це не буду думати й писати. Бо потім, до Петра, ні в інституті, ні після нього у мене не було чоловіків, з котрими... з котрими... мені хотілося б кохатися.

Найдовшим було «кохання» з Валеркою Синицею на прізвисько Птах у десятому. Але я його вбила (звісно, у переносному значенні), втім, як й інших — своєю байдужістю, тим, що була «мертвою» і після кількох... кількох... він як і інші, упевнившись, що я лише «мертва дошка», до того ж, не приховую свою огиду, дав спокій.